Україна олімпійська: 1952—2004

Для Григорія Крісса — хвацького хлопця з київського Подолу — фехтування із самого початку було скоріше забавою зі світу улюблених пригодницьких книжок і трофейних фільмів, що йшли у кінотеатрах у післявоєнні роки. Побачене на екрані сміливо втілювалося у вуличних іграх дітлахів. Шпагами для малих «мушкетерів» слугувало будь-що — уламки рейок або ніжки викинутих на смітник стільців.

Хлопці й гадки не мали про реальне існування фехтування у світі спорту, аж поки одного разу не зазирнули — випадково! — у яскраво освітлені вікна спортзалу. А наступного дня Григорій Крісс познайомився з людиною, яка відіграла в його житті вирішальну роль.

Семен Якович Колчинський був його першим і єдиним наставником. Про знайомство з Кріссом тренер і сьогодні розповідає захоплено, наслідуючи навіть інтонації. Дізнавшись, що парубкові вже шістнадцять, він було завагався: «Пізненько ти прийшов...». А Грицько, анітрохи не знітившись, заявив: «Нічого не пізно!», і заходився знімати пальто. Семен Якович аж остовпів від такої зухвалості. Першим його бажанням було виставити нахабу за двері. Та щось утримало його від цього кроку. Назвемо це «щось» тренерським чуттям.

У масці, в захисному нагруднику і зі зброєю в руці, Семен Якович уособлював для Крісса всі принади спорту. Не віддаючись сумнівній гонитві за миттєвим результатом, Колчинський умів терпіти і чекати, був вимогливим тренером і справжнім другом. Зрештою, якоюсь мірою він замінив для Крісса батька — справжнього тата забрала війна.

У фехтувальних обладунках цього видатного наставника можна побачити і тепер — у динамівській школі олімпійського резерву, де дозріває вже кільканадцяте покоління його учнів. А втім, мало хто знає, що народився Колчинський, як він сам каже, «від пострілу «Аврори» — 7 листопада 1917 року...

Семен Якович належить до когорти тренерів, здатних мислити гнучко, в разі потреби готових навіть відступати від формальної логіки. Скажімо, з точки зору класики фехтування стійка у Крісса була далека від ідеалу, мало того — вона попервах викликала глумливі посмішки. Але почувався Григорій у ній мобільніше, ніж у традиційній, і Колчинський не став його «ламати».

Звідси, мабуть, і пішла репутація Крісса як «антикласика», він і шпагу тримав у лівій руці. Зовні недбалий стиль фехтування, дещо ширші, ніж це обумовлено канонами, дії зброєю, зробили Крісса не схожим на інших. Однак саме таке «парадоксальне» ведення бою здебільшого і приносило успіх нашому спортсменові на великих турнірах, де збиралося зазвичай по 10—15 фехтувальників високого класу.

Перед киянином складали зброю багато великих майстрів. А ось із двометровим поляком Болеславом Гонсіором не надто високий Крісс нічого не міг вдіяти. Турнірні стежки зводили їх часто, і Гонсіор, який відверто будував своє фехтування на перевазі у зрості, щоразу брав гору. Ось і заходився Крісс на тренуваннях відпрацьовувати з Колчинським свої дії проти велетня. Щоб імітувати Гонсіора, вчитель навіть озброївся клинком, продовженим майже удвоє...

На своїй першій Олімпіаді в Токіо Крісс був наймолодший серед п`ятірки радянських шпажистів. І хоча напередодні виборов першість Союзу (а тоді це було не легше, ніж стати чемпіоном світу), серед фаворитів олімпійського турніру не згадувався. Проте Григорій без ускладнень пройшов попередню пульку, в якій, до речі, зібралося аж четверо чемпіонів і призерів світових першостей. Перемогами продовжив свій виступ киянин і в так званій «олімпійці». Але щоб вийти до фіналу, будь-що треба було перемагати Гонсіора.

Перед боєм Кріссу впало у вічі, що поляк навіть не розминається — такий упевнений у собі. І його спокій несподівано передався Григорію. Цього разу киянин навіть не намагався влучити клинком у тулуб або у голову суперника. В нього була інша ціль —простягнута вперед довжелезна рука Гонсіора. Те, що завжди було перевагою поляка, стало недоліком. З перших секунд Крісс повів у рахунку —2:0... 4:0... 7:0. Невдовзі електрофіксатор показав 10:2, і велетень покинув доріжку, розгублено знизуючи плечима.

Це лише один з багатьох боїв, проведених Кріссом на токійських доріжках. Потім був важкий початок у фінальній пульці, коли після поєдинку з товаришем по збірній грузином Коставою Григорій мало не розпрощався з думками про «золото». Але три блискучі перемоги у наступних боях (двічі — над титулованим англійцем Генрі Хоскінсом, з яким вони зійшлися ще раз у перебої), здобуті в напруженій боротьбі нервів, у справжньому змаганні характерів, дали змогу здійснити мрію. Григорій Крісс — перший український чемпіон Олімпійських ігор з фехтування. До того ж у Союзі він став першим, хто виборов олімпійське «золото» у шпазі.

Завжди впевнено Крісс почувався у командних турнірах — почуття колективізму було розвинене в нього якнайкраще. Саме йому довіряли так звану «розкладку» (розстановку бійців за номерами у командних зустрічах), він чудово орієнтувався у настрої, самопочутті й боєготовності кожного.

Певно, тому й обрали Григорія капітаном... Довгих дев`ятнадцять років Крісс був діючим сортсменом — закінчив виступи вже у 1975-му. Та все-таки радянську збірну зразка 60-х, де всі партнери залишилися близькими друзями у житті, він називає найкращою...