Сьогодні в Національній опері — ювілейний вечір актриси Раїси Недашківської. Вона з’явиться в ролі Мавки двічі: у фільмі «Лісова пісня», де грала ще школяркою, і в моновиставі, створеній недавно (на знімку). Між цими двома ролями — сорок літ.
Це буде особливий вечір. Кожен гість отримає «жайворонка», всередині якого — записка на щастя. Цей звичай Недашківська перейняла в кіноактриси Марії Капніст. «Жайворонків» печуть у кафе Планетарію (де в Недашківської «Театр під зоряним небом»). Пташок буде півтори тисячі, на всіх гостей! Бо звідусіль злетиться славне кінопокоління: Микола Бурляєв, Ірина Шевчук, Аристарх Ліванов, Юрій Назаров, Людмила Мальцева з Москви, Михайло Голубович з Луганська. Обіцяли бути Чурсіна й Джигарханян, Калина Ватаманюк з Гуцульщини, Анатолій Шевченко з Одеси, Василь Жданкін з Тернополя, родичі й земляки з Малинщини.
Приїде й ще один чоловік, якого Раїса Недашківська ніколи не бачила. Та про такого гостя мріє кожен артист. Сорок літ тому, після фільму «Лісова пісня», він закохався в актрису, а зізнався в цьому лиш недавно, в листі й у віршах...
Ось цей лист мовою оригіналу:
«Здравствуйте, глубокоуважаемая Раиса Степановна!
Это письмо я должен был написать Вам еще тогда, когда Вы снялись в фильме «Лесная песня» в роли Мавки. А пишу только сейчас.
Но по порядку. Мне было 13 лет, когда я приехал на Украину, в Днепропетровск. Украинский язык стал для меня в школе, а позже в техникуме, настоящей обузой. С трудом отвечал на «тройки», а «двоек» было еще больше. Язык давался мне плохо, иногда доходило до полного его неприятия, до злости. Я уже просто ненавидел неподдающийся мне язык.
Но однажды случилось чудо. После армии я работал на «Южмаше». Как-то пошел смотреть фильм «Лесная песня». Вначале смотрел спокойно, тем более, что заметно лубочно выглядел загримированный Лукаш. Но Вы своей игрой, не говоря о Вашей красоте, совершенно захватили меня, завладели моим вниманием — я уже не замечал нескладности в гриме Лукаша, я вообще ничего не замечал, так как передо мной проходила одна из лучших драм о любви, о потере этой любви, о страшной цене за эту потерю, о позднем раскаянии.
Слезы душили меня, я боялся, что соседи заметят мое состояние, и сдерживался как мог. Ваше лицо, юное, удивительно красивое, обрамленное в полумраке светлячками, казалось мне святым. А последние слова Мавки: «Милый, играй, умоляю!», потрясли меня до предела. Не знаю, как я добрался домой, не знаю. Дома дал волю своему чувству и слезам. Ощущал себя Лукашом — словно не он, а я предал любовь прекрасной, необыкновенной девушки, и словно не ему, а мне дана страшная кара за предательство.
Раиса Степановна, Вы вошли своей Мавкой в мою жизнь навсегда. Спустя несколько дней после просмотра фильма, повторяя замечательные строки «Усни, усни...» — скрипели вербы в тишине. И сны слетались былые ко мне...», я подумал: как же должны звучать эти упоительные строки на украинском языке? Неужели хуже? И я взял в библиотеке «Лесную песню» и стал читать: «Я спала. Дихали так вільно груди. По білих снах рожевії гадки легенькі гаптували мережки...» И чудо продолжилось. Я стал воспринимать красоту поэзии языка, ранее отторгаемого мною.
В этом «повинны» Вы, Раиса Степановна, только Вы. И никто больше. Вы заставили меня полюбить Лесю Украинку, с ее хрупкой душой и великим талантом. Сердечное Вам спасибо!!! Я стал учиться украинскому языку. Я видел Вас потом в к/ф «Комиссар», смотрел ТВ-передачу с Вашим участием, где Вы рассказывали о себе, о безвременной потере мужа — и переживал вместе с Вами. И пролетающие годы, и чувство потери, и сострадание к Вам как женщине — все это оставило во мне неизгладимый след.
Сердечно благодарю Вас за то, что владею украинским языком, люблю его — и не по принуждению, а силой Вашего таланта актрисы.
Здесь, в Крыму (в Белогорске), я подружился с пресвитером баптистской церкви (...), он сказал мне, что тоже смотрел тогда фильм «Лесная песня» и, потрясенный, написал Вам письмо, на которое Вы ему ответили, сообщив, что еще учитесь в театральном училище (кажется, так). А я вот не осмелился написать. Ваша красота казалась мне недоступной. Очень надеюсь, что Вы получите это письмо.
Я человек технической специальности, но пишу стихи, рассказы — на русском языке. Недавно попробовал написать песенный текст на украинском, для кого-нибудь из композиторов, и высылаю его Вам (со страхом и трепетом). Получилось ли? Судить не мне. Уважаемая Раиса Степановна, сердечно желаю Вам хорошего здоровья и целую Ваши руки.
Чмыхалов Валентин Николаевич».
Автора цього листа Раїса Степанівна й запросила на свій ювілей. І його вірш запропонувала друзям-композиторам, але ті сказали: це не ювілейне, сумне! Утім, Недашківська читає того вірша аж ніяк не сумно:
А коли морозом обпечеться розум
І заступить грудень на біду —
Як свою єдину, я тебе не кину,
За тобою, Осінь, я піду...
До нашої редакції потрапила ще одна стаття. Вона призначалася для іншої газети, що нині не виходить. Та, мабуть, не всім текстам варто чекати сорок літ, щось мусить з’явитися вчасно, саме до цього вечора, коли ми побачимо на сцені двох Мавок Недашківської. Стаття якраз і присвячена цим двом ролям.
Дві Мавки
Йшла на моновиставу «Лісова пісня» (Київський державний музичний театр для дітей та юнацтва, режисер М. Мерзлікін), скажу відверто, з певним упередженням. Думала, які знайти слова, якщо буду розчарована. Адже пам’ятаю Раїсу Недашківську в ролі Мавки у «Лісовій пісні», знятій Віктором Іларіоновичем Івченком 1960 року. Вона була тоді сімнадцятилітньою, з величезними чорними очима на одухотвореному обличчі. Тендітна, гнучка, граційна — вчилася в хореографічній студії Палацу піонерів; Віктор Іларіонович якось побачив її «Індійський танець» і вибрав серед двадцяти претенденток на роль Мавки. І вона виправдала його сподівання: в такому весняному віці змогла передати складну гаму почуттів Лесиної героїні — від трепетного, цнотливого кохання до болісного усвідомлення зради, від образи до всепрощення.
Але коли це було! Скільки літ кануло в Лету, скільки довелося пережити, переболіти, перетерпіти!
Почала отак тріумфально — Мавкою, — засяяла зіркою першої величини, про неї заговорив увесь Союз, з’явилися статті, інтерв’ю, режисери з інших республік навперебій запрошували в свої фільми. А в Україні — ніби хто наврочив. Протягом тридцяти років (!) — з 1960-го по 1990-й — жодної великої ролі.
...1967 року режисер О. Аскольдов запросив її на роль Марії у фільмі «Комісар». Картину визнали антирадянською і на двадцять літ заборонили — не врятували й славні імена Р. Бикова, Н. Мордюкової, Недашківської. Та Раїса вміла рятуватися не славою, а роботою. Не було кіноролей — працювала в театрі (у 80-х зіграла кілька блискучих ролей у Молодіжному).
Але як було після цього всього повертатися до Мавки? Як після тих пожеж, що палали в серці роками, серед попелу життя зберегти жаринку, яка допомогла б відродити вогонь юного кохання?
І чому саме «Лісова пісня»? Може, тому, що для Раїси Недашківської «Лісова пісня» стала першим коханням? Може, ще й тому, що в цій драмі Лесі Українки переплавилися всі її непогамовані й нереалізовані почуття, які вирують у душі самої актриси?
...На початку 90-х Недашківська повернулася в кіно («Буйна», «Листя трави»). Був успіх, та вона не припиняла думати про «Лісову пісню». Адже й сама через усе життя пронесла в серці кохання до вимріяного Лукаша. Таке кохання гріх не повернути Мистецтву! Але як? Усе вирішили костюми художників Людмили Нагорної і Людмили Семикіної. Вони створили для Мавки не убого-традиційну полотняну сорочку, а розкішний хітон і фантастичну корону! Одягнувши ці шати, Недашківська відчула ніби якусь прадавню силу. Але що далі? Кіно знімати майже перестали...
Актрису вкотре врятував Театр, цього разу — Дитячий музичний. Його головний режисер Микола Мерзлікін, побачивши Недашківську у фантастичному костюмі Мавки, вигукнув: «Ми робимо моновиставу за «Лісовою піснею»!
І вони це зробили. За основу Недашківська взяла кіносценарій Івченка, що лишився в неї на пам’ять від Учителя. Лейтмотивом моновистави стала фраза: «Не зневажай душі моєї цвіту, бо з нього виросло кохання наше...» Але тут треба було грати не саму Мавку, а всіх персонажів. Робить це актриса майстерно. Передусім я була вражена органно-виразними модуляціями голосу, як вона ним віртуозно володіє, немов оперна співачка: від піанісімо до найвищого звуку, змінюючи ліричні акорди на глибинно трагедійні. Вражає й те, з яким напруженням актриса веде майже двогодинну виставу мов на одному подиху. Подумалося: їй під силу найскладніші трагедійні ролі.
Моновистава «Лісова пісня» — вершинний сценічний здобуток Недашківської, що по праву заслуговує на вищу мистецьку нагороду — Державну премію України імені Тараса Шевченка.
