У Національній опері України збираються ставити «Джоконду» Понк’єллі. Це давня мрія режисера Маріо Коррадо, але в Італії для «Джоконди»... не вистачає потрібних голосів! А в Києві — є! Диригентом-постановником буде, звісно, Володимир Кожухар.
Репертуар нашої столичної опери, сформований ще у минулому столітті, завдяки останнім постановкам за участю В. Кожухаря заграв свіжими барвами. Перед останніми прем’єрами маестро — «Любов до трьох апельсинів», «Війна і мир», «Турандот» (її ставив згаданий Коррадо) — київських меломанів охоплювало змішане почуття паніки й захвату. Адже складний музичний матеріал світових шедеврів вимагає високого професіоналізму від усіх виконавців, а передусім від диригента. Та розкішні вистави, увінчані оваціями залу, змусили критиків і глядачів забути про сумніви.
Володимир Кожухар справді виняткова особистість нашої культури. З першого ж концерту в Києві, коли він наважився виконати одну з найскладніших партитур ХХ століття — «Весну священну» Стравинського (для 60-х років це була фантастика), Кожухар одразу опинився серед найталановитіших диригентів України. За його плечима — сотні симфонічних програм, десятки оперних і балетних вистав. «Лоенгрін» Вагнера за його участю визнано однією з кращих постановок в Європі.
Утім, диригент щоразу ніби заново складає іспит, бо для публіки не має жодного значення послужний список, їй важливо інше: масштаб і цілісність, тут і тепер! Не випадково прискіплива зарубіжна преса особливо відзначає в роботі Кожухаря дивовижний баланс оркестру, вокалу і сценічної дії, підкреслюючи, що музичний бік усіх його вистав просто вражає. Здається, цей диригент народжений для оркестру і оперного театру, він уміє охопити єдиним поглядом усю виставу в цілому.
Так це бачиш із залу, а на сцені — свої секрети. Бути головним диригентом Національної опери з її колекцією майстрів складно навіть для зрілої людини. Адже, нічого гріха таїти, часто диригент для колективу — деспот, якого завжди раді спіймати на професійній слабині (в оркестрантів є знущальна погроза диригентові: «Не лайтеся, бо почнемо грати по вашій руці!»). Але про Володимира Марковича — навіть позаочі! — оркестранти говорять з величезною повагою. Бо він — професіонал, а ще в ньому є неповторне поєднання ідеальної ввічливості, власної гідності, твердого характеру і сильної волі, що водночас зачаровує і дає блискучий мистецький результат.
Володимир Кожухар завжди дивує. Нині його ім’я серед номінантів Шевченківської премії, і це єдине, що НЕ дивує: він давно того заслужив.
