Твори художника Олександра Бабака знову висунуто на здобуття Шевченківської премії (проект-трилогія «Полтавщина. Коди землі»).
Цей художник на диво щирий. Бо Земля для Бабака — не лише предмет «зображення», а й предмет «преображення». Уявіть: 2003 рік, 22 червня. Сьоме десятиріччя по війні. Четверта ранку. Ледь світає. Туман. Узлісся. Земля в окопах. Художник дбайливо вкриває «контррельєфи» окопів своїми живописними полотнами та килимами, позиченими напередодні у жителів навколишніх сіл. Отак у Шишацькому лісництві на Полтавщині Бабак відзначив річницю початку війни.
За словами автора, тему війни продовжують насипи курганів. А своєрідним буфером між окопами і курганами є символи життя — стоги. Полтавська траса об’єднала їх в проект однієї подорожі — історію війн і миру. Для автора вкриті живописними полотнами об’єкти — це можливість одночасно доторкнутися до кожного кургану, стогу, притулитися до кожної рани-вибоїни, рани-окопу.
Така практика для художника і його дружини Тамари Бабак не нова. Вони живуть на тій землі. Часом виходять серед ночі на своє подвір’я, лиш місяць здалеку сяє і наче сміється. Як тут не згадати Гоголя: «Боже, какая ночь совершается в небесах!» А місця-бо гоголівські! І темні сили ширяють довкола! І ще багато чого можна вигадати! Бабаки органічно живуть і творять у своїй містиці. Вони встановлюють картини просто неба (живопис Олександра або плетений з лози пейзаж Тамари). І ось полотно вростає в раму неба і завмирає. Завмирають серце й уся природа.
Завдання мистецтва — зберегти прозріння, моменти екстазу, надчуттєвої інтуїції. Тим вони й зайняті. Художники! Бабак в природі і у ньому природа. Він — творіння і він — творець.
Земна творчість Бабака зветься «ленд-арт». Він працює з ґрунтом, працює «вглиб» і безсумнівно вгадує частину божественного задуму, бере участь у Великому ліпленні.
У Бабака нема нічого штучного. Село Лейкове, де живе художник, люди покинули, воно померло. Хати руйнувалися, присідали, розмиті дощами. Замість стін лишалися купки глини. І тут приходив Бабак. Він брав ту глину, вимучував з неї пігмент і писав ним картини. Так він давав стінам нове життя. Життя у вигляді спрямованих до неба своїх полотен — своєрідних стін, які знову дихали! Бабак переконаний, що й черепки, коли перестають бути глечиком, «хочуть з’єднатися». Вони — з одного шматка глини, і їх тримає певна сила натягу, закладена ще на гончарному крузі.
Це надзвичайно важливі речі для Бабака. Чиясь рука його спрямовує, аби він зміг донести це до інших. Він спокійний, добрий, здається, в принципі не бунтівливий і не бентежний.
Він каже, що останнім часом повернувся до реалістичних пейзажів, але вони «не зовсім реалістичні». А що таке, власне, реалістичність? Що несумірніший та для розуму недосяжніший твір, то він прекрасніший, писав Гете.
Хіба не реалістичні його пейзажі? Вони легко пізнавані для того, хто бачив місця, звідки вони родом. Його полотна видаються незрозумілими людям, які не пробували стати на вершині гори і озирнутися довкола.
Бабак каже: «Коли виходиш на гору, дивишся навкруги — орнаментальна картина виходить. І схоже на керамічний розпис. І я подумав: виднокруг диктує якісь свої рухи рукам. В масштабі все збільшується...»
Так виник геніальний задум Барабана. Пристрій, котрий, обертаючись, дає змогу зробити ось цей безперервний Рух пензлем, окреслити коло і — створити пейзаж! А потім його розгорнути і здивуватися. Бо отримав щось неймовірне. Можливо, отак бачив землю стародавній гончар, стоячи на пагорбі.
Бабак володіє рідкісним умінням читати світовий і надсвітовий текст безпосередньо, перекладаючи його на знаки і символи, звичні для даного культурного середовища.
Аби вловити ці знаки, потрібна пильність, потрібно, щоб тобі відкрилася вся прихована краса, маєш перейнятися сакральним змістом його творінь. А може, простіше зробити, як Бабак: присісти, прилягти, не відводячи очей від полотна. Принести постіль і поселитися там, утішаючи свою душу безсмертним твором.
