Маємо чим пишатися: наш колега Сергій Павленко, власний кореспондент «ГУ» на Чернігівщині, видав у столиці гарну книжку «Іван Мазепа» (серія «Особистість і доба», видавничий дім «Альтернативи», Київ, 2003).
Мазепіана Павленка лишила помітний слід на сторінках «Голосу України», та й книжка ця не перша в автора. Що вона являє собою? Це добре документована (зокрема, й новими джерелами) біографія Мазепи. Автор вочевидь намагався звільнити цю біографію від домислів. Водночас він зберіг пієтет до Мазепи, часто називає його «керманичем України», навіть у випадках, коли той нічим, навіть власною долею, не кермував. Повага до «керманича» іноді курйозно-надмірна: автор, скажімо, наполягає, що Мазепу в юності цікавили не кращі жінки Європи, а кращі університети Європи. А чутки про його амурні подвиги вигадали вороги! На наш грішний розум, тут колега Павленко не лише применшує гідність Мазепи, а й позбавляє себе важливих даних для розуміння вдачі гетьмана (про це ми ще згадаємо). Ще одне: колега Павленко надто багато зусиль доклав, щоб довести: 10000 рублів, переданих Мазепою Голіцину після Коломацького перевороту 1687 року, — то був не хабар за гетьманську булаву, а «комісійні». Мовляв, Мазепа підкуповував людей лиш розумом, а не грішми! А яка к бісу різниця між хабарем і комісійними в тій ситуації? Тоді, либонь, подібні речі були нормою, тож про що сперечатися. Здається, тут Павленко оцінює дії Мазепи з позицій моралі ХХ століття (в якому, між іншим, наші нинішні політики опустилися до рівня мазепинського століття — кожен «керманич» орудує «тіньовими комісійними», як йому заманеться).
Мазепа у своєму гетьмануванні повторив схему поведінки всіх, хто служив Москві й потім розчарувався в ній (Брюховецький, Многогрішний, Самойлович, а після Мазепи — Полуботок). То чому в Мазепи така особлива історична слава? Вона безперечна, але слово «керманич» тут мало що пояснює, чи й варто так називати адміністратора автономії, владу над якою він одержав ціною обмеження прав цієї автономії?
Повернемось, як обіцяли, до тих рис характеру гетьмана, яким колега Павленко не надає особливого значення. Мазепа був поет, музикант, умів чарувати жінок і сам зачаровувався ними. Ось історія з Мотрею: зачарована дівчина сама втекла до нього. Але гетьман відіслав її назад до батьків! Судячи з усього, гетьман вище ставив платонічну любов за реальну. Це прекрасно, але не для політика. Можливо, один із секретів його поведінки (і його драми) саме в цьому: як поет, він більше довіряв уявній гармонії, а не реальності. І якби не Північна війна, то, можливо, Мазепа лишився б в історії як найтихіший із гетьманів, котрий в епоху війн примудрився не воювати. Адже його союз з Карлом ХІІ був не кроком полководця, а кроком відчаю, коли, за його ж словами, «ми опинилися між двох прірв». Але саме оцей, суто мистецький, крок дав Мазепі ту славу, яку він досі має — бо в тому крокові й була створена (на одну-однісіньку мить!) ідеальна незалежна Україна.
А якщо брати не мистецькі, а суто прагматичні кроки гетьмана, то не надивуєшся. Ось ситуація 1689 року, коли Мазепа міг, здається, спробувати круто повернути історію України й Московщини. Влітку того року поверталися з невдалого Кримського походу козацько-московські війська Івана Мазепи й Василя Голіцина (теж, між іншим, книжника і «європейця», за означенням Павленка). Хан наздогнав їх і запропонував Мазепі: давай разом ударимо на московитів, або просто відступись, я сам їх знищу. Мазепа не послухав бусурманського хана, тим і врятував Голіцина. А восени того самого року Мазепа й Голіцин опинилися в Москві в самому центрі потужної змови, яка загрожувала змести з престолу юного царя Петра. Але Мазепа до змови не приєднався й спокійно дивився, як його доброго приятеля Голіцина запроторили в заслання. А потім Мазепа вклонився Петрові, котрий тоді ще забавлявся тільки іграми у війну. Скінчилося тим, що 17-літній Петро і 50-літній Мазепа повернулися кожен до своїх іграшок. Кожен із них повівся в тій ситуації, як незрілий підліток. Але Петро взяв реванш потім. Старий Мазепа дав йому час подорослішати, а сам так ніколи й не подорослішав.
Можливо, мої претензії здаються несерйозними з суто наукової точки зору. Але ці претензії виникають саме після прочитання Мазепиної біографії, докладно виписаної Павленком. Власне, цінність книжки саме в тім, що вона спонукає до отаких драматичних запитань. А відповіді десь попереду. І колега Павленко обіцяє, що це не остання книжка в його Мазепіані.
