Михайло ГЛАДІЙ:
Із досьє «ГУ». Народний депутат України від блоку «За єдину Україну!». Народився 1952 року в селі Стрілків Стрийського району Львівської області. У 1975 році закінчив Омський державний ветеринарний інститут. Доктор економічних наук. Академік Української академії аграрних наук.
Нині — заступник голови Аграрної партії України, заступник голови Комітету ВР з питань аграрної політики та земельних відносин, член депутатської фракції «Аграрна партія України», член Парламентської асамблеї Ради Європи. Одружений, має сина і доньку, четверо онуків.
— Який ваш шлях у велику політику? Чому ви балотувалися до Верховної Ради? Це було ваше власне рішення чи якісь регіональні лобістські групи вас підштовхували?
— По-перше, я зовсім не згоден з тими, хто розділяє політику на «велику» і «малу». Як на мене, то політика може бути ефективною, конструктивною чи навпаки. Інколи політичне рішення, прийняте, наприклад, на обласному рівні, має більше соціальне чи економічне значення, ніж окремі популістські кроки, зроблені в масштабі країни.
А по-друге, стосовно конкретно мого шляху в політику, то він, напевне, почався з того дня, коли я, як керівник господарства, прийняв перші самостійні рішення. А точніше, взяв на себе відповідальність. Цю рису вважаю головною для політика будь-якого рівня.
І третє, стосовно рішення йти до парламенту. На час передвиборної кампанії я був керівником Аграрної партії, яка висувала своїх кандидатів і за партійними списками, і в мажоритарних округах. Тож очолив партійний список як голова. Партія брала участь у виборах, щоб отримати якнайбільшу кількість мандатів і створити у парламенті міцне аграрне лобі, якого не було у попередньому скликанні. І ми досягли поставленої мети у блоці «За єдину Україну!» — 29 членів партії стали народними депутатами.
— Нині ви — заступник голови Аграрної партії України, входите до Аграрної фракції парламенту. Наскільки може бути самостійним у прийнятті рішень політик, який належить до певної партії, фракції? Якщо у вас є альтернативна думка, ви проголосуєте по-своєму?
— Є питання, принципові для мене незалежно від того, як вирішить фракція. Це, зокрема, законопроект про визнання ОУН-УПА воюючою стороною. Я завжди буду його підтримувати — не можу йти проти свого болю, проти пам’яті батьків. І мої колеги по фракції мене розуміють і ніхто не дорікне. Хоча відстоювати позиції треба до прийняття рішення, а після — дотримуватися принципів так званого демократичного централізму. Інакше буде хаос. Але водночас є позиція, і є поза. Я — прихильник першого.
— У Кабміні ви працювали при трьох прем’єрах. Можете порівняти їх ставлення до проблем аграрного сектору, методи вирішення?
— При Лазаренку я працював завідувачем відділу АПК. Павло Іванович більше займався адміністративними питаннями, політикою, менше уваги приділяв селу, хоча сам аграрник. Я б не сказав, що він утискав аграрний сектор, але особистої уваги — на мій погляд, може, я далі від нього був — приділяв більше харчовій промисловості і переробці. Вони тоді саме ставали на ноги.
Стиль Валерія Пустовойтенка більш авторитарний. Приклад — постанова
№ 1953, коли державні ресурси (майже на 6 мільярдів гривень) пішли на село як товарний кредит. А потім забирали, застосовуючи різні силові методи до керівників. Особливо запам’яталися навчання з цивільної оборони, але той адміністративний тиск не дав ефекту.
Найбільше уваги, хоч як дивно, агросектору приділяв Ющенко. Згадую такий переломний момент, коли його призначили, він уряд увесь сформував (Ющенко наприкінці листопада 2000-го прийшов, а я віце-прем’єром з питань АПК став у січні 2001-го). Я звернувся до нього, мовляв, незабаром весняні польові роботи, ситуація на селі складна, немає фінансових, матеріально-технічних ресурсів. Він вислухав, але не загорівся моїми пропозиціями. Коли йому розповіли, що за два-три тижні сіяти, а нічого нема, він мене запросив, і ми почали працювати предметно. Задав тон: працювати ринковими методами — не рибу в руки, а вудочку. Де взяти кошти? У бюджеті нема. Домовилися максимально використати банки. Але Ющенко каже: «Силою змушувати кредитувати село не буду, треба переконати».
Відпрацювали програму, почали організовувати зустрічі з банкірами. Одну зробили — нульовий ефект. Другу — не хочуть кредитувати... Тільки на восьмий раз крига скресла. Коли вже Ющенко розлютився і питає: «Ви мої колеги чи ні? Ви вірите мені на слово, як колезі, що треба в село давати кошти? Бо постанова №1953 — бачите, як Пустовойтенко не зміг забрати гроші...».
— А які ще були аргументи?
— Приватизація землі та майна. Тоді у людей з’являється впевненість, ініціатива, підуть інвестиції...
— Уряд нерідко вдається до ручного управління, стає, по суті, учасником ринкових відносин. Це тимчасовий, перехідний період чи «так треба»?
— Те, що нині уряд робить — на мою думку, правильно. І до нового врожаю він мусить такими методами діяти. Якщо влада адміністративні важелі випустить із рук — бути проблемі на споживчому ринку. А взагалі я проти таких дій — тиснути на власного товаровиробника, фіксувати ціну тощо. Те, що влітку минулого року пшеницю в державні й регіональні ресурси забирали по 650 гривень за тонну, тепер імпортуємо по 1200—1300 гривень за тонну, є прямою дискредитацією власного товаровиробника. На жаль, шанс уникнути зернової кризи було упущено ще в другій половині 2002-го. Як відомо, за 2001—2002 роки виробили 76 мільйонів тонн зерна. За кордон продали 18 мільйонів тонн продовольчого збіжжя. А Україні на рік для внутрішнього споживання вистачило б 8 мільйонів тонн. Збіжжя вивезли трейдери — не українські — по 100—105 доларів за тонну — майже на 2 мільярди доларів. З цієї суми тільки 40 відсотків у кращому разі отримав сільгоспвиробник. А 5—6 мільярдів гривень — тобто два річних аграрних бюджети — пішло за кордон. Почали у доповідях писати, що Україна входить у п’ятірку світових експортерів. І Міністерство агрополітики, і Мінфін, і Мінекономіки взялися за одне — як продати зерно. Причому нагріли руки люди, які не доклали й мізинця до виробництва. А ми шукаємо кошти, кажемо, селу треба чотири мільярди, вісім...
— Схожа ситуація і з тваринницькою продукцією...
— Саме так. М’ясо у товаровиробника купують по п’ять-шість гривень за кілограм. А на ринку воно коштує 12—15. Казав і віце-прем’єру, і міністру — тут має бути тверда державна рука. Хто гріє руки на цьому? Адже це — великі гроші. Треба не шукати кредитні ресурси ні в наших банках, ні за кордоном, а правильно врегулювати ринкові відносини.
— Стверджують: активно піде великий капітал на село — скоротяться робочі місця.
— Ні. Може, доярок, трактористів стане менше, зате інші сфери запрацюють.
— Чи є перспектива зробити життя в українському селі не менш привабливим, ніж у місті?
— Колись гасло було невиправдане: стерти грані між селом і містом. Як стерти? Село — то село, місто — це місто. Хоча буття на селі привабливішим зробити можна. Держава повинна взяти на себе утримання і розвиток інфраструктури. Бо соціальні програми, як і двадцять років тому, здебільшого висять на керівниках сільгосппідприємств. Вважаю, господарник має лише виробляти агропродукцію, а не перейматися роботою клубів, дитсадків, утриманням доріг. Треба дати селянину можливість взяти від землі якнайбільше. Тоді й зарплата буде гідна, і соціальна сфера виграє. Перетворення на селі неминучі, землю треба втягувати в економічний оборот, прозоро і сміливо виводити на ринок. Але кожен думає: я перший про це вголос не скажу. Виходить як у анекдоті: «Ти за колгосп?» — «Так, але не в моєму селі».
Записала Галина КВІТКА.
