Візьмемо для прикладу кілька статей Конституції, які проголошують найжиттєвіші, найнеобхідніші права громадян України. Ось у ст. 27 сказано, що кожна людина має невід’ємне право на життя... Обов’язок держави захистити життя людини. Чи справляється держава Україна з цим своїм конституційним обов’язком? Ні, не справляється. Вбивають скрізь: на аеродромах, у під’їздах, у ліфтах, на вулицях серед білого дня, у квартирах, у залі суду — скрізь.
А що ж держава? А держава скасувала смертну кару за умисне вбивство, платить мізерну (за мірками вартості життя) зарплату співробітникам правоохоронних органів, не має коштів на цілковите забезпечення цих органів необхідним комплектуванням. Корумпованість цих органів зросла до випадків участі їхніх співробітників у злочинних угрупованнях. Чому? Причин багато. Але головна — держава Україна бідна. Бідна матеріально, технічно, культурно, патріотично, ідеологічно, бідна на розум своїх керівників, їхнім жадібним прагненням до власного і сімейного збагачення, а не до добробуту громадян своєї держави. Бідність держави не дає можливості по-серйозному, по-науковому, по-державному боротися з криміналом.
Тому проголошена в Конституції фраза: «Кожна людина має невід’ємне право на життя» — порожня декларація, державою практично не забезпечена, а навіть навпаки — держава своєю бездіяльністю, неспроможністю заохочує кримінал. Сприяє позбавленню життя правослухняних громадян. Скасування смертної кари за умисне вбивство коштувало життя багатьом тисячам громадян України. А неспроможність правоохоронних органів приїхати вчасно на місце злочину, глибоко, на рівні сучасної криміналістики провести розслідування, скільки коштувала життів громадян, скільком злочинцям дала змогу уникнути заслуженого покарання?
У 29-й статті Конституції йдеться, що кожному заарештованому чи затриманому має бути надана можливість, від моменту затримки, користуватися правовою допомогою захисника. Чи реалізується це положення на практиці? Дуже рідко. Майже не реалізується. По-перше, тому, що правоохоронні органи часто не виконують вимог Конституції. У міліції трапляються випадки, коли б’ють затриманих, і це часто розкривається в судах, хоча ст. 28 Конституції прямо каже:
***
«Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню».
*
Часто не допускають захисників, про що є чимало скарг народним депутатам з боку і захисників, і затриманих. Але головне в іншому: ця стаття Конституції не реалізується передусім тому, що 70% громадян України такі бідні, що не мають змоги дозволити собі таку розкіш, такі непередбачені витрати, як найняти захисника. Адже захисники працюють на погодинній оплаті, а чим платити людині, котра заробляє 400—500 гривень на місяць, якщо на ці гроші треба прогодувати всю сім’ю? От і залишається для мільйонів громадян України порожньою декларацією конституційне право громадянина на повагу його гідності. От і гуляє в країні вибивання показань, зізнання в нескоєних злочинах, а держава мовчить, бо довела своїх громадян до такої бідності, коли не до захисників, легше погодитися з вимогами обвинувачів у чому завгодно, ніж себе захищати. І провина держави за долю кожного громадянина тут очевидна.
Візьмемо інші приклади. Як держава Україна забезпечує реалізацію права на працю, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на охорону здоров’я, на достатній життєвий рівень, на освіту та інші конституційні права і свободи.
Стаття 43 Конституції України чітко вказує: «Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю...». Що означає цей запис в Основному Законі країни? Мабуть, він означає: держава не зобов’язується перед своїми громадянами надати їм гарантовану роботу. Вона надає тільки умови. А хто ж зобов’язаний надати гарантовану роботу конкретному громадянину? Ніхто. Нехай піклується громадянин про себе сам. У цьому суть буржуазного розуміння права на працю.
Саме вільний ринок праці, де робоча сила як товар вільно продається і купується, — ідеал для роботодавців. Але чи є це ідеалом для працівників? Гадаю, ні. Особливо для безробітних чи тих, хто не може знайти роботу через відсутність професійного досвіду або похилий вік.
Ідеал для працівника, коли держава забезпечує отримання громадянином гарантованої роботи. Саме так було записано в ст. 38 Конституції Української РСР, за чинності якої безробіття практично не було. А в державі Україна без роботи виявилися мільйони чудових фахівців. Тільки за статистикою, майже три мільйони безробітних. Тисячі молодих людей з дипломами про вищу освіту не можуть знайти роботу за фахом. І державу це не особливо хвилює. Чому? Бо держава відмовилася від загальнонародної власності. Вона спустила за безцінь у приватну власність тисячі підприємств, що забезпечували роботою мільйони людей.
У результаті кількість робочих місць істотно зменшилися і люди залишилися без роботи. Чи є в цьому провина держави Україна? Пряма і безпосередня. В сусідній Білорусі, де не поспішають з приватизацією, безробіття практично немає і робота вчасно і нормально оплачується. Такі реалії реалізації в Україні права на працю. Висновок простий: держава, не маючи власності, не здатна створити умови для повного здійснення громадянами права на працю. Тепер це вже час зрозуміти кожному, хто працює, бо завтра він може стати безробітним.
Ст. 45 Конституції України проголошує, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Той, хто працює, а безробітний з вини держави, де його право на відпочинок? Згідно з Конституцією право на відпочинок включає щотижневі вихідні, щорічні відпустки, скорочений робочий день для окремих професій і в нічний час. І все. А де ж обов’язок держави створити мережу культурно-освітніх і оздоровчих установ, турбота про масовий спорт, фізичну культуру і туризм, створення умов для раціонального використання вільного часу? Цього обов’язку в держави вже немає тому, що немає в неї власності. Куди поділися чудові державні будинки відпочинку, де поправляли здоров’я мільйони трудівників за цілком доступними для громадян, які працюють, цінами. Вони є, але перебувають у приватних руках, а
***
ринкові ціни зробили ці місця оздоровчого відпочинку практично недоступними для мільйонів громадян України.
*
Ось вам і конституційне право на відпочинок. Відпочинок повноцінний, оздоровчий, такий, що відновлює працездатність тільки для багатих, а решта громадян опинилася за межами реальних можливостей реалізації права на відпочинок. Куди ти поїдеш відпочивати, якщо в тебе зарплата 500 гривень? А якщо менше? Але ж за державної власності і при зарплаті в 120 карбованців повноцінний відпочинок був доступний кожному. Висновок простий: якщо в держави є власність, вона здатна створити умови і для відпочинку своїх громадян, а якщо немає власності, відпочинок державою може бути забезпечений тільки у формі безробіття.
Ст. 46 Конституції України декларує право громадян на соціальний захист. Мається на увазі право на забезпечення у разі втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також старості. При цьому в даній статті сказано: «Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом».
Ми пам’ятаємо, що згідно зі ст. 8 норми Конституції України є нормами прямої дії, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і мають відповідати їй. Подивимося, як ці вимоги спрацьовують під час реалізації права громадян на соціальний захист. Насамперед зазначимо, що в Україні встановлено законом середній прожитковий мінімум 358 гривень. Отже, відповідно до Конституції, пенсії та інші види соціальних виплат і допомог мають бути не нижчі від прожиткового мінімуму. Так вимагає Основний Закон. А що реально забезпечує громадянам України Президент Кучма і весь його уряд? Ось цифри: мінімальна пенсія — 92 грн., максимальна — 150—200 грн.; допомога з безробіття (яке реформатори організували через приватизацію) — 100 грн.; сім’ї з дітьми одержують: незастраховані — 42,5 грн., застраховані — 88 грн.; субсидії на житлово-комунальні послуги — 36,4 грн.
Чи можна після цих «показників» говорити про соціальний захист громадян України? Як може прожити людина на 100—200 гривень на місяць? Це не вкладається в жодну логіку, в жодні розрахунки. Можна сміливо стверджувати: в Україні конституційно декларовано, але реально не забезпечено соціальний захист громадян. В Україні Президентом і всіма його урядами організовано геноцид (знищення) мільйонів громадян, які одержують пенсії і допомоги нижчі від прожиткового мінімуму. Але ж громадяни України є власниками незліченних багатств, усього народного надбання, що їх справно годувало до приватизації. Сьогодні, коли уряд говорить, що немає грошей на зарплати, пенсії, допомоги, забезпечення на рівні прожиткового мінімуму, потрібно ставити питання ребром: навіщо приватизовано прибуткові державні підприємства? Хто вам, реформаторам, дав право розпоряджатися загальнонародною власністю без волевиявлення народу?
Кожен громадянин України повинен знати, що він є законним власником землі, всіх корисних копалин, які є в землі і під водою, всіх електростанцій, трубопроводів, залізниць, усіх великих заводів, фабрик та інших багатств України. Кожен, хто живе в бідності, має знати, що його зухвало обікрали і він мучається у своїй убогості тільки через те, що його власністю незаконно розпоряджаються приватні особи. І краще жити він стане лише тоді, коли витребує, відбере, відвоює свою власність з чужого незаконного володіння. Бо вся приватизація, розпочата в 90-х роках, — незаконне і нелегітимне вилучення власності з народного володіння, з володіння кожного громадянина.
Два слова про пенсії. Радянський тип пенсії полягав у тому, що вони були державні і виплачувалися з держбюджету. Іуда Горбачов ще в 1990 році скасував цей порядок і ввів Пенсійний фонд. І тепер не держава відповідає за пенсії, усім своїм надбанням, а цей фонд: скільки зібрав, стільки й розподілив. Тепер пенсії розділили на базову частину, страхову і нагромаджувальну. Цим способом уряд дедалі більше перекладає пенсійне забезпечення з плечей держави на самих майбутніх пенсіонерів.
***
А що може нагромадити людина, котра заробляє 500 гривень на місяць, якщо їй тепер не вдається звести кінці з кінцями?
*
Ось і виходить, що для майбутніх поколінь пенсії скасовуються або будуть просто мізерні. Така реальність реалізації права громадян на соціальний захист.
Ст. 47 Конституції України проголошує, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність чи взяти в оренду.
Соціально нужденним житло надається державою безплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Подумайте, що означає ця декларація конституційного права на житло. Перше запитання, яке постає: коли буде можливість громадянину побудувати, придбати, взяти в оренду житло? Далі, якому громадянину, кому конкретно?
Відповіді на ці запитання є і вони прості та зрозумілі. По-перше, держава створює можливості для тих громадян, хто має гроші і здатний заплатити. По-друге, формулюванням: «створює умови, за яких... громадянин і матиме можливість»... держава зняла з себе практично зобов’язання щодо реалізації цього конституційного права громадян. Для того, щоб держава забезпечувала це конституційне право, вона повинна мати державний житловий фонд, вона повинна за найнижчими цінами відпускати будматеріали під конкретне будівництво, давати під низькі відсотки кредит у банку, забезпечувати низьку плату за квартиру і комунальні послуги.
Чи має такі можливості держава Україна? Ні, не має. Чому? Бо не має у своєму розпорядженні власності. Вона не контролює одержання прибутку, матеріально-фінансові процеси в суспільному виробництві, тому що суспільне виробництво в основному — приватне, не може змусити приватний банк дати кредит під низький відсоток або без застави, не може встановити низьку плату за квартиру і комунальні послуги, бо потрібно дотувати витрати на експлуатацію житла, а дотувати нема чим. Адже загальнонародна власність, що дає прибуток, у приватних руках. Тому висновок напрошується сам собою: ст. 47 Конституції України, яка проголошує право громадян на житло, — порожня ліберальна декларація. Реально забезпечити реалізацію цього права держава зможе тільки тоді, коли в її розпорядженні з’явиться власність, що дає прибуток. А поки в її розпорядженні тільки податкові збори, про житло громадянам, котрі заробляють 500—700 гривень на місяць, можна лише мріяти. Мрійте, громадяни, ви тепер усі пани, а житлом вас держава забезпечувала і квартплату брала нормальну тоді, коли ви були товаришами. Настав час замислитися.
А ще настав час замислитися і над тим, що за борги у квартплаті можна позбутися житла на законних підставах. У країні вже зареєстровано 23 тисячі безпритульних. А ми живемо там, де більш як півроку геть не спекотно. Що тоді? А тоді навколо великих міст будуть створюватися анклави, так звані «цивілізації трущоб». Як на Заході чи в Латинській Америці. Ось що означає позбавлення держави власності і неучасть держави в реалізації конституційного права на житло. Поки що в Україні активно будуються, всупереч вимогам екології, навколо міст палаци, але настане час і для будівництва халуп і землянок, якщо в розпорядження держави не повернеться розкрадена загальнонародна власність.
Дуже важливим, винятково життєвим є конституційне право на охорону здоров’я. Ст. 49 Конституції України проголошує: «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних установах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно».
Як добре і чітко виписані обов’язки держави. Якщо вірити Конституції, то вже охорона здоров’я громадян України на високому рівні. Проте на практиці все виявляється не таким райдужним і навіть геть сумним. У державних лікарнях у лікарів і медперсоналу мізерні зарплати, необхідних препаратів практично немає, харчування скудне, обладнання застаріле, приміщення лікарень, навіть обласних, бувають у жахливому стані. Хворі змушені самі купувати ліки, платити за медпослуги, а ціни на ліки несумісні з їхніми зарплатами. Це й називається реалізація конституційного права на охорону здоров’я, безплатна медична допомога, створені державою умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Практично
***
громадянин України, який заробляє навіть 1000 гривень на місяць, не може забезпечити собі достатнього лікування при серйозному захворюванні, а якщо необхідна операція — то й поготів.
*
Чому так відбувається? Тому що держава бідна — немає коштів. У 1989 році бюджет України становив 52 млрд. доларів США, а в 2004-му — 12 млрд. доларів. Ось і відповіді на запитання. Але в 1989 році в держави була власність, що давала прибуток у бюджет, а в 2004-му прибуток від нашої з вами власності, читачу, йде на приватні рахунки, а держава розпоряджається тільки податковими зборами. Отож кожен охоронятиме своє здоров’я самостійно, поки держава не поверне у своє розпорядження загальнонародну власність. Без цієї умови практична реалізація конституційного права громадян на охорону здоров’я — нездійсненна.
Охорона здоров’я кожного залежить від наповненості його гаманця. Решта, хто не має коштів, при серйозному захворюванні приречені практично на вимирання. Це також не можна назвати інакше як геноцид власного народу. Така реальність. І ті, хто прийняв рішення про приватизацію, а практично — про роздачу загальнонародної власності приватним особам, несуть пряму відповідальність за кожну передчасну смерть громадян України. У результаті приватизації цвинтарі заселяються, а Україна вимирає, це і є реалізація конституційного права на охорону здоров’я.
Ст. 48 Конституції України дуже дивує своїм лицемірством, безвідповідальністю і порожньою декларативністю. Вона говорить: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло». Якщо це конституційне право громадян, то, природно, у держави є обов’язок його реалізувати. Тоді на якій підставі держава встановлює мінімальні зарплати, пенсії, стипендії нижчі від прожиткового мінімуму? Або мінімальна місячна зарплата в 205 гривень, пенсія в 100 гривень, допомога з безробіття в 50 гривень, на думку Президента, його парламентської більшості та уряду, становлять «достатній життєвий рівень» для громадян України?
***
Якщо «кожен» має право, то перед «кожним» громадянином держава зобов’язана створити передумови для реалізації його конституційного права.
*
В Україні законом установлено середній прожитковий мінімум 358 гривень. Отже, кожен громадянин, який одержує на місяць менше цього мінімуму, має право, посилаючись на 48 статтю Конституції, подати в суд на платника своєї зарплати, пенсії, допомоги з безробіття і вимагати, щоб його зарплата була не нижча від прожиткового мінімуму. Інакше як реалізувати конституційне право громадянина на «достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї»?
Держава цілком порушує ст. 48 Конституції України, коли виплачує зарплати, пенсії, допомоги, забезпечення та інші платежі громадянам, нижчі від прожиткового мінімуму. Це пряме обкрадання громадян державою. І від цього нікуди не дітися панам лібералам і соціал-демократам «о», які володарюють сьогодні в Україні.
Згідно зі ст. 48 Конституції України кожен громадянин України, якщо він перебуває на обліку як безробітний або працює, але одержує зарплату нижчу від прожиткового мінімуму, чи пенсіонер, котрий одержує пенсію нижчу від 358 гривень, має право вимагати від держави забезпечити йому і його сім’ї «...достатній життєвий рівень... що включає достатнє харчування, одяг, житло». До речі, виходячи з цієї статті Конституції за жодних умов не можна позбавити громадянина України житла без надання іншого, «достатнього» для його проживання. Такі вимоги Конституції. А що держава? А держава лицемірно проголосила права громадян, зовні дуже демократичні, і боягузливо сховалася за куций бюджет і брудну приватизацію і тепер скиглить на кожну вимогу своїх громадян одне й те саме: «Криза», «Немає грошей».
Так, згоден, у вашій державі, панове, немає грошей, бо ви прибуткові об’єкти загальнонародної власності, з якої кожен громадянин України мав непрямий, але відчутний дохід, привласнили собі, а громадянам залишили можливість виживати в умовах ваших непродуманих, злодійських, безвідповідальних і нескінченних реформ. Тому «найкращу у світі», «найдемократичнішу» Конституцію України ви перетворили на порожній, з погляду реалізації конституційних прав громадян, декларативний документ, що іменується Основним Законом країни. Але якщо Основний Закон —декларативний пустодзвін, то які ж інші?
Подивіться на ст. 53 Конституції України, яка проголошує, що кожен має право на освіту. Мало того, «повна загальна середня освіта є обов’язковою». Що стоїть за реалізацією цього права громадян України? Насамперед матеріальна забезпеченість. Тільки за матеріальної забезпеченості батьків діти можуть ходити до школи і здобути повну загальну середню освіту. А якщо батьки не забезпечені, не мають матеріальної змоги навчати своїх дітей, то держава, згідно зі ст. 53 Конституції України, зобов’язана забезпечити здобуття дітьми повної загальної середньої освіти за свій кошт. Бо, згідно з Конституцією, середня освіта є обов’язковою. Малоімущі батьки мають право зажадати від держави навчати своїх дітей за казенний рахунок, якщо вони не в змозі матеріально забезпечити їхнє навчання. Однак держава в цьому плані не виконує своїх зобов’язань. В Україні вісім тисяч дітей, за офіційною статистикою, не відвідують школу. А фактично — значно більше, адже тільки безпритульних дітей 129 тисяч. Згідно зі ст. 53 Конституції, громадяни мають право безплатно здобути і вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Проте реально здобути таку освіту конкретному громадянину дуже важко. По-перше, через найжорстокішу корупцію під час прийому до вузів, а по-друге, і це головне, через матеріальну малозабезпеченість.
За даними соціологів, в Україні класове розшарування суспільства характеризується такими цифрами: багаті — 3 відсотки, середній клас — 12, бідні — 28, «майже середній клас» — 57 відсотків. Отже, тільки 15 відсотків населення можуть реально забезпечити навчання своїх дітей. А 85% практично не можуть дати вищу освіту своїм дітям. До речі, на платних відділеннях вузів України річна плата за два семестри навчання становить від 1000 до 2500 дол. США. А житло, харчування, підручники, одяг і т. д.? Кому доступне таке конституційне право на освіту? Скільки здібних талановитих людей відрізані від навчання, втрачені для примноження інтелектуальних сил свого народу.
Ось вам і реалізація права громадян на освіту. Хоча ст. 53 Конституції України дає таке право кожному громадянину. Декларативність проголошених Конституцією України прав і свобод громадян — ось характерна риса Основного Закону країни. Проголошення права на папері та заперечення цього права в реальному житті через матеріальні умови буття українського суспільства.
Але ж бо ми знаємо й інші часи, часи соціалістичної України, коли діти в середній школі навчалися практично всі, а у вищій усі, хто дуже того хотів, крім ледачих і нездатних чи непідготовлених до серйозного навчання. Оце була реалізація права громадян на освіту, реальну, хоча й на конкурсній основі. Так, тоді теж були хабарі, прояви корупції, телефонного права, але не в таких масштабах, як нині. Сьогодні гроші повністю правлять бал у сфері освіти, а в соціалістичній Україні правили бал здібності громадян, закон і державна політика, спрямована на забезпечення умов для здобуття середньої і вищої освіти громадянами України.
Отже, ми розглянули найбільш життєві конституційні права громадян України. Крім того, що сама Конституція України не містить механізму забезпечення реалізації конституційних прав громадян, держава Україна також не має можливості допомогти громадянам у реалізації їхніх конституційних прав. Держава, позбувшися власності внаслідок незаконної злодійської приватизації, прирекла себе на роль бідного та безпомічного, стосовно своїх громадян, охоронця того соціального ладу, що виник у результаті переділу власності на користь приблизно двохсот сімейств приватних власників в Україні. Так, великих власників держава охороняє справно, називає їх елітою, вручає нагороди, «золоті фортуни», а ось для інших громадян уготована бідність і убогість, духовна деградація, безкультур’я, вимирання і безпросвітне похмуре майбутнє. І це ми кажемо про цілий народ України, який зовсім недавно, у 1989 році був власником усього народного надбання. Народу за Радянської влади належали земля, її надра, води, ліси, основні засоби виробництва в промисловості, будівництві, сільському господарстві, засоби транспорту і зв’язку, банки і т. д. Держава розпоряджалася цим величезним матеріальним потенціалом, могла дозволити собі встановлювати низькі, доступні всім ціни на комунальні послуги і квартплату, електроенергію, пальне, харчові продукти першої потреби, навчання дітей, лікування хворих і т. д.
А що тепер, коли роздали приватним власникам всенародне надбання, яке годувало 52-мільйонне населення України? Тепер три відсотки населення живуть, як багатії, 12% — в достатку, а інші — в злиднях, в бідності, щодня відчуваючи на собі тяготи ринку, безгрошів’я, страх перед злиденністю, безробіттям, хворобою, невиплатою зарплати та іншими випробуваннями ринкової демократії.
Постає запитання, а чи є можливість задекларовані Конституцією України права і свободи громадян України реально гарантувати? Така можливість, безперечно, є, але за однієї неодмінної умови: приватизоване, а по суті розграбоване апаратом управління, номенклатурою, «тіньовиками», загальнонародне надбання має бути повернуте народу. Конкретно йдеться про націоналізацію базових галузей промисловості, землю, надра, як загальнонародної власності, здатної забезпечити гідний життєвий рівень усіх соціальних шарів населення України. Річ у тім, що базові галузі промисловості, надра, горілка і тютюн завжди дають прибуток. І цей прибуток має бути надбанням не окремих приватних осіб, а всіх громадян України. Держава, маючи у своєму розпорядженні не тільки куці та голі податки, а й увесь прибуток від найголовніших галузей народного господарства, матиме змогу проводити соціальну політику в інтересах абсолютної більшості громадян України. Націоналізація дасть можливість різко збільшити бюджет України в три-чотири рази і підняти рівень життя населення спочатку бодай на порядок вище від нинішнього.
Збільшення купівельної спроможності населення стане найсильнішим стимулом для розвитку промисловості, всіх сфер господарського життя. Саме в цьому закладено джерело відродження колишньої слави України, подолання кризи, повороту реформ до потреб людей.
Націоналізація дасть змогу покінчити з безробіттям, розпочати відродження всіх галузей народного господарства України, включаючи мале і середнє підприємництво.
Держава, маючи у своєму розпорядженні величезні матеріальні ресурси, буде здатна знизити плату за комунальні послуги, електроенергію, підвищити пенсії, зарплати, стипендії, військове забезпечення не нижче від прожиткового мінімуму, забезпечити доступність цін кожному громадянину на основні харчові продукти і ліки, навчати дітей, лікувати хворих, розвивати науку і культуру. А це і є забезпечення реалізації конституційних прав громадян України.
Громадяни України ще не усвідомили, що їх зухвало, підло обікрали, відібравши не тільки їхні особисті вклади в ощадбанку, а й джерела життя для багатьох поколінь. Загальнонародна власність призначена служити всьому народу, а не двомстам приватним особам, що купаються в розкоші за рахунок зубожіння народу. Націоналізація базових галузей господарства — ось відповідь на запитання, як забезпечити реалізацію конституційних прав громадян України.
Василь СІРЕНКО, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, Академії АПрН України, народний депутат України, фракція комуністів.