Інтерес — це мотор будь-якої дії

«Щоб один не розумів мови другого.., і вони перестали будувати місто» — це, якщо пам’ятаєте, з Біблії. Думаю, метафора — прозора, хоча демократія, тобто те, що будуємо ми, — принципово грунтується на діалозі.

Здавалося б, основні принципи демократичного суспільного устрою розписано так докладно, і вивчали ми їх останніми роками так старанно, що перешкодити їх успішній реалізації міг би хіба що який-небудь форс-мажор. Через його брак ми винаходимо це самі.

Як запевняють соціологи, дедалі бїльша частина українського населення вперто не помічає в нашому житті значущих подій. Політики в це затято не вірять, а політтехнологи різних мастей намагаються такі (події) інспірувати.

Ну, наприклад, дуже поважна газета раптом починає журитися, що В. Ющенко програв битву в парламенті і не зважився на вуличні бої. Битва і бої —це, вочевидь, теж метафора, але уяву стимулює. А то набридло вже спостерігати, як «загоряє» опозиція на парламентській трибуні.

До речі, і повторювати, що в цей час реальний сектор і соціальна сфера марно чекають своїх «малих» реформ, теж набридло. Адже ніхто і не припускає, що законопроекти і кодекси прийматимуть в Українському домі.

Парламент неухильно входить у кризу. Правляча коаліція, зрозуміло, не може піддаватися маніпуляціям, що суперечило б самим засадам парламентаризму. Тим паче, що навіть стороннім спостерігачам зрозуміло: опозиції потрібно не «переголосування» по процедурі виборів Президента, а затягування часу.

Нагадаю, що прецеденти повторного голосування за наполяганням опозиції в парламенті нинішнього скликання вже були. І «більшість» переконалася: це не спонукало опозицію до жодних компромісів. Не спонукає і тепер.

Висувають знову нові вимоги, аж до проведення референдуму, що не матиме жодних правових наслідків, зате зажене нас у цейтнот за кілька місяців до виборів Президента.

Та вже одне те, що після чотирьох днів марних спроб домовитися на рівні лідерів фракцій і груп «непримиренні опозиціонери» прийшли до сесійної зали з «дуделками» і «свистелками», миттєво задіяними з появою спікера, який навіть не почав говорити, підтверджує: жодних конструктивних намірів «меншість» не має, і мета в неї одна — зірвати політичну реформу, намір якої — істотне скорочення обсягу повноважень Президента. Хоча в той час, коли вибори були ще далеко, саме опозиція називала ці повноваження надмірними і наводила нам у приклад «справжню Європу».

Прибалтійські экс-побратими по СРСР, що «європеїзувалися» раніше за нас, між іншим, спокійно задовольняються обранням парламентаріїв, які, у свою чергу, обирають президента. Та й у «старій демократії» —Німеччині щось не видно патріотів, котрі штурмують Рейхстаг з вимогою всенародного обрання німецького президента.

Уже й Венеціанська комісія, на яку так модно було посилатися з приводу і без нього ще рік тому, визнала обидва варіанти виборчої процедури правомірними, а українська опозиція досі страждає по «знехтуваному праву народа».

Зрештою, якщо так упевнені в безмежній любові електорату, зосередьте зусилля на кампанії 2004 року, прийдіть до влади — і, може, до 2006-го вам ще набридне. Чи парламентську «більшість» так вразять ваші реформаторські успіхи, що і під час парламентської процедури обрання Президента не ризикне протиставляти вам своїх кандидатів. 

Утім, фантазія повела нас занадто далеко. У реальності — «до нас їде ревізор»: Венеціанська комісія — Венеціанською комісією, а напрацьовані зв’язки теж чогось варті. У ПАРЄ, як відомо, деяких лідерів нашої «меншості» знають ще з тих пір, як вони представляли «більшість». І не просто представляли, а ініціювали рішення, що попереджають різні там «автократії, що зарвалися», на кшталт російської.

Щоб не бути обвинуваченим у «антиєвропеїзмі», уточню, що і сам тепер є членом Постійної делегації ВР України в Парламентській Асамблеї ОБСЄ й у лютому збираюся до Відня. Але одна річ — співробітництво, інша — «давання показань прибулому емісару», до якої з таким ентузіазмом вдаються інші представники нинішньої  «меншості». Гарний демократичний парламент, в якому одні депутати бігають скаржитися «вчителю» на других! Адже за «вчителя» український електорат не голосував. 

***

*

Про це поговоримо докладніше.

Нема сумніву, що «бути здоровим і багатим ліпше, ніж бідним і хворим». І немає нормальних людей, які не хотіли б підвищення зарплат і пенсій, компенсацій втрачених внесків чи кращого фінансування науки і культури. Але прагнути до цього як до стратегічної мети — одне, а без усіляких вказівок на джерела фінансування ініціювати «негайне» прийняття відповідних законів — зовсім інше. І зветься це інше популізмом і дестабілізацією роботи парламенту і держави.

Не говоритиму тут докладно про вищезгаданий націоналізм: всі і без того знають, наскільки загострилося це явище в різних країнах, у тім числі і в стабільних «старих» демократіях. Тут, в Україні, націоналізм здатен просто розколоти країну надвоє, тобто — є загрозою державної безпеки.

***

Ніхто не може заборонити людині мати ті чи інші погляди. І цілком правильно, що демократія припускає вільне висловлення цих поглядів. Але, як кажуть у Європі, «моє право махати кулаками закінчується перед носом мого сусіда».

***

*

Приблизно 200 років тому в тій само країні з’явилися Дантон і Робесп’єр, яким для кращого утвердження їхніх поглядів знадобилася гільйотина.

Ви вірите в масові пориви, що змушують людей терміново і одночасно збиратися у певному місці для реалізації права на волю слова і демонстрацій? Особисто я — не вірю.

Я вірю фахівцям, що давно прийшли до загальної думки про те, що в кожної людини є три рівні формування рішення (необов’язково пов’язаного саме з політикою):

***

*

Давно відпрацьовані спеціальні прийоми, з допомогою яких можна впливати на третій.

Успішність підвищується, якщо вдається зібрати людей в юрбу: перетворившись на якийсь час на «людину маси», психічно здоровий індивідуум керується не мисленням, а первісними інстинктами та емоційними умовними рефлексами...

Ви вважаєте, що це — надумано? Ще раз пригадайте телевізійну хроніку останніх років — від Карабаху до Косово, від Каракаса до Тбілісі. Згадайте, що відбувалося в донедавна благополучних регіонах, в яких цілком визначені «групи по інтересах» вирішили домагатися «торжества своїх поглядів».

Інтерес — це мотор будь-якої дії, так було, є і, напевно, буде завжди. За всім — від популярності певного сорту шоколадних батончиків до судових позовів до «Майкрософт» і війни «щирих демократів» з іракською диктатурою — цілком визначений інтерес.

Але оскільки до прямого, неприкритого тиску вдаються лише бандити і диктатори, тобто ті, для кого «демократичний» імідж не є значущою цінністю, представники і високорозвинених країн, і «середньовічних» теократій обряджають свій інтерес у деякі ідеалістичні цінності. Адже це тільки в давній Спарті риторів катували — за те, що зробили своїм ремеслом обман і обдурювання. Усі інші не цуралися підміни понять, апелюючи в такий спосіб або до емоцій (роль пропаганди), або до бажання (роль реклами).

І саме на цьому ґрунтується так званий політичний маркетинг. Адже недаремно один з провідних російських піарників заявив, що кращий навчальний посібник з його спеціальності — історія ордену ієзуїтів.

Але сьогодні до послуг продовжувачів «славних традицій» — ще і новітні технології, вироблені на стику наук. І людям потрібно це пояснювати. Навіщо? Не для того, зрозуміло, щоб посіяти в суспільстві підозрілість, а тому, що «хто попереджений, той озброєний», — заради самозахисту.

І особистість, і суспільство мають право не тільки на інформацію (на якому знову-таки роблять багато спекуляцій), а й на безпеку.

У розвинених демократичних суспільствах недарма виробили (в США — ще й законодавчо захистили) таке поняття, як «прайвесі» — щось на кшталт недоторканного особистісного простору.

Нагадаю, що в прийнятому Верховною Радою рік тому Цивільному кодексі України також є статті про право на свободу і про право на індивідуальність. Перша забороняє, зокрема, психологічний тиск на особистість, хоч би в якій це було формі.

Останнім часом у нашому суспільстві посилилося обурення відкритою демонстрацією насильства і порнографії в ЗМІ, тому було прийнято відповідні нормативні акти. Але все це — лише видима частина айсберга.

Насильство на екрані може негативно вплинути на підлітків чи психічно неврівноважених людей. Утім, зростання реальних насильницьких дій серед людей дорослих і психічно здорових викликано не фільмами жахів, а напроти — «високими матеріями» у відповідній «упаковці». З людьми говорять начебто про патріотизм, релігійні цінності, про права людини, але роблять це у такий спосіб, що «на виході» одержують екстремізм, під прикриттям якого «групи інтересів» досягають цілком прагматичних цілей. І це зовсім необов’язково відбувається в деяких «гарячих точках» — подивіться репортажі з виступів так званих антиглобалістів під час різних міжнародних форумів найвищого рівня.

Саме по собі це дуже показово: форуми — не тільки місце концентрації ЗМІ, тобто можливість широко «засвітити» акцію протесту. Форум — це ще й місце, де представники влади, бізнесу та інших центрів впливу намагаються домовитися. Але будь-які домовленості йдуть урозріз з інтересами тих, хто прагне нав’язати свою волю іншим.

***

У розпорядженні поміркованої частини людства, по суті, є тільки два ці способи зберегти свою безпеку: переговори і самоконтроль.

Це правильно і для людства загалом — недаремно усе XX сторіччя воно намагалося створити то Лігу націй, то ООН, що, на жаль, втратила свій вплив унаслідок останніх міжнародних подій.

Це правильно і для держави. 

***

*

Заради досягнення цієї мети він, за його словами, «готовий був змінювати свої погляди двічі на день» — не з політичної безпринципності, а тому, що жодні теорії і догми не можуть мати пріоритет перед благополуччям людей, які довірили політикові представляти їхні інтереси. Тим паче, що в кризові, переломні часи, якими для США були рузвельтівські 30-ті, а для «нових» демократій, а також України, — в роки на стику тисячоріч, людей не надто хвилює ідеологія — їм потрібна програма дій.

Представляти інтереси населення, виробляти на основі цих інтересів «правила гри», тобто законодавчі акти і, нарешті, служити місцем загальнонаціональних переговорів (вироблення суспільного договору, якщо хочете) в демократичному суспільстві має саме парламент.

Для того, щоб йому це вдавалося, щоб парламент мав вплив на розум народу, а не був для нього подразником, потрібно, щоб питання суспільного інтересу входили до нашого порядку денного.

***

Навряд чи хто-небудь з депутатів не розуміє всіх цих істин, навіть якщо і створюється враження, що «один не розуміє мови другого». Просто варто нагадувати самим собі: якщо нам довірено представляти інтереси суспільства і домовлятися від імені груп, які представляємо, ми зобов’язані стримувати свої емоції, бажання і рефлекси і не піддаватися ні очевидному тиску, ні «м’яким» маніпуляціям.

Є багато напівжартівливих думок про те, що саме концентрує «лінза» купола над сесійним залом. Утім, архітектори вважають, що цей будинок найбільш відповідний у київській архітектурі. А відповідність — це і є гармонія. Та сама, що народжується з протилежностей.