Про інновації без овацій

13 документів парламенту, 52 — Кабміну, 80 відомчих рішень мали забезпечити дієвість моделі. Що маємо на виході? 

Є така хибна закономірність у нашій країні. Будь-яка, хай і не нова, але актуально сформульована і вчасно озвучена керівниками країни ідея спочатку активно мусується на найрізніших рівнях, потім забалакується, переходить у розряд банальностей і, врешті-решт, остаточно забувається.

Подібне, ймовірно, може статися і з реалізацією інноваційної моделі розвитку економіки України, необхідність якої цілком чітко й абсолютно обґрунтовано сформулював Президент України Леонід  Кучма на науково-практичній конференції, організованій та проведеній на загальнонаціональному рівні на початку 2003 року.

Судячи з тодішніх відгуків у ЗМІ, ідею Президента підтримали і схвалили всі: інтелектуальна еліта, промисловці та підприємці, держапарат у повному складі. Й що ж ми маємо на виході?

Як і раніше, інтенсивно, навіть не консервується, а саме формується індустріальна структура, націлена на виробництво товарів нижчого технологічного укладу. Скажу більше. Якщо найближчим часом, у найближчі вже місяці, навіть не роки, нам не вдасться змінити цей вектор на інноваційний, Україна цілком може опинитися серед країн, апріорі не здатних до сприйняття прогресивних технологій, виробництва і навіть експлуатації товарів, котрі визначають вигляд і зміст постіндустріальної світової спільноти.

І це не кабінетні домисли. Комітет економполітики регулярно проводить виїзні засідання на підприємствах галузей, які — за наявним у їхньому розпорядженні промисловим, науково-технічним і, головне, людським потенціалом — поки ще спроможні забезпечити Україні гідне місце в глобалізованому світі. Саме на таких підприємствах, у спільному комплексі наявних тенденцій, чітко проглядають також і не залежні від трудових колективів та їхніх керівників консервативні тенденції розвитку вітчизняної економіки. А паростки інноваційних рішень якщо і проявляються, як, скажімо, на горлівському «Стиролі», то це відбувається в більшості випадків усупереч, а не завдяки чинній у країні державній системі управління економікою. Тільки-но організаційно і законодавчо підтримали суднобудівників, як з’явився приклад інноваційного підходу на миколаївському заводі «Океан». Але лише закону на підтримку суднобудування недостатньо. Це ми на власні очі побачили на виїзному засіданні комітету на суднобудівних підприємствах Миколаєва і Херсона.

Таких галузей в Україні не так вже й багато. Їх буквально можна перелічити на пальцях. Це авіа- і кораблебудування, хімія та нафтохімія, металургія, енергетика, важке і сільгоспмашинобудування, приладобудування. Ну, й чи багато конкурентоспроможних товарів цих галузей ми бачимо на внутрішньому і зовнішньому ринках? Хоча те, що саме вони можуть і мають стати локомотивом усієї вітчизняної індустрії, і ширше — всієї нашої економіки і життя — з переведення її на інноваційні рейки, ніхто не заперечує. Безумовно, за реального, а не на словах і в звітах, переходу до інноваційної моделі розвитку не лише окремих виробництв і галузей, а країни і суспільства загалом, від державних структур до окремо взятої конкретної людини, громадянина незалежної України.

Але от тут саме і відбувається традиційний для нас вододіл між словом і справою. Між правильно сформульованою і продекларованою метою і створенням дієвих механізмів її реального втілення.

Написавши на прапорах незалежності нашої держави демократичні ідеали, проголосивши курс на створення соціально-орієнтованої ринкової економіки, ми давно вже мали побудувати основи сучасної держави. Але в нас — як у відомій байці про те, що з украдених на заводі  швейних машинок деталей під час домашнього складання обов’язково виходить автомат Калашникова. Хоч би який курс ми проголошували, хоч би які завдання та цілі суспільного розвитку декларували, насправді, за реальними результатами, опиняємося всі в тому самому болоті, з якого біжимо, не оглядаючися, всі разом і кожен окремо. Іншими словами, як і тридцять, і двадцять років тому вельми привабливі декларації не знаходять реального втілення. 

***

*

Верховною Радою прийнято 13 відповідних актів і насамперед Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 року. Не залишився осторонь і Кабінет Міністрів: 52 нормативні документи — це все ж таки шматок роботи. Додати до цього більш як 80 відомчих рішень, що мали забезпечити все ту саму інноваційну модель, і здавалося б, справу зроблено. Зупинка лише за виконанням. Але саме конкретні виконавці, — ті самі науковці, інженери, проектувальники, дрібні підприємці, врешті-решт, робітники та селяни, — б’ються в ірраціональних тенетах нашої економічної безвиході.

Відповідь лежить у площині державно-політичного устрою. Чи була в засновників нової незалежної України затребувана і осмислена модель майбутньої держави? Не романтичні гасла про загальну рівність перед законом і всеукраїнське братерство, про самонастроювання ринкових відносин, а чітко окреслені параметри і опорні точки діяльності державного механізму країни з величезною площею, яка мала 52 мільйони населення?

Треба чесно собі зізнатися: не було такої моделі. Тому за роки незалежності ми без єдиного пострілу і без репресій утратили більш як чотири мільйони наших співвітчизників. І  через десятиліття діючої системи інноваційного соціально-економічного розвитку немає. Конституція цю проблему не розв’язала. Адже Основний Закон — це лише стрижень. У ліпшому разі система координат для конструювання і будівництва працездатного механізму в економіці країни. Механізму, якого в нас немає. Інакше чому — за всієї зовнішньої розмаїтості економічних програм урядів, що змінюються зі швидкістю калейдоскопа, — країна не тільки не виповзає із системної кризи, а консервує всі негативні досягнення попереднього часу.

Мало того. Основні індикативні показники якості життя мають стійку тенденцію до зниження. І жодними надшвидкісними, як це було оголошено нашою статистикою у поточному році, темпами зростання ВВП цю згубну для українського народу тенденцію не завуалювати.

***

Щоб створити держапарат, спроможний вивести країну на інноваційний шлях розвитку, вихідним політичним імперативом має стати не пошук рівноваги між гілками влади (цей постулат зафіксовано в Конституції), а механізм солідарної і персональної відповідальності перед народом.  Отже, першим кроком затвердження інноваційної моделі мають бути інноваційні — в усякому разі для нашої державності — політичні рішення.

*

Інноваційним підходом на політичному рівні вважаємо доцільним добитися одноразових (трохи більше як за один рік з невеликим — у чотири—шість місяців — розривом) і на єдиний термін, скажімо, на п’ять років, виборів депутатів Верховної Ради і Президента країни. Водночас за попереднім Президентом варто залишити право розпуску новообраної ВР, якщо їй у встановлений законом термін не вдасться створити парламентської більшості. Конституційно має бути також передбачено право і механізм імпічменту Президента.

Це політичне рішення буде ефективне, якщо, у свою чергу, законодавчо закріпити такі поняття, як парламентська більшість і парламентська опозиція. Чітко визначити їхні права та обов’язки, головний із яких — створення відповідального перед парламентом і народом уряду, котрий законодавчо призначається на той самий п’ятирічний термін.

За такого розкладу не важливо, чи буде уряд коаліційний (стосовно пропорційних квот для парламентської більшості) або ж більшість (коаліція чи партія) візьме на себе всю повноту відповідальності за результати діяльності Кабінету Міністрів протягом п’яти років. В останньому випадку за парламентською меншістю необхідно законодавчо закріпити право на створення так званого тіньового кабінету і чітко визначити його функції та призначення.

Президент, не важливо — будуть його обирати всенародним голосуванням або Верховною Радою, безумовно, має володіти правом пропонувати і відстоювати свої кандидатури в уряді. Але затверджуючи закон про персональне призначення членів Кабінету Міністрів, він нестиме солідарну з депутатською більшістю відповідальність за результати їхньої конкретної роботи.

За такої схеми відповідальнішими у своєму прагненні до портфелів стануть і потенційні кандидати в міністри. 

Слабкість і безвідповідальність наших кабінетів виявляється в ручному методі керування економікою, що став для всіх звичним. Що, у свою чергу, обумовлюється аморфністю пропонованих урядами програм. Їхня змістова сутність обмежується набором однотипних декларацій, що кочують від одного уряду до іншого. Практично всі наші прем’єри та уряди оголошували себе реформаторами, а реформи пробуксовують. Обіцяли податкову систему з абсолютно фіскальної перетворити на стимулюючу — віз і нині там. Забезпечити соціальний прогрес — в результаті маємо регрес. Доходить, часом, до абсурду. Я вже не кажу про провал національних програм розвитку енергетики, вугільної галузі, авіабудування, суднобудування та всіх інших.

Але головне, жодному уряду не вдавалося зверстати бюджет розвитку. Працюючи над цим найважливішим для країни документом, ми всі перетворюємося навіть не на бухгалтерів, а на рахівників найнижчого штибу, які опанували лише двома арифметичними діями: відняти і розділити. Відняти у виробників, і розділити, як Бог дасть, а точніше — в залежності від ступеня впливу тих або інших владних угруповань, котрі лобіюють інтереси цілком певних кіл.

***

*

Адже не випадково в пресі заангажовані аналітики вже прогнозують терміни відставки Віктора Януковича, а, отже, і всіх нині діючих міністрів. Реальність такої небезпеки є, а це означає знову невизначеність, відсутність стабільності нинішнього і так політично не стабільного року.

Усталена практика свідчить про одне: відсутність інструмента, опанувавши яким, владні інституції змогли б забезпечити реальний розвиток економіки на справді інноваційних засадах. І таким інструментом, за умови здійснення інновацій у політичній структурі державного управління, про які йшлося вище, міг би стати п’ятирічний план соціально-економічного розвитку країни.

Мова не про повернення до держплану. Не до горезвісного планування обсягів промислового виробництва від досягнутого. Ми, безумовно, не маємо прийти до соціалістичного феномену виробництва заради виробництва. Коли, згідно з планами, в країні з кожним роком дедалі більше видобували руди для того, щоб робити більше металу — для того, щоб робити дедалі більше екскаваторів для дедалі більшого видобутку руди, і так по замкненому колу. Наш народ уже пережив добу, коли він виробляв більше за всіх у світі сталі та тракторів на душу населення, а якість життя конкретної людини відставала у своїй динаміці від динаміки економічного зростання.

Може йтися тільки про системно-цільове планування макроекономічних параметрів та індикативних показників якості праці, конкурентоспроможності товарів і послуг, що виробляються, соціальної забезпеченості та захисту громадян, у кінцевому рахунку конкурентоспроможності країни і держави в глобалізованому світі. Про системно-цільове планування з розбивкою по роках, про інструмент, що його із завидним і незмінним успіхом використовують передові країни в умовах ринкової економіки.

Зверстаний на цих принципах законодавчо призначеним урядом п’ятирічний та річний плани має приймати Верховна Рада і затверджувати Президент, як закони України. Після чого щорічно протягом усього терміну наданих повноважень, не пізніше березня, Кабінет Міністрів України зобов’язаний представляти народним депутатам звіт за підсумками проведеної роботи. І не пізніше липня — план на наступний рік, який також мають приймати, як закон. І тільки на його основі (не пізніше вересня) — представляти проект бюджету, що гарантує і забезпечує виконання плану.

Якщо нам удасться запустити такий механізм управління економікою в умовах ринку, ми врешті-решт підемо від бюджетів проїдання і перейдемо до бюджетів реального розвитку. І, що найважливіше, на моє глибоке переконання, досягнемо не лише солідарної відповідальності трьох гілок влади перед народом, а й необхідної суспільству прозорості результатів діяльності народних депутатів, Президента, уряду. Це й будуть головні результати політичних інновацій.

Очевидно, що базою системно-цільового планування мають стати інноваційні проекти конкретних наукових, виробничих і соціальних структур з урахуванням реальностей, у яких їм доводиться працювати. Очевидно, що бюджет розвитку має забезпечити умови їхньої інноваційної діяльності. Очевидно, що при цьому вітчизняний виробник товарів і послуг (зокрема, якщо не насамперед, інтелектуальних) має одержати в повному обсязі економічну підтримку інновацій у рамках нормативно-правової бази, наявної і тієї, що розвивається. Очевидно, що механізм економічних преференцій, котрі ця база дає змогу використовувати, — я маю на увазі кредитування, амортизацію, страхування, оподатковування, митне регулювання тощо, — має враховувати конкретні особливості інноваційних проектів учасників процесу суспільного виробництва і відтворення в ринкових умовах. Очевидно, що ця колосальна за обсягом робота, яка, втім, сьогодні — з використанням сучасних інформаційних технологій — цілком може бути промодельована і здійснена в досить стислі терміни на якісно новому, інноваційному, рівні.

Очевидно й інше. Хоч яке грандіозне за складністю окреслене вище в найзагальнішому вигляді завдання, ми його зобов’язані виконати. Ми зобов’язані втілити в життя інноваційну модель розвитку України. Адже якщо відкинути деталі, основою економічної політики традиційно передових і таких, що успішно розвиваються, країн є інноваційний чинник. Не усвідомивши цього повною мірою, не опанувавши інноваційним мислення, ми прирікаємо нашу країну на те, що вона опиниться на узбіччях світової цивілізації.