Якби ви прислухалися до розмов, що ведуть грицівські жіночки, то дуже здивувалися б. Не худоба чи городи їм у голові, а тренінги, гранти, прес-тури, атракції, економічні кластери... Ранок починають із перегляду останніх туристичних новин в Інтернеті. Про денні клопоти — окрема розмова. А вже на вечір — заняття в комп’ютерному чи англійському клубах.
Селищу, що в Шепетівському районі, у спадок від минулого залишилися збіднілий колгосп, рештки колись потужної автоколони та пара збанкрутілих цехів. Колись тут були свинокомплекс на п’ятнадцять тисяч голів та ще ферма. Мали люди до чого руки докласти. Коли все зупинилося, розвалилося, занепало, у Гриців прийшли безробіття і бідність. Багато грицівчан роз’їхалися по світах. Отак потроху й усі розбрелися б, якби не народилося в тодішнього голови селищної ради Наталі Гнатюк кілька цікавих ідей. Для початку створили в себе асоціацію відродження Грицева. Місцевий бюджет такий куценький, що про благоустрій, облаштування вулиць годі й казати. А треба ж і паркан підбілити, і дорогу відремонтувати, і дерево посадити, і річку почистити. Так почала діяти програма розвитку сільської громади, яку згодом підтримала американська Корпорація сприяння фермерському рухові та агробізнесу.
А тоді почали метикувати: що б іще такого втнути, аби Гриців на ноги поставити? І придумали: почали свої хати переробляти на туристичні оселі.
Якби ще кілька років тому хтось сказав Лідії Мацюк, що вона розвернеться на туристичному бізнесі, тільки розсміялася б. Який там бізнес?! На роботі скоротили, зарплати немає.
— А коли уявила, як нашою вулицею чужі люди ходитимуть, подумала: треба її хоч прибрати. Так і замітала десь із рік не тільки біля своїх воріт, а всю вулицю. А дехто лише посміювався — маєш собі туризм із мітлою в руках.
Підмовила Ліда ще й свою подругу — Галю Грибюк, яка теж залишилася без роботи. Потім до гурту почали приставати й інші. Досвіду не було, а хотілося, щоб туристи саме до тебе прийшли. Як заманити? І фіранки міняли, і меблі пересували, і мальви під вікнами пишалися. Лише з часом зрозуміли, що їдуть до них не за євроремонтами, а до сільської хати, яка пахне свіжоспеченим хлібом, липовим чаєм, вишитими рушниками.
Тепер, коли Галина приймає гостей, то дістає зі скринь скатертини, яким вже по сотні літ — сімейна реліквія і гордість. А хочете навчитися робити такі — одразу для вас буде влаштовано майстер-клас. Галинина бабуся, якій вже за вісімдесят, дотепер плете гачком. А донька ліпить глиняні фігурки для приїжджих. І це вже часточка сімейного бізнесу.
У кожній оселі — своя родзинка. Хочете провести вечір при свічках, англійському чаї і тихій інтелектуальній бесіді? Місцевий лікар із більш як тридцятилітнім стажем — Віля Вержбицька — чекатиме вас у себе. Її оселю недаремно називають англійським клубом — усі стіни в книжкових полицях. А втомилися від читання — завітайте до «Зеленого гаю». Ця хата остання в селі. Перескочив через тин — і вже в лісі. Хтось звабить туриста своїм садом, хтось — ягідником, хтось — справжньою оранжереєю в хаті, хтось — смачними українськими стравами. Пампушки, вареники, гречаники, борщі і калачі — все як годиться. Обов’язкова горілочка — своя, огірочна: в кожній плящині «росте» справжній огірок.
Але не став би Гриців туристичним центром на всю округу, коли б тільки пампушками та м’якими перинами заманювали до себе гостей. Без розважальних програм, або, як їх тут називають, витрішків, не обійтися. Не маєш «готелю» — організовуй туристичні походи. А ще краще — кінні. Не маєш коней — веди на рибалку: і з вудкою, і на човні, і сіткою, і на щуку, і на коропа... Хто водить по гриби, хто — по ягоди, хто пропагує загартування водою. Навіть свій водоспад під мостом на Хоморі влаштували. А ще є програма духовного та морального оздоровлення. Хочеш почути пастирську настанову, попросити прощення за гріхи — у місцевій церкві вже зустрічає отець Василь.
Усе це — звичне сільське життя. Та треба вміти полюбити його не тільки самому, а ще й іншим подати так, щоб заробити на цьому копійку.
Нехай грицівські бізнесмени не мали з цього мільйонних прибутків. Але люди врятувалися від безробіття, створили свій, нехай невеличкий, але справжній сімейний бізнес. Практично всі, хто взявся за нього, вже зробили ремонти, щось добудували. Тепер у кожного в дворі своя криниця, з якої воду подають в дім. А там — обов’язково санвузол, ванна з гарячою водою.
Так живуть, звісно, не всі грицівчани. Місцеве комунальне господарство ледь животіє. Ніяк не вдається протягнути до селища кілька сотень метрів газової труби. Але підприємців цим уже не налякаєш. Вижили, викрутилися, трохи зіп’ялися на ноги.
— У мене тепер інша мрія, — розповідає Лідія Мацюк. — Хочу у дворі поставити хату з саману, щось схоже на Шевченківську мазанку. І соломою вкрити. А всередині — піч, веретено, старі глечики. Ще й прялку розшукаю. От буде диво. Сам Гриців — це вже диво. З нічого, із злиднів зробили такі атракції, що ого-го. По досвід сюди їдуть навіть із сусідніх Білорусі та Молдови. А ще грицівчани уклали договір з обласним центром зайнятості і тепер ледь не щодня по всіх районах Хмельниччини влаштовують тренінги для безробітних —вчать заробляти копійку.
За рік півтора десятка осель відвідали майже тисяча туристів. Їдуть по екзотику переважно співвітчизники, але були гості з Канади, Франції, Польщі, Німеччини. І я зустріла там посланця корпусу миру із американської Віргінії. Вінні важкувато дається українська, втім, місцеві жителі вже звично белькочуть з нею англійською. Щоб із безробіття і злиднів та в міжнародний бізнес — це тільки наші люди та наше село зможуть.
Хмельницький.
