Зимовий рейд ворожими тилами

2  лютого минуло 60 років з часу визволення міст Луцька та Рівного від німецько-фашистських загарбників.

Рівно-Луцька операція розпочалася 27 січня 1944 року. Першого ж дня війська 13-ї армії подолали слабку оборону ворога, а її кавалерійські корпуси потай по бездоріжжю проникли в його тил. Пройшовши за підтримки партизанів майже 200 кілометрів лісовими дорогами і болотами, кавалеристи 2 лютого раптовим ударом оволоділи Луцьком і Рівним, а також великим залізничним вузлом Здолбунів. Такий стрімкий перебіг подій був несподіваним навіть для Верховного Головнокомандувача Йосифа Сталіна, який не одразу повірив донесенню командування Першого Українського фронту про взяття двох обласних центрів, адже ворог на той час ще перебував у розташованій значно далі на схід Шепетівці. Тому лише 5 лютого він видав наказ про салют на честь визволення міст Луцька, Рівного, Здолбунова. Тривалий час саме цю дату помилково вважали днем їх визволення від фашистських загарбників. А в Луцьку ще до початку 80-х років минулого століття навіть була вулиця П’ятого лютого.

1-й Червонопрапорний гвардійський корпус під командуванням генерал-лейтенанта В. Баранова, просуваючися з боями правим берегом річки Стир, наприкінці січня 1944 року наблизився до Луцька. 2-га дивізія зайняла позиції в районі розташованого тоді за три кілометри від Луцька села Теремно (нині це один із мікрорайонів міста. — 

М. Я.), а окремі її полки — у селах Жидичин і Звірів, що за 10—20 кілометрів від обласного центру. На приблизно такій само відстані в районі міста Ківерці, а також в Теремно і довколишніх селах зайняли бойові позиції частини 121-ї гвардійської стрілецької дивізії.

Наступ на Луцьк розпочався 1 лютого о 22-й годині. Артилеристи відкрили вогонь, а сапери знешкодили мінні поля. О 6-й годині ранку військові частини 1-го гвардійського кавалерійського корпусу ввійшли до Луцька. Уже через три години місто цілком звільнили. У нічному бою було знищено і захоплено в полон 1600 фашистських солдатів та офіцерів, 49 гармат та мінометів, 22 танки, 24 склади з боєприпасами, військовим майном, продовольством.

«Доля міста Рівного, хоч як це дивно, вирішувалась і на заході.., — читаємо далі в кореспонденції Євгена Кригера шістдесятирічної давності («Известия» 9 лютого 1944 року). — У ніч на 2 лютого вони (кавалеристи генерала Пухова. — М. Я.) з ходу увірвалися в Луцьк і повністю оволоділи старовинним містом. А тим часом 8-а гвардійська кавалерійська дивізія, якою командував генерал Д. Павлов, у районі Клевані (селище на Рівненщині. — М. Я.) вийшла на шосе і довжелезною колоною попрямувала на Рівне. Туди для підсилення оборони Рівного поспішали й ворожі частини, які перед тим діяли проти партизанів на півночі і заході від міста. Вони також вийшли на шосейну дорогу Клевань — Рівне. Приймаючи частини Червоної Армії за свої, німці прилаштувалися до наших колон. Певний час всі рухалися без затримки. Та згодом тих, хто прилаштувався, помітили. То тут, то там почалася стрілянина.

Візник господарського взводу 33-го кавполку гвардії рядовий Опанас Прусаков їхав у колоні тилових підрозділів. На перехресті доріг з лісу вийшла піхота і вклинилась у розташування нашої частини. Спочатку на їх появу ніхто не звернув уваги. Та Прусаков чомусь відчув, що щось не так. Вирішив перевірити. Дозарядив магазин автомата і підійшов до прибульців.

— Хто такі будете?

— Майн гот! Вохін зінд вір гаратен? (Боже мій! Куди ми потрапили?) — почув у відповідь німецькою.

На вимогу здатися німці відповіли вогнем. Прусаков, не довго роздумуючи, випустив по незваних гостях весь диск. Офіцер і дванадцять ворожих солдатів були знищені автоматною чергою. Ті, хто залишився живий, кинулися назад до лісу. А тим часом німецькі війська відступали з Рівного на захід, не відаючи, що Луцьк уже в руках радянських військ...».

Рівне тоді було «столицею» окупованої України й резиденцією одного з найближчих поплічників Гітлера — Еріха Коха. У місті розташовувалося майже 250 гітлерівських установ і штабів. Наступ на Рівне радянських військ був такий несподіваний і стрімкий, що викликав в окупантів панічний страх. Вони спішно й безладно залишали місто.

Євген Кригер, якому пощастило одним із перших побувати в визволеному Рівному, так описує побачене тоді в місті: «У резиденції Коха нас зацікавила цілковита незайманість усього чиновницького господарства — столів, ящиків, приладдя, паперів, діловодства. Ніби співробітники «рейхскомісаріату» вийшли на хвилиночку подихати свіжим повітрям. Та провітрюватись їм довелося досить далеко і від Рівного, і від Луцька, де на випадок відступу Кох створив філіал свого комісаріату. Геть бракувало часу збиратися, пакувати ордени та папери. Все кинуте в повному порядку. Такий «порядок» свідчив про цілковиту розгубленість німців, приголомшених несподіваним ударом наших військ на Рівне та Луцьк. Чим більше порядку на кинутих канцелярських столах «рейхскомісаріату», тим менше в німецьких військах. Не встигли навіть повідомити намісника фюрера про те, що настав час збиратися в дорогу. В офіцерських ресторанах «Тільки для німців» на столах залишилися незаймана їжа і келихи з недопитим шнапсом».

Ось так швидко і без значних втрат радянські війська оволоділи двома обласними центрами на заході України. А загалом у ході Рівно-Луцької наступальної операції з 27 січня по 11 лютого радянськими військами було визволено 200 населених пунктів. На честь цієї перемоги 5 лютого 1944 року Москва двадцятьма артилерійськими залпами з 224 гармат салютувала доблесним військам, які оволоділи містами Луцьк, Рівне, Здолбунів.

Учора в цих містах відбулися урочистості з нагоди 60-річчя їх визволення від німецько-фашистських загарбників, на могили воїнів-визволителів у меморіалах вічної слави було покладено вінки і букети живих квітів.

Луцьк.