Під час круглого столу в Комітеті Верховної Ради з питань культури та духовності говорили про дотримання прав людини при наданні доступу до архівів КДБ.
«Ми давно намагалися створити державну інституцію, яка б забезпечувала вшанування національної пам’яті, відродження історичних підходів до того, що в нас було в минулому, — зауважив голова комітету Микола Княжицький. — Нині ця робота ведеться активно. У проекті бюджету, який розглядатимемо 26 лютого, є зміни, де окремим рядком прописується Інститут національної пам’яті як центральний орган виконавчої влади».
Відкриваючи круглий стіл, парламентарій звернув увагу на те, що Комітет з питань культури та духовності особливу увагу приділятиме оцифровці архівів. «Ефективний доступ до інформації можливий лише за умов, коли створять нормальну картотеку і копії матеріалів зможуть бачити всі на відповідних сайтах», — підкреслив парламентарій. За його словами, йдеться не лише про архіви в підпорядкуванні Міністерства юстиції, а й про аудіо- та відеодокументи, які перебувають у різноманітних державних установах і навіть у приватних компаніях. «Коли говоримо про реформування в галузі культури, то кажемо, що варто змінити все законодавство. І архівна справа синхронізуватиметься з європейськими принципами. Це особливо важливо в контексті нашої Угоди про асоціацію з ЄС», — підкреслив народний депутат.
Свобода доступу до інформації є одним із найбільших мірил демократичності суспільства, переконаний голова українського Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Громадський інтерес до неї повинен мати перевагу перед будь-якими обмеженнями. Рада Європи в липні 2013 року прийняла спеціальні рекомендації країнам-членам стосовно політики доступу до архівів. Найважливіша з них стосується того, що жодна країна не може стати демократичною, не забезпечивши своїм громадянам право доступу до інформації про своє минуле.
За словами В. В’ятровича, найбільше даних архівів комуністичних спецслужб вдалося врятувати в тих країнах, де зміна тоталітарного режиму відбулася шляхом оксамитових революцій. Що повільніше вони відбувалися, то більше документів встигали знищити. Вимірюються такі дані в кілометрах полиць.
Окрім відкриття даних про комуністичний режим, законодавчі органи багатьох країн Східної Європи приймали окремі документи, якими регламентувався доступ до роботи з цими документами. У деяких із них ці документи стосувалися одночасно і процесів люстрації на початку 90-х років. Законодавчі акти різні, але мають і спільні риси. Фактично за основу їх узято законопроект, ухвалений у Німеччині ще в 1992 році. Ключовими є такі положення: доступ до інформації про осіб, причетних до функціонування комуністичних органів безпеки та карально-репресивної системи; захист персональної інформації про згаданих в документах третіх осіб через їх анонімізацію; право особи, що постраждала від діяльності спецслужб, обмежити доступ до своєї справи, до інформації про себе; вимога більшої відкритості інформації стосовно публічних осіб; відповідальність дослідників за розголошення особистої інформації про особу. У такий спосіб простежується пріоритет права жертви тоталітарного режиму над правами осіб, які на нього працювали.
Особливих проблем із відкриттям даних про комуністичне минуле не бачить учасниця круглого столу голова Державної архівної служби Тетяна Баранова. Документи, пов’язані з українським визвольним рухом і політичними репресіями та голодомором, розсекречено ще в 1989—1992 роках, каже вона. Ця інформація перебуває на зберіганні, видається користувачам у читальні зали на загальних підставах і не раз використовувалася дослідниками. За останніх п’ять років кількість секретних справ, які перебувають у державних архівах, зменшилася на 60 відсотків і становить 79 тисяч 105 одиниць зберігання. Це 0,18 відсотка від загальної кількості. Але є ще й багато незасекречених документів, тож варто на законодавчому рівні врегулювати питання про визнання всіх документів, створених до 1991 року, нетаємними, наполягає Т. Баранова.
Історик Юрій Шаповал зазначає: «Кожен дослідник потрапляє в амбівалентну ситуацію, коли змушений вибирати між моральними імперативами і власне законодавчою базою, яка регламентує його дії під час написання тих чи інших розвідок». Зізнається: в житті не зміг би написати свої статті про Олександра Шумського, Миколу Хвильового, Михайла Волобуєва, Юліана Бачинського і багатьох інших людей, якби дослухався до букви закону.
Доступ до архівних матеріалів треба відкривати, зійшлися на думці учасники круглого столу. Питання не може обмежитися лише оцифровкою документів, адже йдеться про сотні мільйонів томів. Це займе не один десяток років. Безумовно, архіви мають бути впорядковані, — наголосив підбиваючи підсумки Микола Княжицький. За його словами, в сучасному світі вони для того, щоб із ними працювали, а не лише зберігали. Саме Інститут національної пам’яті, використовуючи сучасні технології, має зайнятися оцифруванням матеріалів, викладенням їх на сайти і методологічним вивченням того «хто карав, кого і чому». А парламентарії працюватимуть над змінами до законодавства, співпрацюючи з Державною архівною службою, Інститутом національної пам’яті та громадськістю, підсумував голова профільного комітету, висловлюючи припущення, що така зустріч не остання.
Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.
ЦИФРИ
У Словаччині збереглося 1,8 кілометра полиць документів в архівах комуністичних спецслужб, в Угорщині — 4, в Німеччині — 4,6, в Болгарії — 20, в Чехії — 34, і найбільше в Польщі — 87 кілометрів полиць.
Голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Микола Княжицький, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Віктор Єленський, директор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович (зліва направо) під час круглого столу на тему: «Відкриті архіви: законодавче регулювання доступу до документів з архівів комуністичних спецслужб», проведеного спільно з Центром досліджень визвольного руху.
