Україна олімпійська: 1952—2004

Якось так склалося, що змагання з велоспорту мене не приваблювали навіть на Іграх. Із двох причин. У Мельбурні я бачив трагічне падіння на треку тандема Ростислав Варгашкін—Володимир Леонов, тандема, якому пророкували медалі. Тоді трекове покриття робили з бетону, і ви легко можете собі уявити, що відбувається зі спортсменами, котрі на швидкості до ста кілометрів «ковзають» своїми незахищеними тілами по наждаковому покриттю. Потім навіть лікарям важко розібратися, де залишки спортивної форми, а де — порваної на шматки шкіри.

По-друге, у таких змаганнях до 1972 року українці не брали участі, хоча в Києві був свій бетонний трек. А просто дивитися на чужі перемоги на олімпіадах тоді часу не було — дай боже встигнути своїх чемпіонів побачити...

Але те, що сталося в Мюнхені, на олімпійському треку, забути неможливо. І через три десятиліття суперечка у фіналі українців Ігоря Целовальникова та Володимира Семенця з чемпіонами світу з НДР Гансом Гешке і Вернером Отто залишилася в пам’яті. Назавжди.

А все складалося для нашого тандема — харків’янин—киянин — не те щоб невдало, але було надто багато несподіванок, що не могли (повинні були, як вважали декотрі!) не позначитися. На початку літа на тульському треку (бетонному) хлопці на повній швидкості сковзнули колесом... Думали, кінець, яка там олімпіада, коли найменший рух озивався болем, що розривав на частини. Проте, наперекір долі, ледь затяглися рани, узялися за велосипед і ще з більшим шалом і пристрастю закружляли по треках. Характери в них були різні — вогонь і вода. Ігор, він був старший, досвідченіший, міг вибухнути, як вулкан, коли щось ішло не за його сценарієм, тренери збірної від нього, як кажуть, наплакалися. Не любили в Москві йоржистих і в’їдливих. Коли після Мюнхена олімпійських чемпіонів ПОГОЛОВНО нагородили орденами (і Семенця серед них) та медалями, Ігор залишився навіть без простої грамоти. Але тримали у збірній за його просто-таки фанатичну працездатність і любов до спорту. Володя за характером — тишко, хлопець-друзяка, меломан, слова голосного не почуєш. Та обоє вони доповнювали один одного так, що про них лихословили — «машина». Вони доволі легко «прокатали» американців та чехів і вийшли на олімпійських чемпіонів Мехіко Даніеля Морелона та П’єра Трантена. У французів це була третя олімпіада, їм знову пророкували перше місце. Перед стартом тренер збірної Ростислав Варгашкін — це була його ідея двох класних спринтерів посадити на цю важку машину —тихо казав напутні слова: «Не лізьте на віраж. Захопите брівку і тримайтеся, як за матір рідну! А якщо вдасться французам вас обійти — не вичікуйте, відразу дуплетом — праворуч — ліворуч — атакуйте!»

Смішне видовище — тандемісти на старті. Четверо здорових хлопців, звиваючись, намагалися устояти на місці чи неохоче, мов неживі, ледь рухались уперед. Це називалося «сюрпляс», збоку глянути — і справді танці на одному місці.

Але це — збоку.

А вони обоє — як дві пружини з мускулів і нервів, чутливі, як відкрита рана. Семенець уп’явся в кермо, наставив вуха і дослухається кожного Ігоревого слова. В Ігоря (він — другий, за спиною в Семенця) очі — ззаду, він тримає поглядом Морелона, цього легендарного спринтера, самого імені якого боялися. А вже поєдинок сам на сам ... Целовальников немов відчуває кожний рух мускулів суперника своїми нервами. І коли француз зібрався кидком притиснути тіло до велосипеда, Ігор крикнув: «Жени!». Французи, як мовиться, попали. Утім, вони не засмутилися, і другий заїзд почали мляво, ніби даючи українцям зрозуміти: «Не метушіться, ми все одно виграємо...» Попереду було ще аж два кола, коли Семенець раптом дав команду — вперед. Педалі закрутилися так, що в Ігоря ноги просто судомою зводило, а він ще завзятіше і частіше тиснув на педалі, і кричав, кричав, скоріше собі, ніж напарникові: «Давай, Семене, давай!» Після фінішу Трантен мовчки потис Ігореві руку — молодці. Той тільки посміхнувся — на жаль, мовляв, за перемогу над олімпійськими чемпіонами медалі не дають, це тільки крок до перемоги. Попереду фінал, а з ним і двоє хлопців із НДР — теж не ликом шиті, як-не-як — чемпіони світу. Отто і Гешке — гонщики досвідчені, загартовані, їм олімпійське золото конче потрібне, адже якраз стало відомо, що на Іграх в Монреалі тандема вже не буде. «Що, нас переможуть? Та ніколи!» — це вже Семенець зі своїм невичерпним оптимізмом. І... хорошою, бійцівською злістю, без якої чемпіонів не буває.

Перший заїзд був за нашими — проґавили німці ривок Семенця. Другий старт — на нервах. Німці відчули гіркоту поразки — втратиш якісь соті секунди — і спускайся на дно. Ні, непростий цей тандем, непростий: ризикували німці, фолили, мало не зіштовхуючи українців униз. І куди тільки судді дивляться! Не стерпів Ігор — від такої небаченої нахабності підняв руки догори, закликаючи рефері приборкати суперника. Так, судді не люблять, коли їх учать, — українському екіпажу зараховують поразку. Так, швидкість була дика, кидки «підкилимні» — надто багато було поставлено на кін, але на те і є судді, мусить бути справедливість. Рахунок стає нічийним.

— У попа була собака, він її любив... — сумно зітхнув Семенець. — Починай спочатку!

— І почнемо! — вибухнув Целовальников.

Варгашкін, блідий, як стіна, підійшов: «Хлопці, на...».

— Знаємо, все знаємо! — обірвав його Целовальников. А в самого на серці як камінь, розпач готовий позбавити залишків сил. На це, мабуть, і розраховували німці — психологічно супротивник був, що називається, у «гроггі». Та, як з’ясувалося невдовзі, у тупику опинилися самі. Дуже рано увірували в перемогу.

Ні, не до вичікувань і тактичних далеких планів було тепер. Третій заїзд — останній. Дві машини ракетами зірвалися з місця, пішли лікоть у лікоть, відчуваючи на своєму обличчі подих суперників. Отто — праворуч, щоб прорватися, але Семенець невловимим рухом перепиняє шлях. Усе чесно, маневр розраховано, як політ супутника. Випробування нервів: одна справа бачити суперника в кількох метрах, інша — коли ти начебто прикутий до нього.

Володя й Ігор викладають усе, чого навчили їх тисячі кілометрів тренувань, суперники і друзі, перемоги і поразки. Як у Тичини: «Вітчизні віддати не вигризки душ, а всю повноцінність життя або смерті...» Боротьба відкритих душ! Залишалася фінішна пряма, лише кілька секунд! Швидкість гранична, здавалося збоку. І раптом вибухнуло повітря і затріщав метал. Вони неслися по прямій, поспішаючи найкоротшим шляхом до фінішу. Чим виміряти силу пристрасті і шал мускулів? Метрами, секундами?

Це було як гірський обвал, під який ти підставив свої плечі і витримав.

Довгі сорок хвилин, поки судді проявляли плівку. І фотофініш засвідчив: українці були швидші...