Інформаційні технології дедалі впевненіше запроваджуються в усі сфери діяльності. І в цьому немає нічого дивного. В умовах жорстокої конкуренції найефективніше можуть вести справи і просувати бізнес ті організації, підприємства, які здатні швидко одержувати й обмінюватися інформацією. Саме тому держава прагне впроваджувати в правове поле кращі інформаційно-комунікаційні досягнення людства. Приклад тому — прийняття двох взаємозалежних законів, що регулюють основи і процедури електронного документообігу, — «Про електронні документи та електронний документообіг» і «Про електронний цифровий підпис», що почали діяти нинішнього року.
Сфера використання електронного документообігу і цифрового підпису в більшості асоціюється з проведенням банківських операцій і комерційних операцій електронної торгівлі. Тепер електронний документ є узаконеним засобом передавання та збереження інформації практично в усіх сферах діяльності.
Принципово важливо, що юридична чинність електронного документа прирівнюється в законі до юридичної чинності документа на папері. Отже, заперечувати справжність електронного документа, посилаючися лише на його форму, буде неможливо. А це означає, що електронний документ може бути доказом, якщо його складено з дотриманням усіх вимог і можна довести його цілісність і справжність.
Однак, незважаючи на те, що електронний документообіг є узаконеним, казати, що заява в РАГС чи подання оригіналу електронного документа як доказу суду вже можливо, поки що не доводиться. Має бути розроблено низку нормативних актів, які зокрема визначатимуть порядок обробки, створення, передачі, одержання, збереження, використання і знищення електронних документів. Крім того, немаловажним є визначити склад і порядок розміщення обов’язкових реквізитів таких документів.
На сьогодні одним з таких обов’язкових реквізитів є електронний підпис. Його використовувати можуть як фізичні, юридичні особи, так і державні органи. За своєю суттю електронний підпис має виконувати дві функції — ідентифікувати автора і підтвердити цілісність та справжність документа. А його юридичну чинність прирівняно до власноручного підпису особи.
Закон не називає електронний цифровий підпис, створений криптографічним (технологічним) способом, єдино можливим підписом на електронному документі. Укладачі, наприклад, договору в електронній формі можуть у договірному порядку використовувати й інші види електронних підписів.
А використання електронного цифрового підпису регулюється винятково законом. Такий підпис — це перетворений (зашифрований) набір даних, зафіксованих у документі. Накласти електронний підпис можна буде за допомогою особистого ключа, а перевірити — за допомогою відкритого ключа.
Проте застосування електронного цифрового підпису стане можливим лише тоді, коли Кабінет Міністрів і НБУ розроблять нормативно-правові акти, що зокрема визначатимуть правовий статус акредитованого центру сертифікації ключів, порядок застосування електронного цифрового підпису органами державної влади, місцевого самоврядування, які визначать, який орган буде Центральним засвідчувальним, а який — контролюючим, та інші питання.
Отже, правова регламентація електронного документообігу і використання електронного підпису, без сумніву, є позитивною подією, що сприятиме повсюдному спрощенню процесу обміну інформацією й організації документообігу. Однак державним органам ще треба буде чимало зробити, щоб система електронного документообігу почала успішно функціонувати.
Олег БОЙКО, президент «Центру суспільно-правових досліджень».
