Для невеликого села Балин, в якому вище професійне училище №36 півстоліття було центром культурного, навчального і виробничого життя, звістка про закриття училища стала справжньою трагедією. Та й для інших районів, не кажучи вже про свій Дунаєвецький, ця подія не із приємних. Бо не так багато залишилося закладів, де б готували сільських механізаторів.
Колектив на чолі з директором Миколою Осипчуком і дотепер не може повірити, що виборсалися тоді з боргової ями. Поволі відновили навчання і поступово повертаються на колишні позиції лідерів. Училище завжди вирізнялося спробами експериментувати. Свого часу тут з’явилася ідея об’єднати навчальний заклад з місцевим колгоспом. Хтось із дотепників назвав тоді це новоутворення кентавром, настільки незвичним було поєднання. Велике господарство з двома тисячами гектарів землі, рільничими бригадами, виробничими підрозділами підпорядковували училищу. Задум був добрий: майбутні спеціалісти могли не тільки в аудиторіях вивчати важливі дисципліни, а й перевіряти теорію на широких ланах. Кажуть, тодішні випускники виходили звідси справжніми фахівцями.
Щоправда, мали ще одну вигоду від об’єднання, яку не дуже афішували: профтехосвіта не шкодувала грошей на експерименти, а тому селянські борги частенько перекривали освітянськими грошима.
Можливо, цей тандем жив би так і досі, якби у село не прийшла аграрна реформа. Розлучення почало назрівати з тих пір, як пішов процес приватизації землі. Балинські селяни опинилися ніби в зачарованому колі. Адже колективні поля належали державному навчальному закладу, отож, за законом, не підлягали розпаюванню. Справа ускладнювалася і тим, що училище вже фінансово не могло підтримувати село. Тому вирішили: як колись зійшлися, так тепер і розійдуться. Мирно і по-людськи. Селу передали майже 1,3 тисячі гектарів зораних і частково засіяних полів. Училищу залишилося трохи більше 120 гектарів. А ще — комбайни, трактори, інша техніка.
— Та крім неї до нас перейшли борги за енерго- та теплопостачання, — згадує тепер Микола Якович. — Можливо, для декого вісімдесят тисяч гривень — сума не така вже й велика, але для нас — майже фантастична. Віддати їх одразу не могли. Енергетики стояли на своєму: не розрахуєтеся з боргами — від’єднаємо електроенергію. І вимкнули рубильника. Навчання довелося припинити.
Тепер негаразди позаду. Вилізли з боргів, повернули в класи дітей, відновили навчання. Головне — демонструємо, що навчатися в училищі — і вигідно, і престижно. Для сільської дитини, в якої батьки вже й забули, коли отримували зарплату, мати стипендію та ще й премію за відмінне навчання — справді чимала вигода. А ще — триразове харчування, безплатний гуртожиток. Дехто зі своєї стипендії примудряється і батькам допомагати. Буває й таке, що училище купує дітям чоботи та черевики. Бо мати готова відправити дитину на навчання, та не має за що взуття купити...
Це матеріальний бік справи. А щодо перспектив самого навчання, то вони також є. Училище уклало угоду про співпрацю з Подільською аграрно-технічною академією. Торік із 39 балинських випускників 23 стали студентами-третьокурсниками вузу.
Розуміють в училищі й те, що не всі сьогодні прагнуть вищої освіти, а от здобути потрібний для села фах багато хто не проти. Тому з нового року в надурочний час тут навчають сільських юнаків і дівчат ще майже трьом десяткам нових професій. Основи садівництва, бджолярства, рибництва, овочівництва, ветеринарії, звірівництва та ще багато чого опановують не тільки учні ВПУ, а й безробітні з центру зайнятості.
Навчаючи аграріїв, як вижити у сучасному напівбезробітному селі, училище і саме міцніє, заробляє гроші і конкурує з іншими навчальними закладами. Якби не робило цього, то, можливо, його п’ятдесятилітня історія уже закінчилася б.
Хмельницька область.
