...Перші у Глиняній навіки посварилися дід Варивон і дід Ладимир. Дивно, що вони й товаришували, бо дуже різні були. Варивон — із тих, у кого снігу взимку не випросиш, зате хазяїн ого який! А Ладимир інший: випити, погуляти, пограти в карти та поспати — оце його. Але дружили! Тому, може, що воювали разом. І в госпіталі разом лежали. І, як інвалідам війни, їм колись видали по «Запорожцю». Мешкали діди на одній вулиці, і їздили нею тільки вони. Там і сталася пригода, після якої діди стали лютими ворогами.
Це літ десять тому було. Якось діди їхали один за одним. І коли Варивон почав завертати у свій двір, Ладимир загаявся і розбив добряче і свою, і Варивонову машини. Кричить: «Що ж ти не показав, що повертаєш?!»
— А ти не знав, що я тут живу? — спокійно парирував дід Варивон. — А раз винен, будеш отвічать.
— Ач, розумака! Та ти за руб повісишся. Але не вийде!
І побіг дзвонити в міліцію. Та приїхала, подивилась і склала протокол: винен таки Варивон. І повороту не показав, і завертав уліво з крайньої правої смуги. А за день-два державтоінспекція знову з’явилася і все перевернула з ніг на голову: Варивон не винен, це Ладимир з похмілля його «наздогнав».
— Отаке! — образився Ладимир. — З якої речі я мушу платити Варивону за ремонт його «Запорожця»?
— А ти не знав, хто у мене зять?
А зять діда Варивона був «крутий». Казали, тримав у місті десятків з два магазинів і базар. До самого «губернатора» двері нібито ногами відчиняв! Тож тільки-но Варивон поскаржився йому, за годину вже начальник обласної міліції і прокурор знали, що його тестя скривдили. І хоч куди писав та позивався потім Ладимир, не помогло. Отак і скінчилася довга дружба двох дідів, інвалідів війни.
Ну, то старі, що з них візьмеш? Але ось зовсім недавно у Глиняній дуже посварилися набагато молодші — кум Микола та кум Петро. Який же між ними собака пробіг?
А воно не собака, а щось страшніше — реформа. Земельна. Знайшла ця реформа велику різницю між кумами, і квит.
Хоч звідки тій різниці взятися, якщо Микола і Петро виросли разом? Разом ходили до школи і парубкували. В один день оженилися на кирпатих сільських дівчатах. В один день і похрестили своїх перших немовлят: Микола — сина, а Петро — доню. І жили майже по сусідству, на одній вулиці, як і Варивон з Ладимиром.
Єдине, що Микола жодного дня не працював у колгоспі. Все в райсільгосптехніці. Його Марія також колгоспних корів не доїла — працювала санітаркою в раймедлікарні. А Петро, як вивчився на тракториста, так з трактора й не злазив. Його ж Мотря весь вік на телятнику ішачила в колгоспі імені 15-річчя ВЛКСМ, що нині, як жартував гострий на язик кум Микола, виродився в «товариство з необмеженою безвідповідальністю».
Але ось кум Петро з Мотрею та дочкою разом на трьох аж 18 гектарів землі у приватну власність одержали. Кум Микола підсміювався: пани — на трьох одні штани...
Та згодом Микола збагнув, що марно сміявся. Бо заїхав у Глиняну вчений чоловік і спеціаліст по реформі і розказав неймовірне: хай Петро з Мотрею поки що не стали «куркулями», але настане їхній час. Це коли зможуть продати свої земельні паї. Бо як тільки дозволять продавати, коштуватимуть паї страшенні гроші — майже по 100000 доларів за кожен. Доларів!! І самі озолотяться, і дітей озолотять, і внуків вивчать. «Ні, це не той випадок, коли дурень думкою багатіє — це правда!» — переконував глинянців заїжджий реформатор.
— А як же я? — захвилювався кум Микола. — Чим я гірший? Чи не задля того ж таки колгоспу в сільгосптехніці днював і ночував? І моя Марія хіба не колгоспників порала в лікарні? Де справедливість?
«Ні, тут щось не так, — мітингував Микола. — Це великий обман. Ще більший, ніж з приватизаційними сертифікатами: там усім дулі дісталися, а тут — через одного!» При цьому кум Микола й вітатися перестав з кумом Петром. Коли зустрічає — відвертається.
Ось уже рік два куми терпіти один одного не можуть. Микола навіть прогнав з двору злющого пса Сірка, якого ще цуценям подарував йому колись Петро. Як бачите, ще рук один на одного не піднімають, але! Але вочевидь сільський народ поволі ділиться зараз на два ворожі табори. І старі, як Варивон і Ладимир, і значно молодші, як Микола та Петро. Що вже казати про прийдешніх — про їхніх дітей та внуків?!
Дніпропетровськ.
