26 квітня виповнюється 28 років з дня Чорнобильської трагедії. Цього дня влада традиційно вшанує героїв-чорнобильців, прозвучать чергові обіцянки про покращення життя ліквідаторів.
Серед них, незаслужено забутих владою, — і мій однокласник Микола МЕЛЬНИК (на знімках) — льотчик-випробувач, який відзначився під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Пробув у зоні аварії 26 пекельних днів — з 30 травня по 25 червня 1986 року. Здійснив 46 польотів на вертольоті Ка-27-Е (на знімку) загальною тривалістю 52 години. Встановив у районі аварійного блоку декілька датчиків, в тому числі і в жерло вентиляційної труби. Під час польотів одержав дозу опромінення 160 бер. А 19 червня 1986 року здійснив надскладну операцію з встановлення спеціального датчика завдовжки 18 метрів в активну зону реактора. Високий рівень радіації робив це завдання надзвичайно небезпечним.
Ця ювелірна операція, яка увійшла в історію під назвою «Голка», вдалася йому тільки з третьої спроби.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 жовтня 1987 року за мужність, героїзм і самовідданість, проявлені при ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Миколі Мельнику присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він також був нагороджений орденом Леніна. У 1990 році був відзначений премією Міжнародної вертолітної Асоціації «Слава досконалості» в номінації «Премія імені Ігоря Сікорського за гуманітарні послуги».
На превеликий жаль, 28 липня 2013 року герой закінчив свій життєвий шлях, у далекому іспанському місті Аліканте. Для мене і моїх друзів-однокласників — випускників Ставищанської середньої школи Київської області 1971 року — він був просто Коля. Не хочеться вірити, що його вже немає. Та пам’ять невмолимо повертає в юність, коли ми грали в футбол на шкільному подвір’ї. Микола був відмінником, сам високий, стрункий, з веселою вдачею. Його поважали і вчителі, й однокласники, а наші красуні з 10-Б тамували подих при його появі...
У дорослому житті Коля досяг всього сам, без покровителів і протекції. Одразу після школи — робота в Ставищанському районному вузлі зв’язку, інструктором зі спорту в ДСТ «Колос», бетонувальником тресту «Запоріжцивільбуд». Потім строкова служба в лавах Збройних Сил. Типова біографія для хлопців нашого покоління. Але Коля ще з дитинства, зі шкільної парти мріяв про небо. Закінчив Кременчуцьке льотне училище цивільної авіації, працював пілотом-інструктором у рідному училищі, у різних авіазагонах, при цьому продовжував навчання. Закінчив Кременчуцьку філію Харківського політехнічного інституту, Академію цивільної авіації у Ленінграді. У 1984 році закінчив школу льотчиків-випробувачів і перейшов на непросту роботу льотчика-випробувача Феодосійського філіалу ДКБ «Камов», де брав участь у випробуваннях вертольотів різних модифікацій.
Але 26 квітня 1986 року грянув Чорнобиль... Ця мужня людина рятувала нас, ризикуючи власним здоров’ям і навіть життям!
Ще до 1992 року Микола працював у ДКБ, потім переїхав до Києва. А в 1995 році нашого аса запросив уряд Іспанії на роботу як провідника вертольотів. Так Микола потрапив у місто Аліканте, де працював пілотом-інструктором. Там же він і помер... Далася взнаки важка хвороба, яку заробив у Чорнобилі.
17 грудня Миколі Мельнику виповнилось би 60 років. І це була нагода і реальна можливість достойно вшанувати його пам’ять. Я, як і мої однокласники, земляки-ставищенці переконані, що Микола Миколайович гідний того, щоб йому присвоїли звання Героя України. Впевнений, що трудові колективи Ставищенського райвузла зв’язку, Кременчуцького льотного училища цивільної авіації, авіазагонів Полтави та Феодосії, а також інші ліквідатори-чорнобильці підтримають належне вшанування пам’яті героя.
На жаль, неодноразові клопотання друзів та колишніх соратників Миколи Миколайовича до Президента та Голови Верховної Ради залишались у шухлядах можновладців, або скеровувались до голів Київської обласної та Ставищенської РДА.
А ті дякували за високий рівень патріотичної свідомості, бажали міцного здоров’я та довгих років життя, і повідомляли про роботу над організаційними заходами з увічнення пам’яті М. Мельника в майбутньому.
Сподіваюсь, що ця публікація і приблизить це майбутнє. Про таких людей, героїв треба писати, говорити багато, чесно, просто і професійно, вчитися у них і черпати натхнення...
Київ.
Фото з архіву родини М. Мельника.
