Криза жанру

Дискусії і політиків, і аналітиків сьогодні точаться довкола кількох векторів розвитку ситуації в Україні. Передусім, звичайно, — політичної реформи. Друга проблема, яка викликає значний інтерес, — майбутні президентські вибори, навколо яких нині закручується туга спіраль інтриги. Дедалі частіше у полі зору опиняється і Кабінет Міністрів, у якого в березні закінчується парламентський імунітет. А ще —ситуація у таборі опонентів нинішньої влади. Тим паче що нині їхня конфігурація з чотирикутника перетворилася на трикутник, а останнім часом є всі підстави припускати, що й він може розпастися на окремі атоми.

За всіма ознаками, опозиція нині переживає не найкращі часи. Залишилися у згадках ті дні, коли комуністи узгоджували позиції не тільки із соціалістами чи Блоком Юлії Тимошенко, а й з блоком Віктора Ющенка «Наша Україна». Схоже, життя розвело їх надовго, попри спроби Юлії Тимошенко добитися висунення єдиного кандидата на посаду глави держави від об’єднаної опозиції. І проблема полягає не тільки у різному баченні розвитку України чи шляхів реалізації політичної реформи. Від перших засідань новообраного парламенту стало зрозуміло, що у кожного з чотирьох кутів опозиційного прямокутника свої інтереси.

Скажімо, блок «Наша Україна», який добився найвищого результату в загальнодержавному окрузі за рахунок високого рейтингу свого лідера, схоже, усі ставки зробив на майбутнє президентство Віктора Ющенка і цьому підпорядкував свою тактику. Його представники повсякчас вели переговори і з лідерами блоку «За Єдину Україну!», і з лідерами БЮТ, комуністів та соціалістів, які одразу визначили себе опозицією до Президента і виконавчої гілки влади. І досить часто — з силових позицій без урахування інтересів іншої сторони: мовляв, ми здобули перемогу на парламентських виборах, а тому й диктуватимемо свої умови. Така тактика призвела до першої поразки. Більшість була сформована без ющенківців, які продовжували «загравати» і з владою, і з опозицією. Щоправда, уже восени 2002 року блок «Наша Україна» під час акції «Україна без Кучми» майже цілком перейшов у табір опозиції, хоча попервах більшість його представників не поспішала до табору супротивників влади. Остаточний вододіл між представниками опозиції пройшов після оголошення початку політичної реформи. Комуністи зробили свій вибір і почали співпрацювати з парламентською більшістю, а опозиційний трикутник продовжив змагання з владою.

Хоча, скажімо, соціалісти не заперечують проти перерозподілу повноважень між гілками влади. І через те ймовірне розходження з нинішніми соратниками. За словами Олександра Мороза, він переконував і Віктора Ющенка, і представників Юлії Тимошенко взяти участь у голосуванні законопроектів щодо внесення змін до Конституції. Однак, за його відсутності, перемогла інша точка зору, і опозиціонери вдалися до силових методів. І хоча вони поки що не признаються, але — треба визнати — цей раунд боїв довкола політреформи вони програли.

А у соціалістів виникла ще одна проблема: напередодні новорічних свят було прийнято звернення до рядових комуністів від імені членів парламентської фракції Соцпартії. Звернення викликало негативну реакцію керівництва КПУ. Отож соціалісти змушені були прийняти постанову політвиконкому, в якій засудили дії, пов’язані з підготовкою звернення. У свою чергу, бурхливу реакцію членів Блоку Юлії Тимошенко викликала зустріч і розмова лідера блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка з главою держави. Схоже, небезпідставно бютівці запідозрили свого соратника у прагненні не відстати від потягу політичної реформи, щоб мати можливість впливати на її проходження в парламенті.

Власне, політична реформа яскраво віддзеркалила проблеми опозиції, зокрема відсутність стратегічного мислення, аналітичних розробок щодо адекватної поведінки у сесійній залі, невміння зіграти на випередження, очолити політичні процеси. Головна помилка (зокрема штабістів «Нашої України», що мета — перемога на президентських виборах) почала домінувати у всіх сценаріях поведінки, яка призвела до значної втрати потенціалу блоку. Сьогодні єдиним козирем «НУ» залишається високий рейтинг Віктора Ющенка.

Наприкінці січня можна констатувати, що і провладні політичні сили зачаїлися з огляду на рішення Конституційного Суду. Ми не беремося судити, чи прагне Леонід Кучма ще раз балотуватися у Президенти України, однак є політики, які в цьому переконані. Показовим у цьому плані є інтерв’ю колишнього Голови Верховної Ради Івана Плюща, який сказав: «Моє знання цієї людини дає можливість стверджувати: Леонід Данилович завжди думав про третій термін».

Хоч як би там було, але частина політиків з проурядового табору поспішила відхреститися від своїх задумів. Першим це зробив голова Національного банку, лідер партії «Трудова Україна» Сергій Тігіпко, який поспішив сказати про те, що він не визначився — йти на вибори чи ні. Невдовзі після цього з’явилося звернення Конгресу російських громад Криму до Леоніда Кучми з проханням дати згоду вчергове балотуватися на посаду глави держави.

Сьогодні складається ситуація, яка змушує багатьох замислитися над своїм майбутнім. Передусім йдеться про так звану донецьку групу, яка була готова до штурму найвищої вершини в державі. Особливо після затвердження на посаді Прем’єр-міністра України Віктора Януковича. Проте низка відставок високих урядовців, посилення жорсткої критики і з боку опозиції, і тих, хто ще донедавна здавався якщо не союзником, то й не опонентом, свідчать про складний період у житті уряду. Особливо з огляду на кілька стратегічних помилок, допущених під час розробки державного бюджету на поточний рік.

Власне, пауза, яку продовжує тримати Леонід Кучма, заплутала вкрай ситуацію, і сьогодні ніхто не ризикне робити довгострокові прогнози. Тим паче що глава держави сказав: він визначиться лише після голосування у Верховній Раді змін до Конституції. Однак загадкою лишається й інше: чи зможуть знайти компроміс парламентська більшість та опозиція?