чи Постфактум однієї автомобільної катастрофи
Із Наталією ми познайомилися на фіналі конкурсу «Міс Україна на візку». Вона, коронована в 2000 році Міс, цього разу давала прес-конференцію разом з іншими організаторами заходу.
Історія цієї дівчини видалася мені водночас і трагічною, і повчальною, і життєствердною. Безтурботне дитинство, юність, студентство, потім автомобільна катастрофа, нерухомість, інвалідність і... Хоч як це парадоксально, але саме після цього «і» для Наталії Осауленко почалося справжнє життя.
— Після аварії я зламалася. У прямому й переносному розумінні цього слова. Тяжкий стан, депресія, життя скінчилося... — згадує про свої переживання Наталка. — Я три роки провела в домашньому «ув’язненні». Боялася вийти на вулицю. Сама відвернулася від навколишнього світу — від знайомих, друзів. Я жила телевізором, бразильськими серіалами, герої яких у той період замінили мені друзів. Плакала й раділа разом із ними, жила їхнім життям, бо свого в мене не було.
Але одного разу Наталія почула про конкурс «Міс Україна на візку» і написала листа його організаторам. Її запросили до реабілітаційного центру в Кончу-Заспу під Києвом. Тут дівчина провела лише десять днів, однак життя її за цей короткий термін кардинально змінилося. З’явилися думки про подальше здобуття освіти (коли Наталія «поламалася» вона була студенткою 3-го курсу Сумського державного університету)...
— Коли я приїхала на конкурс, мені стало соромно. Подивилася на хлопців і дівчат в інвалідних візках і подумала: я молода, практично здорова — і піддаюся життєвим обставинам. Тоді для мене перевернувся світ...
Тоді, у 2000 році, Наталка вийшла до фіналу конкурсу. І саме після цієї перемоги вона остаточно знову повірила в себе. Відновилася в університеті. Нині дівчина вже одержала диплом фахівця з економіки. Осауленко працює в реабілітаційному центрі інвалідів-спинальників адміністратором, у комерційній структурі — менеджером, у себе в місті Ромни — в центрі ранньої соціальної реабілітації для дітей-інвалідів. Крім того, Наталія створила й очолила організацію молодих інвалідів «Сумщина». Ця структура шукає дітей-інвалідів у сільській місцевості і допомагає їм повірити в себе. Однак найбільше, за словами Наталії, їй подобається працювати з дітьми.
Разом із Володимиром Подрезаном, котрий був ініціатором проведення в нашій країні конкурсів для інвалідів «Лицар на візку» та «Міс на візку», і його командою Наталія їздить у тури по нашій країні та за кордон із Всеукраїнською акцією молодих інвалідів «Ми такі само, як ви».
...Після аварії Наталці здавалося, що її вже ніхто ніколи не зможе покохати. Хто ж зверне увагу на дівчину в інвалідному візку?!
Торік вона вийшла заміж. Її обранець родом з Донецької області, нині живе і працює в рідному місті дружини Ромнах, що на Сумщині. Ігор не заперечує проти відряджень дружини до Києва (того вимагає посада адміністратора в реабілітаційному центрі). А на масштабні заходи, позв’язані з активною діяльністю Наталки, їздить разом із нею — допомагає як волонтер.
— Познайомилися ми в санаторії, — згадує Наталія свою першу зустріч з коханим. — Кажуть, що курортні романи — тимчасове, відпускне явище. Нам, однак, пощастило. Санаторне захоплення переросло у велике кохання. А коли ми після санаторію розсталися, роз’їхалися по домівках, то надсилали одне одному по тридцять повідомлень щодня. Отака любов у «есемесках»! Через два тижні бурхливого «мобільного» роману Ігор не витримав і приїхав до мене.
Журналісти часто мене запитують: чим відрізняється здорова дружина від дружини в інвалідному візку? Нас частіше на руках носять! Мене чоловік на другий поверх, коли ліфт не працює, без проблем піднімає. Хоча я думаю, що і на дев’ятий би відніс, якби треба було...
Сьогодні Наталія Осауленко щаслива. Молода жінка впевнена, що ще одна таємна її мрія обов’язково збудеться і вона стане мамою.
