Хлібна криза: хто винуватий і що робити?

«Доки є хліб і вода, то й горе — не біда», —гласить старе прислів’я, по суті, будучи формулою людського існування. Водні проблеми України широко відомі; депутатська фракція політичних партій Промисловців і підприємців України та «Трудова Україна» не раз говорила про них і у пресі, і з трибуни Верховної Ради, пропонуючи шляхи їх розв’язання.

А перша складова буття — хлібне питання — особливого занепокоєння не спричиняла, принаймні до літа минулого року, поки не вибухнув ціновий бум на продовольчому ринку. Він заявив про себе спочатку ажіотажним попитом на борошно і крупи, потім різким подорожчанням цієї групи продуктів. Ціни на хлібобулочні вироби, стримувані штучно, змогли протриматися ще осінь, але врешті-решт, відпущені на волю, теж рвонули вгору.

Цю хлібну кризу уряд змушений був регулювати надоперативними закупівлями зерна в Росії, Казахстані, Канаді і навіть Сирії. На сьогодні його загроза, на щастя, минула. Але в суспільстві розгорнулися палкі дебати з пошуку винуватих. Висувають претензії небесній канцелярії, що наслала усі мислимі й немислимі стихії, зернотрейдерам (продали всю нашу пшеничку за кордон), борошномелам і пекарям (змовилися і підняли ціни), уряду (от, мовляв, який фінал ваших реформ). То який з цих чинників призвів до подорожчання хліба? Чому така ситуація стала можливою і як уникнути її повторення?

Сталий імідж нашої держави як «хлібної житниці» давав надію, що земля нас не підведе і завжди прогодує. І вона годувала. Усі пам’ятають часи, коли ми з гордістю рапортували про врожай зернових у 50 і більше мільйонів тонн. Потім пішло зниження —44...39...34... 24 млн. тонн.

1999 року сталося те, чого ми не могли собі уявити навіть у страшному сні, — Україна вперше після проголошення незалежності змушена була купувати хліб за кордоном. А цього року з українських полів зібрано всього-на-всього 22 млн. тонн зернових (за даними на 3 листопада). Востаннє такий бідний урожай Україна мала тільки в 1928 році.

Звичайно, ситуація склалася не за день. Однією з головних причин зменшення валового збору зерна стала непродумана система забезпечення сільськогосподарських виробників матеріально-технічними ресурсами під майбутній врожай, втілювана з 1994 по 1999 рік. Запропоновані схеми розрахунків (авансів, позик, товарних кредитів, здійснюваних через спеціально створену державну акціонерну компанію «Хліб України»), а також еквіваленти обмінів зерна на паливо та мінеральні добрива призвели до диспаритету цін і, як наслідок, величезним заборгованостям перед державним бюджетом і самою ДАК «Хліб України», і сільгоспвиробниками. Якщо перерахувати суму неповернених бюджетних позик тих та інших на пшеницю 3-го класу, то вийде більш як 10 млн. тонн зерна. Пізніше ці борги частково списали, частково реструктуризували. А дірка в бюджеті залишилася.

У результаті за рахунок державних інтересів виграли лише комерційні структури — оптові постачальники добрив і пально-мастильних матеріалів.

Ситуація повторюється у кредитній сфері. Йдеться про механізм кредитної підтримки сільськогосподарського виробництва, що дає можливість одержувати комерційним банкам надприбутки. Ось лише кілька прикладів. СП «Хлібороб» змогло одержати від банку «Альянс» кредит під 72 %, «Чорноморський банк розвитку і реконструкції» «облагодіяв» ТОВ «Агро-світ-5» за 60 %, ТОВ «Господар» змогло взяти гроші в банку «Мрія» під 55 %. Таку кредитну ставку навряд чи можна вважати нормальною.

Та повернімося до сьогодення, тобто цього року. Безперечно, погода підвела, спочатку виморозивши посіви, а потім засушивши їх на корені. В окремих регіонах загинуло до 98 % озимих, а загальна сума збитків становить 55 %, що призвело до пересівання половини площ. Але чи було в цьому щось несподіване? Аж ніяк ні! Хочу нагадати, Україна належить до зони ризикованого землеробства. Це означає, що мусимо бути готові до різних природних катаклізмів, від граду до суховію. Тут ми маємо неабиякі досягнення. На рахунку вітчизняних селекціонерів — десятки виведених засухо- і морозостійких сортів пшениці. І сьогодні в цьому напрямі могли б працювати вчені науково-виробничих комплексів Одещини, Сумщини, Київщини, реалізуючи 13 державних галузевих програм. На жаль, їх можливості обмежує застаріла нормативно-правова база, недостатня робота з маркетингу насіння вітчизняних сортів, а головне, слабке фінансування. За підрахунками Міністерства аграрної політики, на проведення щорічної науково обгрунтованої сортозаміни і сортооновлення всіх сільськогосподарських культур потрібно 500—600 млн. грн. У бюджеті на це закладено лише 10 відсотків від потреб. Але навіть такі скромні кошти, надані на програму «Селекція у рослинництві», часто розподіляють довільно, за принципом: «Цьому дам, а цьому не дам». Результати перевірки використання бюджетних засобів, здійсненої Рахунковою палатою України, показали, що фінансування проводиться без обґрунтувань і конкурсів, без юридичного оформлення договорів. Відомий випадок, коли половина виділених засобів пішла на погашення старого закордонного боргу, причому навіть не державного...

Хочеться вірити, що важкий землеробський рік, який нагадав нам про те, що не можна бути заручниками природи, змінить ставлення держави до селекції. І перші прикмети вже є: недавно Міністерство аграрної політики дало завдання селекційним інститутам розробити ярові сорти пшениці, що дасть можливість не залежати від суворих зим.

Наука стверджує, що 40% зернових втрат відбувається з вини погодно-кліматичних умов, а 50 — через порушення технології. Свого часу Україна славилася не тільки селекційними досягненнями, а й передовими технологіями. Чого вартий лише метод безвідвального обробітку ґрунту, пропагований знаменитим полтавцем Федором Моргуном! Завдяки йому і в найпосушливіші роки у грунті зберігалася волога. Тоді цю технологію використовували всі посушливі райони СРСР, а на Полтавщині в кожнім колгоспі висів відповідний слоган: «Безвідвальний обробіток — урожай і заробіток».

Росія з Казахстаном і сьогодні, завдяки цьому методу, одержують високі врожаї. А ми нехтуємо власний досвід, тож і «маємо те, що маємо».

Кажучи про втрати зерна, не можна не сказати про тотальне варварське знищення, демонтаж систем штучного зрошення на Донбасі та півдні України, зокрема у Криму. Через списання меліоративних фондів останніми роками 2,6 млн. га поливних земель переведено в розряд богарних (незрошуваних). Аналіз показує, що втрати зернових при цьому становлять від 20 і більше центнерів зерна з гектара. Це й не дивно, адже один поливний гектар дає віддачу, як два богарні!

Крім того, з різних причин у 2003 році в Україні залишилося без зрошення ще 1,6 млн. га. поки ще поливних земель. Якби ці поля було засіяно зерновими і забезпечено поливом, селяни мали б до трьох мільярдів гривень доходу, і нам не довелося б тепер говорити про хлібну кризу.

Найсерйозніші проблеми зі зрошенням випали на долю Криму. Минулого сезону там поливали менш як чотири відсотки використовуваних земель. Не випадково на півострові склалася найтривожніша ситуація з хлібом: якщо в областях є тримісячний запас зерна, то в Криму хліб печуть, як мовиться, з коліс.

До речі, про запас. Мудрий, далекоглядний хазяїн не дозволить собі залишитися без нього. Це стосується і держав. У розвинених країнах обов’язково є стратегічний запас зерна (і не тільки зерна, а й інших харчових продуктів, пально-мастильних матеріалів тощо). Є він і в нас, його нагромадженням опікується Держкомрезерв. Стратегічні запаси щорічно поповнюють й оновлюють, щоб використовувати, відповідно до Закону України «Про державний матеріальний резерв», в особливих випадках (виникнення у країні надзвичайних ситуацій, надання державної підтримки окремим галузям народного господарства). Відповідно до цього закону відпуск матеріальних цінностей з держрезерву не повинен перевищувати кількість закладених. Частина запасу має статус так званого незменшуваного рівня, на який накладено законодавче «табу».

Ще 1991 року в резерві України було більш як 10 млн. тонн зерна. До 1999 року цей ресурс зменшився у вісім разів! У наступні роки ми також нічого не додавали до цього фонду, хоча могли б: на рахунках Держкомрезерву були досить значні суми грошей. Зате справно брали, з незменшуваних запасів також. Зерно відпускали найрізноманітнішим структурам як матеріальну допомогу, для розв’язання поточних проблем, на умовах тимчасової позики. Але недарма про позики кажуть: «Береш на час, і чуже, а віддаєш своє, і назавжди». Віддавати, звісно, ніхто не поспішав. Отож держрезерв, по суті, знекровлено, бо сьогодні немає не те що надлишків, але навіть установленої норми зерна.

Звичайно, за сприятливих погодних умов ми цілком обійшлися б перехідними запасами зерна, тобто того, що залишається від попереднього врожаю.

За даними Держкомстату, перехідний запас зерна на початок 2003 року становив 14,7 млн. тонн, тобто більш як подвійну річну потребу України у хлібі. Зернотрейдери інтенсивно продавали його за кордон. До 1 квітня експорт становив більш як 10 млн. тонн, але 4 млн. тонн ще лежали, як раніше казали, в «засіках Батьківщини».

На той час агрономи вже знали реальний стан озимих посівів на полях, на основі яких фахівці склали прогнози на майбутній врожай. Вони були несприятливі. Політика здорового глузду потребувала не просто зберегти хліб, що залишився вдома, а й, користуючись дешевими тоді світовими цінами, докупити зерно. Але вивезення української пшениці за кордон тривало. В передчутті прийдешнього дефіциту ціни на зерно стрімко зростали. На початку липня за тонну в середньому давали 960 грн. Нагадаю, ще восени 2002 року вона коштувала 400 грн.

Паралельно дорожчало борошно, досягши 1230 грн., за осінньої вартості трохи більш як півтисячі. Усе це, звісна річ, не могло не позначитися на вартості самого хліба і хлібобулочних виробів.

Цікаво, що процес подорожчання мав неоднорідний характер. Так, у Полтавській області максимальна вартість тонни пшениці третього класу становила 710 грн. Верхня планка в Донецькій області піднялася до 810, у Кіровограді — до 985 грн. Харків’яни відпускали цей же товар по 1050, а львів’яни — по 1300 грн. Усі вітчизняні рекорди побили комерсанти Миколаївщини, оцінивши пшеничку в 1400 грн.!

До речі, такий різнобій у цінах дав можливість зняти з українських трейдерів і борошномелів підозри у змові та монополізації ринку зерна. Зрозуміло, це аж ніяк не означає, що в розпал продовольчої кризи всі додержували принципів чесної ринкової конкуренції. Знайшлося чимало охочих «спекти свій пиріжок». Антимонопольний комітет України, за дорученням Президента Л. Кучми перевіривши більш як 700 суб’єктів господарювання, визначив, що «активними» в цьому були підприємства Харківської, Волинської, Тернопільської, Вінницької, Житомирської, Закарпатської, Черкаської, Чернігівської областей та АР Крим. У цих регіонах необґрунтовано піднімали ціни на зерно, борошно і хліб від п’яти до двадцяти відсотків, змінювали харчові компоненти хліба, знижували вагу буханця. Між іншим, найбільше підприємств-порушників входило до сумнозвісної ДАК «Хліб України». Намагалися за рахунок споживача погасити свої старі борги?

Під час перевірок доводилося наражатися на справжні ребуси. Так, у Запорізькому регіоні велику частину ринку хліба займають хлібозаводи №3 і №5. Високу вартість своєї продукції вони пояснюють закупівельною вартістю борошна, що вже багато років купують у ТОВ «Агробізнес». Справді, це борошно було дорожче, ніж в інших постачальників, на 22 %! Але навіщо його в такому разі купувати? При цьому той же «Агробізнес» не соромився продавати цю саму продукцію іншим фірмам значно дешевше.

Реакція Антимонопольного комітету на такі дії була жорстка. На порушників накладено штрафи, за ознаками порушення конкурентного законодавства відкрито 13 справ.

Вчасно поставити порушників на місце — справа дуже важлива. Але каральні заходи цілком ситуацію не врегулюють. Тому поряд з контролем над продовольчим ринком уряд вживає заходів для насичення його хлібом. Укладено договори з Росією і Казахстаном. У листопаді та грудні «Укрзалізниця» прийняла до розвантаження по 11 тисяч вагонів із зерном. До нового року в Україну його завезено більш як 2 млн. тонн, а весь імпорт становитиме 3,5 млн. тонн. Отож голоду в нас у 2004 році, однозначно, не буде.

Сподіватимемося, що уникнемо цього нещастя й у подальшому. Між іншим, експерти стверджують, що за вмілого землекористування і достатнього ресурсного забезпечення Україна здатна прогодувати 145—150 млн. людей. То що для цього потрібно?

Для початку — і хлібна криза це показала — негайно переглянути політику експорту-імпорту зерна, вивівши її з тіні і підпорядкувавши національним інтересам України. Формування внутрішнього ринку зерна, що діє на основі визнаних у світі технологій, унеможливить ситуацію, яка нас спіткала.

Світова практика показує, що сільське господарство може успішно функціонувати тільки на ринкових основах і за умови прозорої державної підтримки через різні програми. Ні те, ні те в нас поки що не розвинено.

Систему обов’язкового й добровільного страхування врожаю у нас передбачено законодавством. Але на практиці вона не діє, як і багато законопроектів з питань аграрної політики та земельних відносин, прийнятих Верховною Радою. З цим не можна миритися.

Під час підготовки цієї публікації довелося зіштовхнутися з разючим фактом: точної звітності в сільському господарстві немає. Після скасування колгоспів і радгоспів статистику в селах ведуть «на око», вона приблизна, нерідко трапляються відверті приписки. Тим часом Америка, наприклад, ще на початку весни мала досить точні прогнози про майбутній урожай в Україні. Вона одержала ці зведення зі супутників. А в Кіровограді є чудовий кадастровий центр, що теж знімає таку інформацію із семи американських і російських супутників. Він міг би постачати нею всю Україну. Потрібно тільки поставити перед ним таке завдання.

І останнє. Потрібно докорінно змінити систему відносин держави із сільськогосподарськими товаровиробниками, прибравши з цього ланцюжка посередницькі структури. Сільське господарство згідно із законом визнано пріоритетною галуззю народного господарства України. Це правильно: зерно і продукти його переробки мають для держави стратегічне значення. Такий же пріоритет має бути у хлібороба, котрий працює на землі. Інакше ми будемо знову і знову наступати на ті самі граблі.