Ми — опозиція альтернативна...

Палітра політичного життя в Україні сьогодні надзвичайно строката. І пересічному громадянинові розібратися у ній дуже складно. На запитання «Голосу України» про сучасні проблеми  відповідає керівник фракції КПУ у Верховній Раді України Петро СИМОНЕНКО.

— Суть вашого запитання сповна відповідає ситуації, яка склалася в Україні сьогодні. А також тому, що ми маємо розглядати як результат 12-річної «розбудови» держави...

Щодо можливостей нашої партії. Погодьтеся, справа навіть не тільки в тому, що ми — в послідовній опозиції до влади. Істотніше те, що Компартія — альтернативна нинішньому режимові. І він це усвідомлює. Щодо поняття «опозиція». Розмитість його нині особливо очевидна. Зважте: до опозиції себе відносять навіть ті політичні сили, хто в доленосному 1991 році підбурюванням студентів та «бензовозною» тактикою створив передумови для здійснення державного перевороту і активно сприяв поваленню радянської влади. А потім усі наступні 12 років затято боролися з усім, що бодай у чомусь поєднувалося з поняттям «радянське». І що «розбудували» навзамін? Хіба що хижу владу олігархів та кланів і розвал ще донедавна могутньої економіки світового рівня. Тепер репетують — пробі, так жити не можна! А як можна і треба — про це від них, крім «демократичних» загальників, чогось конкретнішого щось не чути. У нас — підходи зовсім інші.

— Ті опозиціонери, котрих я назвав, представляють політичну силу, що пропагує ідеї лібералізму, ідеї західної моделі держави і суспільства. Відтак — фактично виступають проти споконвічно нашого національного, народного. Бо пропагують те, що не є природним для розвитку України, а лише запозиченим у Заходу. Однак штучно культивоване ніколи не приживеться у специфічній ментальності нашого народу.

Ми, комуністи, виходимо з позицій суто національних традицій і життєвих інтересів народу України. І якщо самоназвані опозиціонери передусім опонують тим, хто тепер при владі, то ми — за кардинальну зміну самої моделі розвитку держави і суспільства. При цьому відкрито заявляємо: комуністи — альтернативна політична сила, яка має альтернативне бачення й, знов-таки, альтернативну програму створення системи влади і суспільства. Ми готові взяти на себе відповідальність за практичну реалізацію своєї програми.

Ми заявляємо, що наша модель розвитку держави і суспільства базується на вивірених досягненнях світового рівня економіки і кращих надбаннях планової економіки вітчизняного народногосподарського комплексу. Не виключаючи при цьому надання простору для проявів ініціативи з боку приватної власності. Зрозуміло, якщо вона — трудова, а не награбована. Доцільність і привабливість такої моделі очевидні.

— Наша діяльність позначена відкритістю і прозорістю. Бо ми діємо від імені народу, найперше — його трудових верств. Звідси й наші програмні завдання. Варто виділити такі.

Перше — загальнополітичні. Це, зокрема, політичне виховання людей, донесення до свідомості громадян суті всього того, що відбувається в державі й суспільстві. Щоб наші співгромадяни свідомо і виважено робили вибір — як треба діяти, щоб уміти захищати свої законні права і свободи.

Друге — тактичні. Ми усвідомлюємо: власне наших сил (маємо 60 мандатів) недостатньо, щоб диктувати в сесійній залі свої умови. Тож діємо за обставинами — рухаємося вперед — крок за кроком, у жорсткому протистоянні захищаючи інтереси громадян.

Ми з самого початку виступали проти програми так званої приватизації. Бо вона не могла бути і не стала засобом розвитку економічного базису держави. А обернулася лише небаченим грабунком народного набутку, занепадом або й знищенням багатьох галузей (як, наприклад, вугільної), масовим безробіттям та сваволею хижих «роботодавців» з олігархічного кубла.

Ми також рішуче відкидали прийняття Земельного кодексу, бо передбачали його руйнівні наслідки. І це таки сталося: досі потужний агропромисловий комплекс вщент зруйновано, селяни стали наймитами на своїй землі. А держава докотилася до таких «звершень», що змушена купувати по закордонах хліб і цукор — продукти, з виробництва яких за радянських часів Україна була на передових позиціях у світі. Ось, зрештою, чим насправді обернулося для села і його трударів обіцяне Кучмою «благоденствіє» на «своїм веселім полі...».

Ще один приклад. Ми рішуче виступали проти направлення наших військовиків до Іраку, попереджали про можливість трагічних наслідків у результаті участі їх у діях окупаційних військ на боці США. На догоду США режим Кучми таки послав до Іраку наших начебто миротворців. А що маємо? Пролилася перша кров наших земляків. Кров людська — не водиця. І пролилася вона за чужі для України інтереси. Тож наша фракція підготувала і внесла на розгляд Верховної Ради проект закону про відкликання контингенту наших військовиків з Іраку.

Або взяти продовольчу проблему. Це факт, що аграрна мафія через своє лобі у парламенті систематично руйнує продовольчу безпеку держави. Депутатська фракція КПУ ще навесні висловлювала занепокоєння станом справ на продовольчому ринку країни. Але на наші заяви і вимоги до Президента, Верховної Ради і Кабінету Міністрів України про потребу вжити невідкладних і конкретних заходів з недопущення голоду не звертали уваги.

Ось чому ми внесли проект закону, яким передбачено невідкладно зупинити зростання цін на хліб. Водночас терміново слід зупинити зростання цін на молоко, вироби з молока та крупи — основні харчові продукти для дітей та літніх людей. Нагальною є також проблема стабілізації цін на м’ясо і вироби з нього.

Тобто ми домагаємося на законодавчому рівні розв’язання проблеми реального підвищення життєвого рівня наших співгромадян, з огляду на те, що тарифи постійно зростають, а доходи залишаються на жалюгідно низькому рівні.

— Конфігурації «четвірки» на сьогодні немає. Адже загальні засади спільної політичної, правової, законодавчої ініціативи, загальнодержавних проблем підписали тільки три політичні сили — комуністи, соціалісти і БЮТ. До того ж цей політичний документ розробляли ми, а СПУ та БЮТ підтримали його. Він став основою для подальшої нашої спільної роботи, коли ми приймали рішення щодо акцій протесту, а також спільних дій у регіонах з об’єднання наших сил у боротьбі проти режиму. При цьому ми ставили свою мету і не приховували цього. А саме: ми виходимо з того, що треба пройти шлях від народно-демократичних змін і потім перейти на вищий ступінь соціально-політичного розвитку — владу Рад, на основі справді демократичного волевиявлення народу.

Істотне й таке. З травня 2002 року представники «Нашої України» практично постійно вели переговори з адміністрацією Президента про утворення спільними зусиллями такої більшості у Верховній Раді, де домінуючі позиції займала б «Наша Україна». Цим самим продемонстрували, що ні в технології, ні в політичній лінії, ні в економічній моделі розвитку в них принципових розбіжностей з режимом немає. Було хіба що різне бачення, хто персонально має бути на тих чи інших посадах державної влади. А політика — така сама: дещо припудреного лібералізму, здавання нашого економічного простору фінансово-політичними угрупованнями Заходу, політика західної моделі побудови держави і суспільства. Ось що об’єднує «нашоукраїнців» з президентським оточенням.

Хочу, щоб наші співгромадяни мене правильно зрозуміли. Спільність будь-якої конфігурації лише тоді може бути міцна і життєздатна, коли матиме об’єднавчу ідею. Визначальним тестом тут може бути: боротьба ведеться за інтереси олігархів чи трудового народу? Ми, комуністи, послідовно відстоюємо інтереси трудового народу, боремося за встановлення влади трудового народу. Ця влада, у разі її встановлення, не чіпатиме тих, хто здобув власність розумом і чесною працею. А хто її награбував — нехай шукають іншу державу, де влада дозволятиме їм грабувати народ.

— У своїй діяльності ми, комуністи, завжди були принципові і принципами ніколи не торгували. На підтвердження цього нагадаю не таке вже й далеке минуле.

Отже, в 1999 році ми остаточно пересвідчилися, що Конституція 1996 року використовується певними структурами для узурпації влади, що обов’язково призводить до диктатури. Ознаки цього були навіч — у владні структури нахабно і густо посунув криміналітет. Щоб відвернути таку загрозу, ми тоді внесли проект змін до Конституції. Це, наголошую, була законодавча ініціатива лише нашої парламентської фракції. А щоб ініціатива набула ширшої підтримки, запропонували й іншим фракціям підписати цей документ. Нагадаю, що запропоновані нами зміни до Конституції передбачали міцні демократичні засади — відповідальність влади, її підпорядкованість, активна участь народу у формуванні влади.

І коли ми шляхом змін до Конституції домагалися утвердження народовладдя, в цей час між кланами точилася гостра боротьба за переділ влади. Зрозуміло, на свою користь. Невдовзі ці змагання вийшли на рівень розв’язання визначального питання — кому бути Президентом? Ось тоді перед певними кланами постало питання: що буде, якщо президентські перегони 2004 року вони програють і до влади прийдуть представники інших кланів або комуністи? А це сьогодні досить реально. І тоді розклад політичних сил буде «або — або».

Тобто або клани-переможці відбиратимуть у переможених награбовану власність і ділитимуть її між собою. Або переможці-комуністи, діючи на засадах справедливості, розв’язуватимуть нагальні проблеми в інтересах трудового народу, і тоді всім кланам буде непереливки.

Такий сценарій клани не задовольняв. Тож вони вдалися до облудного фарсу: показати, що начебто прагнуть реформ, а насправді нічого не міняти. Так було запущено в дезорієнтуючий оборот так звані політичні ініціативи Президента.

Ми добре розібралися в їх справжній суті. Яка зводилася до того, щоб радикальних реформ не проводити, а лише найвигідніше розділити владу між тими, хто її вже має. При цьому використати заходи, передбачені нашою моделлю. Зокрема, у плані формування влади, поділивши її в трикутнику: Президент — Кабмін — парламент. Фактично залишивши її у своїх руках. Ми допустити цього не могли.

Ось чому, погодившись сісти за стіл переговорів, наполягали на вихід за межі отого вузького трикутника. Ми запропонували — потрібні не косметичні зміни до Конституції, а радикальна реформа політичної системи влади. І як обов’язкову умову висунули прийняття закону про вибори на пропорційній основі. Щоб народ міг свідомо обирати політичну силу, якій може довіряти формування органів влади і з якої можна б сповна спитати за те, що вона зробила чи не зробила.

Ми згодилися на переговори ще й тому, що, як тільки парламент пішов на канікули, Президент відкликав свій проект із Конституційного Суду. Тож, стало зрозуміло, що президентські сили налаштовані на зрив внесення змін до Конституції. Ми поставили за мету не допустити цього облудного дійства, і нам, вважаю, така тактика вдалася. Ось що було насправді...

— Ми включили до наших вимог усе те, що було напрацьовано в 1999 році. І пішли ще далі. Бо відчули, що за даної ситуації можна поставити питання про вибори Президента парламентом, як це прийнято у більшості країн сталої демократії. В 2004 році обрання глави держави буде всенародне. У 2006 році парламент, у разі прийняття нового Закону про вибори, обиратимуть на пропорційній основі. І вже потому Президента має обирати Верховна Рада.

До речі, саме з цього приводу почалися розмови, що начебто ми відбираємо у народу право обирати собі главу держави. Інакше, як політичними спекуляціями, ці вигадки не назвеш. Давайте будемо логічні. Хіба останні президентські перегони не показали, що обрання Л. Кучми стало не результатом народного волевиявлення, а наслідком глобального ошуканства народу засобами брудних технологій, шантажу, грубого тиску й застосування адміністративного ресурсу. Де ж тут «волевиявлення народу»? І чи такого ошуканства знову й знову бажають ті, хто або провокативно, або з чужого голосу галасує про «позбавлення» народу його права на вибір?

Хочу ще раз наголосити: ми не збираємося «відбирати» у народу право на вільний вибір. Навпаки, ми прагнемо дати йому реальну можливість сконцентрувати повноту влади в одному органі — Верховній Раді. І щоб цей, народом обраний і йому підзвітний орган, від імені народу працював у супрязі з органом виконавчої влади — Кабінетом Міністрів. Парламент приймає закони —Кабмін їх реалізує, без проміжного органу, який у все втручається, але ні за що не відповідає. Таким сьогодні є інститут президентства з його величезним апаратом — адміністрацією. До речі, цей орган був і залишається неконституційним і найдорожчим у державі...

За нашою моделлю парламентсько-президентської форми правління розподіл влади зводиться до наступного. Парламент, обраний на основі справжнього волевиявлення народу, діючи від імені народу, обирає Кабінет Міністрів, підзвітний парламенту. Президент обирається Верховною Радою — виразником волі народу — як гілка виконавчої влади, не більше. У такий спосіб, на наше переконання, в особі народних обранців має утверджуватися реальна воля народу, а не сваволя одноосібного зверхника, як нині в особі Президента.

Якщо народ не дасть себе обдурити і підтримає нашу модель влади, все можна звести до простого й зрозумілого: парламент від імені народу найматиме виконавчу владу і зможе її контролювати. Щодо Президента... Досить з нас недоторканного царка, нехай буде такий же найнятий посадовець з певним колом обов’язків і відповідальності. Тоді народ насправді, а не декларативно, буде єдино повноважним джерелом влади. Саме цього прагне наша фракція і наша партія.

— Дякую.