Перший дзвоник для старої гвардії і не лише

Зараз в українській політиці стало модним приміряти на себе одяг кольорів грузинської «революції троянд». Опозиційні сили погрожують владі грузинським сценарієм. Влада істерично переконує, що жодних аналогів не може бути. Дискусія вже починає виходити за межі аргументованої суперечки, набуваючи суто емоційного характеру. Для того, щоб розібратися — чи справедливо екстраполювати тбілісобу на політичну ситуацію в Україні усім учасникам дискусії варто було б принаймні відвідати Грузію, щоб подивитися наочно на події, що відбувалися в цій кавказькій республіці і поспілкуватися з безпосередніми учасниками.

Грузія нині надзвичайно бідна країна, економіка якої зруйнована громадянською війною на початку дев’яностих. Середня зарплата в країні — 30 доларів, пенсія — сім-вісім. Платні медичні послуги та освіта, висока вартість комунальних послуг і величезна заборгованість перед Росією за постачання електроенергії та газу. Цікаво, що енергетичні підприємства Грузії перебувають під контролем російських компаній. Як наслідок — рахунки вправно надходять, борги ростуть, а електрики та палива катастрофічно не вистачає. Присутність Росії в Грузії відбувається не лише в сфері енергобізнесу. На території республіки розташовані дві бази збройних сил РФ та миротворці, які дислокуються в Абхазії.

Українські аномалії: бази РФ є і в Україні. Чорноморський флот є доволі впливовою складовою на ситуацію в Криму, який Росія не хоче випускати з-під власного контролю, як і Абхазію та Південну Осетію в Грузії. Енергетика України теж залежить від північного сусіди, хоч і меншою мірою, ніж грузинська. Хоча б через власне виробництво електроенергії, забезпечення вугіллям і частковий видобуток нафти на власній території. Вплив Кремля на нинішню виконавчу владу України можна частково порівняти з впливом на офіційний Тбілісі. Шеварднадзе, врешті-решт, більше вдавалося балансувати між РФ та Заходом — дипломатичні здібності колишнього грузинського лідера не порівняти зі здібностями його українського колеги. Але питання між Москвою та Вашингтоном зіграли злий жарт для людини-легенди демократичних перетворень СРСР.

Варто зауважити, що Грузія на сьогодні має, напевно, найвищий рівень демократії серед країн-колег по СНД. Свободу слова, поглядів, віросповідання там майже забезпечено. Чи можна собі в України уявити, що через оприлюднені факти тиску на телеканал у відставку йде уряд, як це було в Тбілісі два роки тому? Але напівзаходи ніколи не обертаються добром для тих, хто їх вживає. Мати часткову демократію, як і бути напіввагітною, неможливо. Факти підтасовок на останніх парламентських виборах, згодом визнані і самим Шеварднадзе, стали поштовхом для народного повстання. Для опонуючих політичних сил минулі вибори були зламним етапом. Переможець закріпляв за собою право керівництва країною на найближчі десять років. Тому високі ставки на тлі нечесної поведінки призвели до відставки президента, який, взагалі-то, вже й не дуже тримав ситуацію в державі під контролем. Не в останню чергу через свій вік — у січні Шеварднадзе виповниться 77 років.

Українські аномалії: влада, зосереджена в руках кількох груп навколо Президента, досі не визначилася зі своєю суттю. Оголошуючи демократичні перетворення та курс на євроінтеграцію, діє засобами, які несумісні з поняттям «демократія». Прикладів таких достатньо. Всюди спостерігається політика напівзаходів. Узгоджений більшістю законопроект з конституційної реформи, наприклад, має вкрай мало позитивних, зате переповнений відверто негативними моментами. Але вкупі вони остаточно розбалансовують систему влади і роблять підвалини для створення некерованої країни, що перебуватиме під впливом внутрішніх фінансових регіональних груп та зовнішніх чинників. При цьому вибори-2004 є зламним моментом для влади та опозиції, які визначатимуть долю держави на майбутнє десятиріччя. Виборці для себе вже визначили необхідність змін. ЗМІ викликають в людей недовіру, адже показане на телеекрані різко контрастує з тим, що вони бачать у себе вдома та за порогом, особливо коли доводиться звертатися до влади з «позитивним іміджем». До спільного також можна віднести і консолідацію суспільства перед зовнішніми та внутрішніми викликами: у них — Абхазія та Південна Осетія, у нас — Тузла.

Власне, на загальних речах схожість закінчується, особливо в контексті внутрішньої політики. Тамтешня опозиція, незважаючи на взаємну неприязнь лідерів, змогла вирішити для себе питання єднання. В Україні поки що і у провладних структурах, і в протилежних їм спостерігається цілковита дисгармонія відносин: менталітет українців та грузин, що не кажи, різний.

Коли я приїхав до Тбілісі, то був уражений, наскільки добре там ставляться до України. Один із лідерів «трояндової революції», нині вже президент Грузії Михайло Саакашвілі, який напередодні виборів відвідав Київ та підписав угоду про співпрацю з «Нашою Україною», переконаний, що Україна найближчим часом стане регіональною супердержавою. Ця думка керівника чужої країни різко контрастує з комплексом меншовартості багатьох вітчизняних політиків, які вважають, що Україні без Росії або Заходу не існувати.

До речі, я наочно пересвідчився в тому, що вплив американських структур на розгортання акцій протесту є перебільшенням. Грузинів купити за грантові гроші важко — вони самі розуміють, що треба їхній державі, переживають за її долю. Де б, у якій компанії, яка б розмова тривала, вона все одно там зводиться до політики. Навіть увечері в ресторані. Я хоч грузинської мови і не знаю, але слова «Саакашвілі», «Шеварднадзе», «Жванія» мої сусіди використовували, говорячи напевно ж не про шоу-бізнес.

Тепер, коли Грузія нарешті зможе зробити вільний вибір, у держави з’явився і шанс змінити життя на краще. Ось дані соціологічих досліджень компанії BCG. 80 відсотків опитаних вважають, що в Грузії внаслідок революційних подій виконано волю народу, лише 3,4 відсотка кажуть, що повстання було спровоковано спецслужбами США та 1,3 відсотка дорікають ФСБ Росії.

Реакція Росії зрозуміла. Вона не хоче мати серед керівників СНД, яку Москва вважає «зоною свого впливу», неслухняну людину. Але саме поведінка у цій «зоні» і стала причиною для збурення. Грузія була першою. Росія давно і надійно передавлює колишній радянський простір. Влада низки країн СНД воліє піддаватися, населення — навпаки. Постає схема внутрішнього конфлікту. За 12 років громадяни нових незалежних держав різною мірою, але відчули себе нерадянськими людьми. Народ пішов шляхом змін у власному світогляді, відмінному від світогляду своїх керівників. Навіть у лояльній до власної бази Білорусі починають нарікати: мешканці прикордонних із Волинню районів їздять за продуктами до України, а не навпаки, як кілька років тому. А на базарах голосно лають «бацьку». Це, звісно, не вся країна, але тенденція до невдоволення вже намічається. Та частина українського суспільства, що підтримує прагнення до незалежності від Росії та європейську модель розвитку держави, теж починає думати про більше дистанціювання від Москви, поки та не почне поводитися, як то личить рівноправному партнерові. Російське керівництво, у свою чергу, не бажає зважати на такі настрої, розраховуючи на підтримку проросійськи налаштованих громадян із близького зарубіжжя. Але після приходу до влади в Думі шовіністичних сил — сподівається марно.

Отож, Михайло Саакашвілі став президентом. Йому буде важко спілкуватися з колегами з СНД, як і їм із Саакашвілі. Він став першим, але з огляду на певні внутрішньополітичні процеси у країнах співдружності, напевно, не останнім. Навіть Едуард Шеварднадзе сказав, що знає кого з президентів наступного скинуть. Щоправда, не уточнив. Але на місце «другого» вже може претендувати чи не кожен глава держави, особливо в європейській (не євразійській) частині СНД, де влада та політики безнадійно відстали від трансформацій у суспільстві. Але з історії відомо, що така поведінка нехтування волі людей, призводила до негативних наслідків для тих, хто цю волю ігнорував. Українській владі треба замислитися особливо. Це все — не про неї. Опозиції також. Це — частково про неї. І хоча в Україні навряд чи повториться грузинський сценарій, тут цілком можливий свій, український. І ще невідомо, який із них буде м’якішим, якщо вітчизняні політичні сили так і не зможуть подолати планку власних зашкарублих поглядів.