Багато десятиріч мене мучить запитання: що змусило німців у 1942 році не знищити моє село Ушівку в Чернігівській області? Адже ми могли розділити долю інших сіл, знищених фашистами.
...Зима 1942 року була сніжна, з помірними морозами. У зайнятих містах і селах німці для наведення «нового порядку» залишали гарнізони. Був такий і в селі Блистова, розташованому вздовж недобудованої тоді шосейної дороги. Німці віднімали в людей усе, що можна було їсти. Крім того в них були коні, яких теж потрібно було годувати.
За декілька кілометрів, біля Десни, стояли скирти сіна. От німецькі підводи і зачастили до них. Шлях їх проходив через село Ушиця. Якось навесні кілька німецьких підвід, набитих сіном, заїхали в село. П’яні німецькі вояки зчинили між собою бійку, під час якої бійці поламали паркан місцевого жителя. Після їхнього від’їзду десь за околицею, у лісі, було чути автоматні черги.
Наступного дня вранці німці оточили село, направивши на нього кулемети. Люди захвилювалися — адже всі зрозуміли, що буде далі... До нашого будинку прийшли німці і ламаною російською почали розпитувати про партизанів. Ми з дідом навперебій запевняли їх, що в нас партизанів немає. Вони обійшли всю Ушицю, але скрізь їм відповідали: «Немає». Перекладач запитав: «Хто убив німецького солдата?». Підійшов староста і запевнив, що його в селі ніхто не вбивав. І пояснив, що солдати самі зчинили бійку, показавши повалений паркан. На снігу чітко було видно сліди.
За добу оточення зняли, німці пішли. Випадково нашому селу вдалося уникнути долі сусідніх — Гути, Корюківки, Червоного Хутора...
Шостка
