Україна олімпійська:1952—2004

Ігри в Монреалі, а з ними й майбутня перемога Юрія Сєдих, мало не стали жертвою політичних баталій, що розгорнулися задовго до відкриття Олімпіади. Та й відкрившися вони могли стати найкоротшими у своїй історії. Спочатку, як мовиться, спіймалися на гарячому американці, котрі, прагнучи приймати ігри в рік 200-річчя США, спробували підкупити членів МОК, подарувавши кожному з них по сталевому кільцю... з украпленням безцінного місячного ґрунту, доставленого на землю астронавтами. До речі, це була перша спроба підкупу офіційних осіб у новітній олімпійській історії (на жаль, не остання!). А вже після відкриття і Юрій Сєдих, і Анатолій Бондарчук зі смутком спостерігали, як новенькі «хмарочоси» олімпійського села зі сльозами на очах залишали спортсмени 21 африканської країни — на знак протесту проти політики апартеїду. Вони вимагали відмінити Ігри... «Якби таке сталося, сам розумієш, — казав пізніше Сєдих, — може, на цьому і моя олімпійська кар’єра закінчилася б, не розпочавшися. Та, слава Богу, здоровий глузд переміг...»

З першого знайомства, — в незатишній, занедбаній роздягальні на верхньому полі Республіканського стадіону, де можна було зберігати застарілий інвентар, а не готуватися до тренування рекордсмену світу, — цей здоровань із пшеничними вусами якось відразу сподобався. Як усі сильні люди, Юрій Сєдих неквапливий, небагатослівний, розважливий і... усмішливий. У ньому відчувався міцний внутрішній «стрижень». І ще він дуже нагадував свого тренера й... одвічного суперника Анатолія Бондарчука, з яким звела його доля у 17 років.

Мабуть, не було в нашій спортивній історії такого незвичайного дуету, коли два видатні атлети не тільки вели постійно суперечку за першість, а й немов доповнювали один одного на тренуваннях і змаганнях.

На час їхньої зустрічі Бондарчук уже був олімпійським чемпіоном мюнхенської Олімпіади, кандидатом педагогічних наук, авторитетом у такому складному виді легкої атлетики — метанні молота. Мало хто знав, що сам Бондарчук «молотобійцем» став, можна сказати, випадково. Він захоплювався метанням диска і штовханням ядра, досяг у цих видах неабияких успіхів, що свідчило про великий потенціал спортсмена. Був він людиною суворою до себе, нічого не брав на віру — всі новинки випробував на собі. Одного разу натрудив руку і не зміг узяти ні диск, ні ядро, а пропускати тренування категорично не хотів. Так уперше в нього з’явилася можливість випробувати ... молот. А перший кидок немов зачарував Анатолія.

Напередодні Олімпійських ігор у Мехіко, у 1968-му, він хоча і був новачком у збірній, але встиг виграти в легендарного угорця Д’юли Живоцьки, рекордсмена світу. Це була серйозна заявка. Та перед відльотом тренерська рада вирішила, що українець ще сировий, нестабільний. Як у нас кажуть, останньої миті «відчепили». Інший опустив би руки, але в Бондарчука був власний погляд на спорт. Він зробив головний із цієї історії висновок: щоб ніколи не зароджувалися сумніви у тренерів, потрібно бути на голову вище від московських претендентів. Уже через рік киянин виграв золоту медаль чемпіона СРСР. А на першості Європи встановив новий світовий рекорд — 74 м 69 см.

Тоді й розпочав він свій шлях до Олімпійських ігор у Мюнхені. І знову — самотужки, випробуючи себе і свої наукові розробки. Керівники збірної, хоч як билися, а змусити Бондарчука тренуватися за випробуваним і затвердженим методом так і не змогли. І слава Богу! Адже скільки талановитих спортсменів на моїх очах назавжди розсталися зі спортом, так і не розкривши своїх можливостей лише тому, що сліпо виконували вимоги московських спеців. (Хочу одразу зазначити, щоб мене не звинуватили в русофобії: вважалося, що тільки в Москві працювали найкращі фахівці, хоча це було не завжди так).

Перед від’їздом до Мюнхена Анатолій Бондарчук захистив кандидатську дисертацію, у якій закріпив власний, просякнутий потом і розчаруваннями, відкриттями і перемогами досвід. Золота медаль олімпійського чемпіона, наукове звання відкрили йому шлях до тренерської роботи. До нього потягнулися спортсмени, але й сам Бондарчук, усупереч сформованій думці, не поспішав іти з активного спорту. Тренувався з таким само азартом, як і колись, заодно перевіряв у справі новачків. Не склалося: ніяк не міг знайти близьку душу, яка найвище ставила б не блиск медалей, а шлях до них — тренування, випробування, пошук нового, одне слово —перемогу над собою. Суворий був вихователь, але Бондарчук ніколи не зраджував правилу — шлях до успіху лише через важку працю.

17-літній студент, першокурсник Київського інституту фізкультури Юрко Сєдих починав у Нікополі, там одержав перші уроки, там і зрозумів — метання ядра і ніщо інше його не приваблює. Сказати, що Анатолій одразу розгледів майбутнього чемпіона, далеко від істини. Щоб бути впевненим у такому призначенні, потрібно пуд солі з’їсти. Єдине, що незабаром уже не викликало в Бондарчука сумнівів, то це беззастережна згода Юрія жити і тренуватися «по-бондарчуківськи», тобто виконувати все, що підготував для себе сам учитель. Напевне, в цьому й було головне, що отримав новачок від олімпійського чемпіона. Доброзичливці, звісна річ, скрушно хитали головами і за спиною в Анатолія Петровича вмовляли Юрія піти від «божевільного» експериментатора, котрий нічого доброго дати не може. Порадників, як і охочих негайно взяти талановитого юнака під своє крило, не бракувало, тим паче що киянин уже почав перемагати на всесоюзних змаганнях, установлювати рекорди, виграв юніорський чемпіонат Європи. Та Юрко характер мав твердий, легких доріг не шукав. І що цікаво, Бондарчук жодного разу слова не сказав на свій захист, вважав, що хлопець сам у всьому розбереться.

Ось так вони і жили: разом тренувалися, в одному секторі виступали, з азартом і наполегливістю намагаючись перемогти один одного. До певного часу плани свої на монреальську Олімпіаду Бондарчук не оприлюднював. Хоча в їхній СПІЛЬНИЙ план входив виступ на Іграх і тренера, і учня. Коли на початку 1976 року Сєдих кинув снаряд на 78 м 26 см, питання про його місце у збірній команді сумнівів більше не викликало. У Бондарчука місце таке теж було застовплено — тренером Сєдих. Але ні його, ні Юрія це не задовольняло з двох причин. По-перше, Анатолій Петрович хотів у відповідальний момент бути поряд з учнем, а цього правила не дозволяли. По-друге, Бондарчук сам хотів виступати!

Відбірковим став чемпіонат СРСР у Києві. Бондарчук посів друге місце — слідом за Сєдих, тричі поліпшивши власне рекордне досягнення. Здавалося, питання вирішено безповоротно. Та де там, старший тренер збірної Ю. Бакаринов уперся і край: у 36 років на іграх не перемагають, потрібно везти молодого, перспективного, а Бондарчук — відпрацьований матеріал. (Проте лукавив тренер: у країні прекрасно пам’ятали киянина Олександра Канакі, ветерана війни, тяжкопораненого, котрий, усупереч долі, повернувся у великий спорт і ще в 40 років вигравав чемпіонати України і СРСР!). Та хоч як там було, але спортивний принцип, оголошений заздалегідь, — їдуть ТРИ перші місця, — усе-таки переміг.

Змагання у Монреалі пройшли за сценарієм, заздалегідь обговореним між учнем і вчителем. Хоча, якщо казати відверто, вони вже були рівноправними партнерами — претендентами на медалі: в одного був величезний досвід, у другого — молодість і сила. Бондарчук виступав перший, Юрій — відразу за ним. Чудово розуміючи, що тривалий марафон не для нього, Анатолій у першій спробі кинув снаряд на 75 м 48 см, зробивши серйозну, як з’ясувалося, заявку на медаль.

А Юрій Сєдих у другій спробі вирвався уперед і вже нікому не вдалося його випередити — 77 м 52 см. Бронзова медаль Анатолія Бондарчука стала гідним завершенням спортивної кар’єри. А сам Юрій через чотири роки на Іграх у Москві здобув другу золоту олімпійську медаль.