Соборна, вільна, сильна

Збулася довічна мрія українського народу — жити вільно, однією сім’єю, на своїй землі, у своїй суверенній державі.

Подія, 85-ту річницю якої ми сьогодні відзначаємо, багатьом сучасникам уявлялася парадоксальною, навіть незбагненною. За кілька років перед тим у політичному лексиконі рідко згадувалася навіть назва «Україна». Науковці мляво сперечалися, чи є єдиним етносом народ, впродовж віків бездержавний і розчленований. Навіть найбільш ревний захисник української ідентичності М. Грушевський припускав можливість виникнення на базі українського етносу двох націй, як це сталося з сербами і хорватами.

У п’янкому повітрі національної революції 1917 року Україна постала перед світом, як Фенікс із попелу. Але українська незалежність утверджувалася важко, надто багато в неї було ворогів. На початок 1919 року щойно відновлена Українська Народна Республіка знову опинилася між молотом і ковадлом. З півночі наступали більшовики, в Одесі висадився французький десант. На Дону збирала сили Добровольча армія «білої» Росії. А Галичина, де у жовтні 1918 року було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, стала ареною україно-польського протистояння.

Чи це не диво, що у кривавому полум’ї громадянської війни, в непроглядному мороці ненависті й братовбивства з’явилася не тільки ідея єдності обох частин віками розчленованої України, а й модель соборності єдиної української держави на всій етнографічній території українського етносу?

Йдеться саме про модель, бо до її практичної реалізації навіть за значно сприятливіших умов потрібно було б іти роками. Реалії початку 1919 року не давали на таку реалізацію найменших надій. Проте орієнтована на національно-демократичні й духовні пріоритети модель соборності витримала перевірку часом. Секрети її притягальності й життєздатності крилися у глибокій закоріненості ідей державності в народній свідомості, в історичній пам’яті, що доносила до кожного нового покоління відчуття єдності.

Перечитаймо давньоруські оповідання й повчання, літописи, невмируще «Слово о полку Ігоревім» — ідея єдності проходить через них як наскрізний лейтмотив.

«Самодержцями всея Русі» відчували себе і галицький князь Роман Мстиславич, і Богдан Хмельницький. Останній незадовго до смерті міцно пов’язував укладення будь-яких зовнішньополітичних союзів із визнанням прав козацької старшини «на всю стару Україну, або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова».

А проте історична доля українського народу виявилася трагічною: переживши страшну Руїну у другій половині ХVІІ століття, він надовго лишився роз’єднаним. Після поділів Польщі українські землі опинилися у складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської. І хоч ідея єдиної України продовжувала жити в історичній пам’яті і політичній думці, реалізувати її можна було лише в контексті протиборства цих двох колосів, тим паче соціальна мобільність нації лишалася невисокою, а асиміляторський тиск з різних сторін невпинно зростав.

Особливо небезпеку становило намагання обох імперій розв’язати «український вузол» на рейках геополітичних амбіцій і воєнних авантюр. Росія мріяла про приєднання Галичини, Австро-Угорщина плекала плани захоплення всіх західноукраїнський земель. Під час першої світової війни обидві імперії зіткнулися в непримиренному двобої, і кожна використовувала українців як гарматне м’ясо. Неймовірні страждання українців Галичини й Прикарпаття, через оселі яких кілька разів прокотився воєнний шквал, здавалося, мали поглибити відчуження між двома частинами українського народу. Але на побутовому, людському рівні спостерігалося протилежне.

Зникнення з історичної арени обох імперій докорінно змінило ситуацію в Східній Європі, але не зняло з порядку денного українську проблему. Національно-демократичний проект її розв’язання ґрунтувався на історичній традиції та суверенній волі народу, який пролив багато крові в боротьбі за власну державність. Спробою втілити у життя цю модель і був Акт Злуки. Українці по обидва боки Збруча перед усім світом продемонстрували прагнення до єдності, нестримне бажання створити «одну велику Україну». Це був маніфест національної самоідентифікації, вияв волі до самовизначення на демократичній і правовій основі.

Різні політичні орієнтації урядів УНР і ЗУНР, невміння домовлятися, внутрішні незгоди всередині Директорії — все це фатально позначилося на долі національно-демократичного проекту. Поразка національної революції відсунула на довгі роки втілення в життя ідеї соборності.

Але якщо народ не в змозі самостійно розв’язувати свої проблеми, це роблять за нього інші. Системою договорів між державами-переможницями українське питання було розв’язане у найгірший спосіб. Українські землі було розчленовано уже не між двома, а між чотирма державами. Існувала проблема кордонів. Національні утиски, зокрема у Польщі, набули небаченої гостроти.

Радянський Союз, як спадкоємець Російської імперії, волів розв’язати українську проблему в руслі власних геополітичних планів. Запропонована ним модель такого розв’язання втратила національно орієнтований стрижень і була у своїй основі територіальною. У фундамент класово-інтернаціоналістської парадигми, що визначала напрями радянської національної політики, закладалися інструменталістські підходи: національне питання розглядалося як знаряддя зовнішньополітичного тиску і маніпулювання свідомістю. Але правляча комуністична партія не могла не рахуватися з яскраво вираженою під час національної революції волею широких верств українського народу. Звідси маневри й зигзаги в національній політиці СРСР, звідси і декларації про необхідність «державного виділення пригноблених народів із складу Польщі, Румунії, Чехословаччини» і об’єднання їх «в радянській робітничо-селянській республіці».

Можна умовно визначити кілька етапів у реалізації Радянським Союзом своїх геополітичних планів. На першому етапі йшло своєрідне загравання з національною інтелігенцією, допускалися культурні контакти між представниками обох частин України, але водночас діяв службовий циркуляр ДПУ «Про український сепаратизм», яким ці контакти піддавалися суворому контролю з відповідними висновками. А будь-яка пропаганда «всеукраїнства» з боку інтелігенції Західної України трактувалася як намагання створити «П’ємонт української контрреволюції». Майже всі галичани, які повірили радянській пропаганді і переїхали на Наддніпрянщину, потрапили під караючий меч «правосуддя».

Другий етап у політиці СРСР стосовно Західної України почався тоді, коли за таємними угодами Сталіна і Гітлера відбувався розподіл між ними «сфер впливу» в Східній Європі. Історична пам’ять українців, в якій міцно закарбувалася ідея «однієї великої України», допомогла радянським урядовцям надати видимість легітимності інкорпорації Західної України, оформити її як «народне волевиявлення». Але в гегемоністській моделі вирішення українського питання не знайшлося місця для українських національних почуттів. Репресії нової влади швидко зробили прозорими її справжні наміри. І зовсім не випадковим було те, що значна частина населення Західної України опинилася під час другої світової війни в антирадянському таборі, захищаючи зі зброєю в руках своє уявлення про права нації.

Третій етап у розв’язанні проблеми соборності почався на переломі другої світової війни. Сталіну довелося визнати територіальні зміни 1939 року такими, що втратили силу, і, отже, почати західноукраїнську сторінку повоєнного врегулювання «з чистого аркуша». Остаточно долю української соборності вирішили переможці у другій світовій війні.

Закріплені Гельсінськими угодами 1975 року, вони й сьогодні практично ніколи не оспорюються.

Четвертий етап — післявоєнний — позначено серйозними здобутками і не менш значущими втратами. До числа здобутків слід зарахувати завершення процесу збирання в межах СРСР основних етнічних земель українського народу, входження до складу УРСР Кримської області, участь України у створенні Організації Об’єднаних Націй, створення сприятливих умов для консолідаційних процесів. До числа втрат — масові репресії проти учасників антирадянського підпілля та інакомислячих, примусову «радянізацію», руйнування системи трудової етики, що віками складалася на західноукраїнських землях. Хоча не можна не бачити головного — обопільний вплив ментальностей східних і західних українців все-таки створив нову якість, яка дає змогу говорити про український народ як про цілісну спільноту. Промовистим символом цієї єдності став «живий ланцюг» між Києвом і Львовом, приурочений у 1989 року до річниці Акта Злуки.

Сьогодні маємо тверезо й неупереджено підбити підсумки нового етапу утвердження української соборності, пов’язаного з роками незалежності. Єдина Україна — це той головний і незаперечний факт, який є символом і узагальненням наших досягнень у цій сфері. Єдність України, її соборність як узагальнена формула спільності корінних інтересів — наше найбільше багатство перед лицем нових глобалізаційних викликів і непростих реалій сучасного міжнародного життя.

З багатовікового досвіду боротьби за соборність випливають кілька уроків, які маємо засвоїти, щоб не повторювати минулих помилок.

Перший урок. Українці не раз губили орієнтири і втрачали реальні шанси на здобуття державності, коли піддавалися настроям конфронтаційності, зведення рахунків, коли не вміли домовлятися і вибирати союзників. Не кажу вже про нестримне прагнення до «гетьманування», про втрату моральних орієнтирів у політичній боротьбі.

Сьогодні єдність для нас — не просто політичне гасло, а єдино можливий фундамент реалістичної політики. Різновекторність припустима у пошуках союзників в зовнішній політиці, але вона перетворюється у тяжке гальмо на шляху внутрішньої консолідації суспільства. Притчею во язицех стала наша гіпертрофована багатопартійність, на гіркі роздуми наводить безпринципність у передвиборних блокуваннях та в реалізації політичної та інших реформ. Інколи здається, що наша країна приречена на нескінченні політичні розборки. Любителям підкидати хмизу у вогнище сьогодні зовсім не зайве нагадати про сумний досвід попередників. Приміром, про те, що шлях до соборності був би значно коротший, якби амбіції не стали на заваді співпраці В. Винниченка та С. Петлюри,Б. Мартоса та Є. Петрушевича.

Другий урок стосується вміння впливати на складний перебіг доцентрових і відцентрових тенденцій у суспільному розвитку. У житті кожного народу є свій економічний, соціокультурний, духовний центр. В українців таким центром завжди був і є Київ. Усвідомлення його величезного значення в українській історії має йти паралельно з виробленням механізмів передачі частини владних функцій на місця, в регіони. Адже не можна забувати, що намагання сконцентрувати всю владу в центрі і невиважена регіональна політика відіграли аж ніяк не останню роль у розпаді Радянського Союзу.

Взагалі проблеми соборності й регіоналізму якнайтісніше пов’язані, фактично це дві грані політичного моделювання й прогнозування. І коли політики воліють ніби «не помічати» регіональні відмінності й потреби, регіоналізм існує у пригніченій, пасивній формі і може призводити до небезпечних деформацій.

Регіоналізм в Україні має багатоаспектний характер і глибокі історичні корені. Тому важливіше вміти бачити у ньому щось більше, ніж економічне протистояння по лінії «центр—регіон». Регіоналізм може бути джерелом соціального й економічного напруження, але вміле врегулювання інтересів і потреб, що створюються регіональною специфікою, може стати додатковим джерелом активізації розвитку і території, і держави загалом. І не випадково в Європі і всюди у світі йде посилений пошук концепцій «нового регіоналізму» на основі поєднання централізованого (згори донизу) і децентралізованого (знизу догори) підходів до розв’язання проблеми регіонального розвитку.

Парламентська фракція «Регіони України», як і політична партія, що сповідує ідею «сильні регіони — міцна держава», історичний досвід і надбання попередників, і надалі прагнутиме до консолідації та злагоди у суспільстві, зміцнення єдності соборної України, розквіту всіх регіонів у всій їх історичності, економічній і культурній неповторності.

85-річчя вікопомного Акта Злуки — це неповторне свято всіх регіонів, всіх громадян багатоетнічної Української держави, всього світового українства.