Із досьє «Голосу України».
Анатолій Олександрович Бугаєць — Герой України. Трудову біографію розпочав електрозварником. На Харківський турбінний завод прийшов у 1962 році. Заводська прохідна стала не тільки рідною на все життя, а й вивела в люди, в кращі менеджери світового масштабу. З 1986 року — генеральний директор. А. Бугаєць не дозволив заводові зупинитися ні на день навіть за найскладніших часів розладу і хитань. Підприємство завжди працювало в п’ятиденному робочому режимі. Персонал — 5300 працівників. У грудні минулого року став дідом. Онука назвали Анатолієм, на його честь.
Далекого 1934 року це підприємство будувала вся країна. Завдяки йому було створено базову галузь усієї економіки — енергетику. Воно одним із перших у радянській індустрії здійснило прорив на закордонні ринки. Так ще як! 35 країн світу розвивали й досі розвивають свою енергетику завдяки харківським турбінам. Сьогодні, щоправда, інші часи, інші турботи: як би не занапастити унікальний науковий і виробничий комплекс, уберегти надбання держави від шаленої приватизації, після якої у нашій країні зазвичай залишається лише розорена територія.
— Рішення про будівництво у Харкові заводу з виробництва турбін приймали на найвищому державному рівні, — каже генеральний директор ВАТ «Турбоатом» Анатолій Бугаєць. —Плани ГОЕЛРО вимагали додаткових енергетичних потужностей. Завод було побудовано лише за п’ять років і введено в експлуатацію 21 січня 1934 року, в десяту річницю від дня смерті В. Леніна, котрий, як відомо, стояв біля джерел створення першого державного перспективного плану розвитку народного господарства СРСР на основі електрифікації країни.
Першу парову турбіну потужністю 50 МВт було випущено в 1935 році. Пізніше прийняли ще одне важливе державне рішення, пов’язане з Харківським турбінним заводом, — доручити йому розвиток атомного турбобудування. Отже, він став головним заводом з виробництва турбін для атомних електростанцій, незважаючи на те, що за будівництво найсучаснішого і найперспективнішого тоді підприємства на своїй території з усієї сили боровся Ленінград, столиця радянського енергетичного машинобудування. Впливовий перший секретар Ленінградського обкому партії, член Політбюро, секретар ЦК КПРС Г. Романов категорично був проти Харкова і наполягав тільки на будівництві такого заводу в місті на Неві. Але переміг усе-таки Харків. Практично всі атомні електростанції і Радянського Союзу, і ті, що будувалися нашою країною за кордоном, комплектувалися харківськими турбінами і ленінградськими генераторами.
— Партійні бонзи «воювали» за створення надприбуткового виробництва на підвладній території?
— Річ не лише в цьому. Це був престиж. Тоді атомну енергетику вважали одним із найпрогресивніших напрямів у науці та промисловості. Не треба забувати й те, що це був тільки початок атомного століття. Перші атомні електростанції, перший криголам тощо. Тому, звичайно, велася боротьба. Але перемога дісталася нам. І на сьогодні наші турбіни працюють у 35 країнах світу. Деякі АЕС, оснащені нашим устаткуванням, входять до десятки кращих атомних електростанцій світу. Напевно, у цьому зв’язку слід згадати і те, що ми досягли у своїй справі видатних результатів. Наприклад, Ігналінську АЕС обладнано турбінами потужністю по 750 МВт, а її блоки мають потужність півтора мільйона МВт, що саме по собі вже є світовим досягненням.
— Напевно, у ті роки з вами «носилися» як з героями, творцями нової ери?
— Бачте, на початку 60-х років я з’явився на заводі як молодий фахівець і не можу сказати, що почував себе якимось героєм дня. Та й навряд чи особливо хтось панькався і з моїми старшими колегами. Працювали, як усі, — багато і напружено. Але пам’ятаю, що було чітке планування, ясна перспектива, чого нам сьогодні вкрай не вистачає і чого наші державники мали б сьогодні прагнути. Ми тоді знали наперед, на 5—10 років, що будуватиметься, які блоки освоюватимемо, які нові турбіни проектуватимемо. І хоч би що там казали тепер про ті часи, але організація праці була на найвищому рівні. Не віддати цьому належне — грішити проти істини.
У 80-му році, 3 січня, як-то кажуть, просто на новий рік, вийшла спеціальна постанова ЦК і Ради Міністрів про реконструкцію Харківського турбінного заводу під атомне турбобудування. І одразу закипіла робота, в короткий час виросли величезні корпуси. Було замовлено в усьому світі найсучасніше, унікальне устаткування. Що значною мірою допомогло нам не втратити ринки збуту, зберегти конкурентоспроможність на початку 90-х, коли опинилися у «вільному плаванні». Наголошую, вижили тільки тому, що завод мав добрі потужності, обладнання, котре й сьогодні відповідає світовим стандартам. Але все це було закладено в ті роки.
— Як удалося «завоювати» три з половиною десятка країн? Доводилося старанно працювати ліктями?
— Переважно — головами. Адже ми вперше виходили на світовий енергетичний ринок. Перші поставки були до Швеції та Норвегії. Потім з’явилися великі замовлення із Аргентини, Греції, Ісландії. За порівняно короткий час ми постачили обладнання до 35 країн світу. Але для цього було створено спеціальні зовнішньоторговельні фірми, котрі просували наші товари на закордонні ринки. Чого й досі в незалежній Україні немає.
Чим брали? Високою якістю, техніко-економічними показниками, спільномірними цінами, котрі в комплексі залишали конкурентам небагато шансів. Але якщо ми сьогодні хочемо повернути собі колишні позиції, виходити і впливати на інші країни, то треба, напевно, показати, що ми можемо. В Аргентині, приміром, 40 відсотків електроенергії виробляють за допомогою 14 харківських турбін та інших гідроагрегатів, що їх постачили туди більш як 30 років тому. Вони й дотепер кращі на латиноамериканському континенті. Кожній турбіні там дали ласкаве жіноче ім’я, така була повага до цього в місцевого населення. А коли турбіни везли країною, то їх супроводжували колони людей. Хіба про кращий імідж для України можна мріяти? Ми вперше два роки тому постачили устаткування до США. Невже це було колись мислимо? Ось це і є, на мій погляд, ефективна політика, що дає країні в сотні разів більше дивідендів, ніж найпалкіші промови.
— Турбобудування сьогодні — галузь високорентабельна? Ми можемо про неї, як і раніше, казати як про курку, що несе для країни золоті яйця?
— Безперечно. Навіть за нинішніх нелегких умов наше підприємство вельми рентабельне. У минулі часи, звісно, прибуток був більший. Але й тепер, коли розпався єдиний економічний простір, Україна як держава залишилася з хорошими виробничими потужностями практично в усіх галузях. А надто — в галузі енергетичного машинобудування. В нас немає виробництва реакторів для атомних електростанцій або казанів для теплових електростанцій. Але ми можемо виготовляти турбіни, генератори, трансформатори тощо. Галузь збереглася цілісно і могла б вирішувати важливі питання енергетики й України, й виходити на енергетичні ринки інших країн, якби вона була справді під державною опікою. Адже боротьба на енергетичному ринку загострилася. Кожен контракт, навіть невеликий, здобувається дуже тяжкою працею.
— Ви кажете про державну підтримку, а ваші опоненти тільки про те, що підприємство необхідно якнайшвидше приватизувати, мовляв, тільки тоді воно зможе успішно працювати.
— Що буває після приватизації стратегічних підприємств, гадаю, сьогодні знають уже всі. Достатньо лише проїхати Московським проспектом Харкова — «мертві з косами і тиша». Сьогодні «доброзичливці» у будь-який спосіб жадають «нейтралізувати» успішне підприємство. Зрозуміло, ми ведемо відчайдушну боротьбу за живучість корабля під назвою «Турбоатом». Боротьба ця вийшла далеко за межі заводу. Справа дійшла до того, що в ситуацію змушений був утрутитися глава держави, наказавши зберегти в державній власності не менш як 75 відсотків акцій нашого АТ.
Вартість підприємства перетворено на мізер. Цілісний майновий комплекс «Турбоатома» оцінено лише в 105 мільйонів гривень. Та такий завод мільярди доларів коштує! А йому призначили ціну за вартістю двох пристойних верстатів. У нас дуже часто бувають солідні закордонні делегації, представники великих енергомашинобудівних фірм з усього світу. Очі в усіх горять: який завод, які корпуси, верстати, устаткування! Навіть за нинішніх труднощів ми можемо сміливо називати себе зразковим заводом. А нас хочуть пустити по миру за копійки.
Сьогодні чверть акцій підприємства вже розпродано на правах пільгової приватизації. Але апетити в тих, хто давно вже накинув оком на це унікальне надбання країни, постійно зростають, думка лише про одне: як заволодіти рештою пакета, розпродати, розтягти по власних кишенях. До того ж зазвичай цього прагнуть люди, далекі від того, аби щось розвивати і творити.
Мені здається, що це непорядок. Такими стратегічними підприємствами розкидатися, розпродавати їх абикому в жодному разі не можна. Хоч би що там казали, але весь світ знає: є така українська енергетична фірма, котра на рівних веде боротьбу за ринки збуту з найбільш індустріально розвиненими державами світу. Але директорові левову частку робочого часу доводиться витрачати не на те, як організувати виробництво, одержати нові контракти, зміцнити фінансовий стан підприємства, а на те, щоб завод, просто кажучи, не вкрали.
Харків.
