Рідні Капустинці (колись входили до складу Шрамківського, а нині до Яготинського району Київської області) я залишив 1939 року, коли призвали до армії. Після війни зустріла мене в селі убита горем і хворобою старенька мати та розвалена хата. Змушений був шукати притулок в інших краях. Та куди не кидала б доля, колиска дитинства не забувається. Щороку відвідую село, зустрічаюся з родичами, друзями, знайомими і незнайомими земляками...
«Я бачив пекло...»
Т. Шевченко.
На берегах Супою
А ще частіше бачуся з ними в думках та спогадах.
... Пам’ятаю, як вулицею пропливали, поважно похитуючись, круторогі сірі воли. Їхні хазяїни — Свириденки чи Довгі, Стояни чи Шевченки, поспішаючи в поле, покрикували цоб, цабе. Дуже кортіло і самому кудись їхати. Таке щастя інколи випадало. Батько брав у поле, де без багаття не обходилося. Горів сухий пирій, я з насолодою дивився на полум’я.
У глибоку осінь та взимку, коли ночі розтягувалися майже вдвічі, жінки сідали за прядки, а чоловіки, попоравшись біля худоби, вкорочували вечірній час за розмовами. Для цих розмов сусіди доволі часто обирали нашу хату. Та восени 1929-го умовк гомін сусідів у нашій оселі. Хіба що дід Павло Штока прийде, траплялось, удень, сяде навприсядки на своєму постійному місці — під одвірками — і ділиться з батьком:
— Як ти думаєш, Кузьмо, не загонять нас цього року в колгосп? Чув, що в Росії і корів зводять в один сарай.
— Бог його знає, — відповідає батько.
А через місяць чи два те, що казав дід Павло, збулося. Заколотилося, затужило село. «На збори! На збори!». Наче дзвін, що скликає на війну, докотився його клич до кожної хати.
Пішов і мій батько на сходку. Глибокої ночі повернувся. Чорний, як хмара. Мовчки поліз на піч і розплакався.
— Що з тобою? — питає мати.
— Записався в колгосп.
Співали вже півні, а він усе схлипував на печі. Страшно, коли батько плаче.
Цілу ніч мордували людей. Тим, хто був проти колгоспів, погрожували Сибіром.
Повернення в рабство
Зведені до чужих повіток коні і воли від недоїдання дохли, як мухи восени. А оті індустріальні підвалини, про які казали агітатори, обчислювалися трьома чи чотирма тракторами. І це на тисячі гектарів! Довелося гнати колгоспників з лопатами в поле. Норма «оранки» — п’ять соток на день. Село поверталося в рабство.
Не зібрали того хліба, який запланувала держава продавати за кордон, а за виручені гроші піднімати індустрію. Не було його і в бідних колгоспних засіках.
Уже навесні 1932 року більшість сімей нашого села лишилася без шматка хліба. Кмітливіші подалися на Кубань. Звідти залізницею надходив порятунок. На кукурудзяних млинцях та лемішці дотягли до колосків.
Думали, біда минулася. Та де там! Восени активісти села наче подуріли: як хорти нишпорили всюди, залізними палицями щупали солому, винюхували схованки зерна. А де йому взятися, коли в колгоспі заробили «голі» трудодні. Дійшло до того, що з останнього горщика, схованого в піч, витрушували і забирали збіжжя.
У нашій сім’ї хліба не стало в грудні. Останню житню паляницю приніс батько з базару з Яготина, що за 20 км від села. А напровесні в хаті стало порожньо і сумно, як на похороні. Така біда спіткала кожну сім’ю в селі.
Пригрівало сонце. Радуватися б весні. Та не до цього. В хаті батьки, сестра і брат опухли так, що ледве пересуваються. Один я, найменший, ще крутився. Носив із ставка шпичаки молодого очерету, рогозу, пізніше — цвіт акації, лободу. Полював на котів. А ще на болоті (ставок спустили) було багато пташиних гнізд, які ми, хлопчаки, спритно опустошували.
Яка біда, яка чума косила...
Хоч як голодували, а корову не різали. Вирішили так: м’яса вистачить на два-три тижні, а потім — кінець? А тварина, як на лихо, пізно отелилася. Бідна Настя, сестра, не діждавшись молока, померла. Незабаром не стало й батька. Ніхто з нас не проводжав їх в останню дорогу...
Голод, як чума, косив людей. В селі щодня когось везли на кладовище. Ніхто за покійниками не плакав. Голод витруїв з душ усе людське.
...День пам’яті замучених голодомором відзначала вся Україна. А ось у Корсуні-Шевченківському влада району та міста не знайшла за потрібне побувати біля пам’ятного хреста, що стоїть у місті. Їхня поведінка дивувала і обурювала людей, які прийшли сюди з священиками і запалили пам’ятні свічки, поклали квіти.
Феодосій ЧАЛЕНКО,ветеран війни і праці.
Корсунь-Шевченківський
Черкаської області.
P. S. Автору цих спогадів, журналісту-ветерану, який на запитання колег «Що було найстрашніше на війні?» відповідає: «33-й рік», виповнюється в ці дні 84. Щиро вітаємо вас, Феодосію Кузьмичу, з днем народження! Зичимо здоров’я, бадьорості і многая літа!
