Минулої осені біля величезної калюжі на подвір’ї будинку юрмилася пташина братія: голуби, горобці, навіть пара ворон зібралися неподалік. Підійшов ближче і я, зацікавлений їхньою штовханиною. У центрі калюжі стояв величезний голуб, справжній красень, щоправда, надто скуйовджений. Утім, слово «стояв» тут аж ніяк не доречне — він метався водяним простором, неначе розлютована фурія, відганяючи від калюжі інших бажаючих прийняти ванну. Підлітав до тих, хто ризикнув залізти в калюжу, і клював їх запекло, але в цей самий час уже з іншого боку до неї залазила ще парочка жадаючих освіжитися. Украй стомлений (не вистачало тільки витріщених очей та висолопленого язика), голуб, однак, не здавався. Сподівання стати єдиним власником калюжі не залишало його...
Це почуття переповняло і мого друга, який служив свого часу в залізничних військах у Прибалтиці заступником командира роти. І от його роті було поставлено завдання викласти залізобетонними плитами залізничний переїзд десь серед прибалтійських лісів. Технологія полягала в тому, що автокраном плити укладали між рейками, а потім зубилами солдати збивали металеві кільця в залізобетоні, призначені для гака крана.
Військовим повідомили про «вікно» у русі потягів, коли можна було працювати, і, за розрахунками командування, часу до закінчення операції мало бути предостатньо. Уклавши першу плиту, зверху на ній розташували наступну, щоб потім зсунути на підготовлене місце між рейками. І от тільки-но приготувалися стягувати цю другу плиту, як удалині пролунав протяжливий гудок. Наближався потяг.
Два офіцери, котрі керували солдатами, м’яко кажучи, розгубилися. Однак ротний, уважно подивившися на плиту, сказав: «Нічого, проскочить». І додав, напевно, про всяк випадок: «Сподіватимемося, все буде добре...» Поки наближався потяг, стосовно цього однак виникли глибокі сумніви — занадто вже стирчала верхня плита над рейками. Коли стало очевидно, що потяг зачепить плиту обов’язково, щось робити було запізно. А аварія на залізниці, та ще з вини військових — це, у найліпшому разі, по зірочці з офіцерських погонів злетить — й у ротного, і в заступника. А то й ще гірше.
Колеса дико заскреготали, з-під козирка попереду тепловоза вирвався сніп іскор, і одразу завищали гальма. Екстрене гальмування. Два офіцери біля переїзду остовпіли, у ротного випала цигарка. Ото зараз буде! Від тепловоза вже бігли до переїзду машиністи, з другого боку — бригадир потяга. Підбігши, вони почали заглядати під вагони, але... нічого не виявили. Внаслідок удару козирка тепловоза плита злетіла і потрапила точнісінько на своє місце, немов там усе життя пролежала. І навіть металеві кільця в плиті було зрізано «під нуль», краще, ніж зубилом.
Машиністи, уважно обстеживши місце події і не знайшовши нічого підозрілого, повернулися до офіцерів: «Що це було?» Ті здивовано розвели руками: мовляв, самі нічого не розуміємо. Коли потяг уже від’їжджав від переїзду, ротний обернувся до заступника і підморгнув: «Я ж казав, що все буде добре!»
