У «Голосі України» від 16 грудня 2003 року, № 239 (3239), опубліковано статтю «Адвокат Бондар кидає виклик суддям», у якій йшлося про те, що «простого» дніпропетровського адвоката з чіткою «громадянською позицією» Іллю Леонідовича Бондаря глибоко торкнулася доля будинку по вул. Мечникова, 14, у Дніпропетровську. Настільки глибоко, що він навіть зважився кинути виклик суддям... Його вразило і спонукало на «безпрецедентний громадянський вчинок» існування двох судових рішень про приналежність цього будинку чи то державі, чи то ТОВ «Булліт».
У цієї історії, як і в багатьох інших, є зворотна сторона. І пов’язано це з діяльністю адвокатської компанії «Шерман», виконавчим директором якої, згідно з даними юридичного довідника LexQuorum 2003, є вже знайомий нам адвокат
І. Бондар. До речі, ця компанія з моменту заснування вказує свою адресу як... вулиця Мечникова, 14 у Дніпропетровську («Юридичні фірми України 2003», стор. 8, «Українські юридичні фірми: довідник для іноземних клієнтів», стор. 91 тощо), тобто в тому будинку, через який і зчинилася буча. А віднедавна тут оселилася нотаріальна контора, яку очолює, хто б ви думали? Дружина Іллі Леонідовича. Тобто принциповість адвоката має цілком меркантильне пояснення.
Втім, краще цю історію розповісти по порядку.
Почалося все з того, що ще 1990 року будинок по вулиці Мечникова, 14 у Дніпропетровську було передано в зовсім жалюгідному стані на баланс Господарської асоціації місцевої промисловості «Дніпромісцевпром». Асоціація на той момент, м’яко кажучи, не процвітала, і важко сказати, що було б з історичним будинком у центрі міста, якби не орендар — ТОВ «Булліт». Орендар, не будучи власником, протягом багатьох років за свій рахунок робив ремонт усіх конструкцій будинку, рятуючи його від руйнування і практично вдихнувши в нього нове життя. При цьому на реконструкцію було витрачено, за підрахунками експертів, понад триста тисяч гривень. 10 жовтня 2001 року, виконуючи розпорядження голови облради і рішення сесії обласної ради, держава продала будинок по вул. Мечникова, 14 «Булліту» за договором купівлі-продажу за ціною, що склалася з урахуванням вартості реконструкції (308 754 грн.) і додаткового платежу в розмірі 92 тис. гривень. Тобто загальна сума становить 400 000 гривень і є аж ніяк не безцінню (як зазначено в «ГУ», № 239 від 16.12.2003 р.). «Дніпромісцевпром» продовжував користуватися необхідними для своєї діяльності площами, і так би й жили собі далі всі учасники цієї історії («Дніпромісцевпром», «Булліт» і держава), якби не захотілося певним структурам втрутитися у це мирне співіснування, використовуючи всує гасло захисту державних інтересів. Ось тут і згодилися знання, досвід і, головне, зв’язки адвокатської компанії «Шерман». Реалізується далеко не беззаперечна з юридичної точки зору комбінація, суть якої пропонуємо на суд читача і до уваги органів прокуратури.
У грудні 2001 року Дніпропетровська облдержадміністрація подає до Господарського суду позов про визнання права державної власності на вже відомий нам будинок. І подає позов не до власника, а до асоціації «Дніпромісцевпром». Нісенітниця? Але як інакше створити прецедент для відібрання будинку у цілком законного власника? У той час, коли справжній власник не знає про події, що розгоряються за його спиною, у суді розігрується спектакль за участю воістину талановитих акторів. Від «Дніпромісцевпрому» за дорученням до суду з’являється хтось на ім’я І. О. Міхель, який... цілком визнає позов і кається в тому, що «його» організація дійсно незаконно володіє державною власністю! Як ця людина стала представником «Дніпромісцевпрому» у судовому засіданні? Справа в тому, що Ігор Олегович Міхель, згідно з даними юридичного довідника LexQuorum 2003, є генеральним директором тієї само адвокатської компанії «Шерман». Суд, не визначивши, хто ж дійсно є справжнім відповідачем, і не залучаючи справжнього власника, як сторону процесу, виносить рішення про визнання права власності на будинок за державою, яка вже до цього один раз продала будинок. Грубо? Можливо. Але за задумом комбінаторів, ця грубість мала б стати не настільки очевидною після ряду судових процесів, що наближали їх до заповітної мети.
А чи знаєте ви, шановні читачі, коли ТОВ «Булліт» довідалося про прийняте судове рішення (вірніше, заздалегідь сплановане судове рішення)? Через півроку!!! Віддамо належне витримці і розрахунку авторів комбінації. Вони витримують паузу для того, щоб минули передбачені законом терміни для оскарження судового рішення. Координація виконавців теж бездоганна. Обладміністрація не квапиться пред’явити судове рішення «Булліту» і заявити про набуті права, мабуть, щоб останній не зміг його оскаржити! Просто, як усе геніальне. За це «особлива подяка» від цінителів юридичних досліджень начальнику юридичного відділу Дніпропетровської обладміністрації Лукмановій О. М.
Далі, як у класиків, — «швидко, ще швидше, так швидко, як тільки можна». Прокуратура Дніпропетровської області подає позов в інтересах держави (адже підстави створено) про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку між «Буллітом» і обласною радою, або, простіше кажучи, — позов про вилучення будинку у власника. Господарський суд Дніпропетровської області визнає договір купівлі-продажу недійсним, Апеляційний господарський суд залишає рішення без змін. Справу зроблено. Звичайно, будинок у «Булліту» не міг бути витребуваний, оскільки товариство є сумлінним набувачем і його права власності захищено статтею 145 Цивільного кодексу України. Але в метушні слухання справи про це якось забули. Чи не захотіли згадувати... Судді лише розводили руками — адже рішенням першого суду приналежність будинку державі вже було встановлено. Ось так і позбувся будинку чесний власник...
Незважаючи на те, що «Булліт» не вважав судові рішення справедливими й оскаржив їх у Вищий господарський суд України, він, як законослухняна особа, підкорився рішенню суду і звільнив будинок. А в двічі державному будинку закипіла робота щодо облаштованості в ньому офісу адвокатської компанії «Шерман».
Отже, йдемо далі. Після всіх перелічених вище подій у «Булліту» ще залишалася надія на встановлення істини в справі у Вищому господарському суді України. І дійсно, судді ВГСУ звернули увагу на численні порушення чинного законодавства з боку дніпропетровських суддів і скасували рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу, надіславши справу на розгляд до Київського господарського суду за територіальною підсудністю.
З’явилася надія на безсторонній розгляд усіх обставин справи. Однак матеріали господарського спору перед розглядом у суді було вилучено слідчим прокуратури Бабушкінського району Дніпропетровська і залучено як речові докази до матеріалів кримінальної справи, порушеної напередодні з формулюванням: «...за фактом незаконної приватизації будинку». Утримаємося від оцінки необхідності вилучення матеріалів господарського спору із суду, однак новий розгляд справи в суді було заблоковано. Залишалося чекати результатів розслідування кримінальної справи, з чим особливо ніхто не поспішав. До речі, сьогодні цю кримінальну справу вже давно закрито, про що замовчують і відкриті листи Бондаря, і публікація в «ГУ». Постанову про порушення кримінальної справи було скасовано на підставі статті 100 Кримінально-процесуального Кодексу України — як таку, що порушена без достатніх законних підстав.
Втомлений від «збігів» «Булліт» подає позов про визнання свого права власності на будинок. А оскільки відповідачем у цій справі виступає Дніпропетровська облдержадміністрація, то позов було подано до Господарського суду міста Києва за територіальною підсудністю. Рішенням у цій справі від 21 жовтня 2003 року позов задоволено і було визнано право власності на будинок по вулиці Мечникова, 14 у місті Дніпропетровську за ТОВ «Булліт». А постановою Апеляційного господарського суду від 17 листопада 2003 року вищезгадане рішення залишено без змін. Київські судді виявили високий професіоналізм і довели свою незалежність. Невже за це «простий адвокат із Дніпропетровська» кидає суддям виклик, про що сповіщає пресу?
А прийняті рішення аж ніяк не суперечать одне одному, навіть навпаки. У своїй постанові Київський Апеляційний господарський суд вказав, що рішення Арбітражного суду Дніпропетровської області встановлює лише факт належності спірного майна до державної власності. А як вказувалося раніше, держава в особі свого уповноваженого органу — управління власністю територіальних громад — продала цей будинок «Булліту». Крім того, у справі про визнання права державної власності ТОВ «Булліт» участі не брало, а тому факти, встановлені рішенням суду у цій справі, не можуть бути використані при розгляді справи у Київському Апеляційному господарському суді (що цілком правильно і законно — ст. 35 Господарсько-процесуального Кодексу України).
Зазначимо, що протягом усього цього часу будинок орендувала якась Федерація тенісу Дніпропетровської області, котра за договором оренди за весь будинок сплачувала значно меншу суму, ніж свого часу як орендар сплачувало за його половину ТОВ «Булліт». Хоча фактично в будинку сьогодні розміщується адвокатська компанія «Шерман», виконавчий директор якої І. Бондар водночас є і представником за дорученням Федерації тенісу (інтереси якої збігаються з інтересами держави — з тексту «ГУ», № 239). Тепер ланцюжок простежується чіткіше. Зрозуміло, чому І. Бондар
пише листи до багатьох державних інстанцій. Суть тут одна — відстояти всіма можливими методами будинок для розміщення (практично безплатного) очолюваної ним адвокатської компанії. І інтереси держави, складається враження, тут ні до чого. І кричати про це, кидати виклики суддям, як на мене, просто смішно.
Шановний Ілле Леонідовичу! Згадайте правила адвокатської етики (зокрема, розділ «Відносини адвоката із суддями»!), за порушення яких можна позбутися свідоцтва на право адвокатської діяльності, яке ви, ймовірно, не дуже й цінуєте, оскільки на весь голос заявили, що покладете його на стіл, слід розуміти тоді, коли ваша геніальна схема провалиться.
До речі, про схему: у ній набагато більше цікавих деталей, ніж дає можливість розкрити обсяг даної статті. Багато з цих деталей приводять до запитання: а чи в усьому учасниками цієї схеми дотримувався Кримінальний кодекс, який, за словами «чудового комбінатора», треба шанувати? Чи немає тут епізодів, вивчення яких відноситься до компетенції прокуратури, а не Господарського суду?
А в суді істину у цій справі вже встановлено...
