Цивілізація — це відсоток культури на душу населення

— Святе місце порожнім не буває. Якось з’явився такий іспанець Хосе Морено, прийшов до мене в майстерню випадково. Питає: «Ти не знаєш, у кого є реалістичний український живопис?». Кажу: «В мене». А він: «Хто ти, ми не знаємо». Я перед ним поставив 25 картин. Він каже: «Хочу все!». Це стало зачином моєї першої поїздки до Іспанії (зима 1996-го). Я вже бував на Заході, тому поставив певні умови. І Хосе Морено їх виконав, просто феєрія якась: житло надано, вирішено всі побутові проблеми, місце — дивне: Піренеї, 150 км від Барселони, 10 км від Фігейроса, де народився Сальвадор Далі, 40 хвилин до моря, 25 хвилин до Франції. Це була та Європа, яку я хотів. Я бачив Прадо, Толедо, усе, про що мріяв. Мріяв — бац, і вийшло.

Потім, у Києві, я писав для Морено картини на замовлення, а сам майже молився, щоб мені запропонували контракт. Казав собі: я ніколи не просив, але зараз — хочу. І от іспанець приїздить і каже: «Хочу, щоб ти підписав зі мною контракт!» Але, щоб поїхати до Іспанії не туристом, офіційно, треба одержати дозвіл на роботу. Поки ці юридичні проблеми вирішувалися, іспанець телефонував: «Сергію, все, що ти пишеш у Києві, вважай, я вже купив. Ти вже працюєш на мене!». Все вийшло, як він казав, — через півроку підписали контракт, і ми всією родиною поїхали до Іспанії: я, дружина, син. Це була друга поїздка — на початку 1997-го. Контракт — на рік. Але я вже знав: він не професіонал, у нього безліч проблем та боргів. Хоча, як я приїхав, він розрахувався зі мною, виконав усі умови. А потім виявилося, що він не може платити за контрактом, і весь час мені боргові розписки писав. Ці борги він залишив мені, я не можу навіть назвати суму, бо це щось космічне. Але були виставки, я писав дуже багато, за контрактом мав писати чотири картини на місяць, а писав 10—15. Він казав: «Я не оплачу, навіщо ти пишеш?» — «Тобі не зрозуміти. Може, це в мене перший і останній раз: я маю нагоду все, що накопичив у собі, виплеснути».

Поки я писав наступну картину, він привозив покупців. Вони дивилися на картину у вікно, і він продавав за таку ціну ці картини, що я просто золотив його. І це тоді, коли в мене не було гучного імені. Іспанець розумів: коли він мене розкрутить, то буде багатий, як Крез. Але... він не був професійний галерист.

— Авантюрист! У нього були фабрики, він продавав шуби, будував будинки. Брався за все, він був геть божевільний хлопець, скрізь закінчував банкрутством. Йому було ніяково переді мною, і я розумів, що потрапив у халепу. Та я розумів і інше: мені випав шанс працювати за таких умов і цей шанс треба максимально використати. За два роки життя в Іспанії в мене було дванадцять виставок, більшість дуже успішні, деякі — ні, але картини продавалися за такою ціною, що коли хоча б одну продав, то всі витрати окупилися б.

Минув другий рік, пішов третій, було важко. А іспанець не розплатився ще за перший рік. Казав: «Залишайся ще на рік, справи налагодяться». Він саме збудував 12 будинків на продаж. Адже ви знаєте: надія вмирає останньою. Тим паче, я стільки написав. 150 картин. Картин, не картинок! Творча спрага шалена була!

На кожну виставку ми везли картини майже через всю Іспанію, я бачив її. У мене написалася ціла серія, присвячена краєвидам Андалузії, серія, присвячена кориді, не тій кориді, яку всі знають, а яка всередині людей. Мої друзі, французи, казали: «О, нарешті в Іспанії з’явився іспанський художник!» Мої картини купували англійці, французи, особливо американці. Іноді іспанці, бо вони не грошовиті. Отож я радий, що це все було, це неймовірне щастя, тим більше, в моєму віці. Коли все обвалилося, я пішов з каталогом по галереях. Люди брали каталог і казали: «Супер! Це ваші картини? А чого ви з вулиці прийшли?» Починаю розповідати, бачу, ніхто не хоче зі мною працювати, бо... Хосе Морено людина талановита і геть авантюристична. А справжній бізнес не любить очевидних авантюр. І тому галеристи казали: «Якщо ви таке написали і ходите жебраком, то ми не знаємо, як з вами справу мати». Дехто з моїх друзів просто казав: «Давай приїдемо вночі, вивеземо всі твої картини і почнемо нормальний судовий процес». Навіть адвокат казав: «Це не проблема, ми його знищимо». Я відповідаю: «Я так не можу, я йому дав слово джентльмена!» — «Він не джентльмен!» — «А я — джентльмен!» І вони навіть розчарувалися в мені, хоча щосуботи приїздили до мене в майстерню поглянути, що ця божевільна людина за тиждень зробила. Вони, знаючи, скільки це коштує, рахували про себе, скільки я заробив за тиждень. А я не міг зібрати на квиток...

— Я вирвався і знову «зарвався». В мене тоді був смертельно хворий батько і не було грошей, щоб поїхати додому. Я у Морено виторгував відпустку, лише на два тижні, і з невеличкими грошима, які він дав, приїхав додому, роздав борги, купив квиток назад. Тут він телефонує: «Можеш ще на два тижні лишитися». Потім знову: «Приїжджай через два місяці!» Ні, думаю, щось тут не так. Прилетів туди. А там уже все пшик. Поскандалили. Він сказав: «Ми розлучимося, але не назавжди. Їдь додому. А через два з половиною місяці зустрінемося знову. Бачиш оцю гору, я тобі тут збудую дім, буде все о’кей». Ну, думаю, це все «бе-бе-бе». А виявилося гірше. Його в аеропорту Амстердама заарештували з валізою діамантів, він їх з Африки взявся перевозити. Ну, вліпили величезний строк. Через півроку випустили під заставу. Але скоро він загинув в автокатастрофі.

— Ні! Хоча перший рік я прокидався вночі в сльозах, образа була. А потім зрозумів, що це був мій дуже щасливий життєвий період. Я не збирався залишатися в Іспанії. Я просто побачив, на що художник мого віку й хисту може розраховувати там. А чи готовий я туди знову поїхати? Ні. Я там не був сином свого батька, не був чоловіком моєї дружини, батьком мого сина. Я навіть не був там уже українцем. Хоча іноді ходив у ліс — співав українських пісень уголос, щоб не забути мову. Але я впіймав щастя. Дуже важке щастя. Тим паче, що воно мистецьки було висловлено. Я — зміг.

— Так і було, але згодом картини почали спливати. Недавно телефонував Іван Драч: «Сергію, я в Чикаго, в поважнім домі, тут висять твої картини!». Тобто картини продаються: коли минає п’ять років, кредитори, які забрали ці картини, мають право їх розпродати. І слава Богу. Добре, що не викинули. 1993 року в Мюнхені мені показали звалище українського мистецтва. Це найстрашніше, що я в житті бачив. На асфальті лежали Волобуєв, Яблонська, Глущенко, Сільваші... Це було як сміття скинуто. В Україну тоді їздили «бізнесмени-туристи» і за 30 марок купували картини. А потім викинули. Думав, так буде й в Іспанії, але мої картини пішли в люди, і це втішає.

— Ось приклад. В Іспанії радили, щоб я взяв псевдо. Бо клієнти питають, чому прізвище югославське. Пояснюємо: Україна! «А, Східна Європа, ні, це проблема». Якщо моє псевдо буде Мартінес чи Альдебаран, то нема проблем. Але моє прізвище ніяк не може бути Альдебаран. Я залишився Якутовичем.

Але інтегруватися туди треба. Бо ми живемо в ненормальних умовах, просто не знаємо, що таке «нормально». Між іншим, цією моєю виставкою в Києво-Могилянській академії я хочу показати, що можна жити нормально, нормально любити, а не декларувати: я тільки Україну люблю. Нормально, коли є моя Україна, твоя Україна, у кожного своя Україна. Треба навчитися жити на нюансах, які підкреслюють індивідуальність. Треба перестати казати «ми», а почати казати «я». Бо «я» — це відповідальність, а «ми»... Кажемо: «Ми такі дурні!» Хто — ми? Ви дурні, я дурний?

— У цілому скрізь однаково. Просто верхній шар щоразу різний. Колись я потрапив до Парижа вперше. Зустрівся з друзями, які давно туди виїхали. Вони кажуть: тут усе банально, і французи всі такі-сякі. Питаю: «Чому тоді тут сидите?» — «Бо тут цивілізація, а от культура — в Україні». Перепрошую! Цивілізація це відсоток культури на душу населення, культура народжує цивілізацію, а не навпаки. І в нас є народна культура, ні, була. Бо нині її немає, вона люмпенізована, люди не живуть на своїй землі, не відповідають за свою землю. Отже, ми не можемо говорити про народну культуру як таку. А культура, яку народжує цивілізація, живе все-таки в місті. А в нас немає національно свідомої інтелігенції і культурних городян. У нас немає сходинок: перша, друга, третя...

— Я відповім словами людини, яку безмежно шаную. Це 92-літній каталонський художник Карлос, автор знаменитого плаката «No pasaran!», людина, яка 45 літ жила в еміграції, людина, яка сама збудувала собі музей, і уряд Каталонії офіційно визнав цей музей. Феноменальний дід. Він сказав мені: «Сергію, такий, як ти є, ти маєш розраховувати на величезну повагу. Викликає повагу те, що ти робиш, те, що маєш, те, що ти кажеш і як ти живеш. Але якщо ти з’явився тут, у нас, значить, ти не здобув поваги у себе вдома. Тому ти не можеш розраховувати на успіх у нас. Доки ви не навчитеся поважати своє, ви не будете цікаві світові».

— Ні, бо іронічно ставлюся до себе. У нас звично так порівнювати: український Пікассо, український Дюрер. Цим одразу підкреслюють нашу меншовартість. Шевченко — український Рембрандт? Так, але якщо Шевченко посідає в нашому мистецтві місце Рембрандта, то в якому мистецтві яке місце посідає Рембрандт? У голландському, в світовому? Треба знайти точку відліку. Щоб відповісти на ваше запитання, треба зрозуміти, що таке українське мистецтво. Що є ми? Ми не великі, а такі, як є, і це треба усвідомити. Ми все чекаємо, що про нас скажуть? У Москві, Варшаві, Парижі. А ми самі маємо про себе говорити!

Моя постать в українському мистецтві стоїть зовсім осторонь. І навіть ті мої реверанси, які я іноді робив, відкидаються. Я не потрібен. Утім, досить мені зробити маленьку виставку, засвітитися, як знаходяться люди, яким я потрібен. Але в загальному потоці мені немає місця. Я все-таки син свого батька, а батько, як бульдозер, теж стояв геть осторонь. Можна сказати: я українець скрізь, крім України. Мене сприймають українцем у Німеччині, у Франції, Іспанії, Чехії, в Москві...

Тим часом ми всі отак осторонь: я до культури осторонь, культура до мене осторонь, ми всі до Європи осторонь. Чому? Бо не розуміємо своєї чинності, своєї першовартості. А от коли усвідомимо самі себе... Мені запам’яталося: в Карпатах ми мешкали в будиночку, видно було Говерлу. Поруч жив гуцул 90-річний Петро Федорович Іллюк. Батько якось привіз московських художників. І вони, проїхавши весь світ, отетеріли: «Такої краси ми ніде не бачили». А дід Петро слухає, потім каже: «Стоп!» Узяв чарку і продовжує: «Ми, гуцули, любимо самі себе. За ваше здоров’я». Ось він, сенс: треба любити себе, але треба заробити це право. При цьому питати себе: «Хто я? Що я? Що я можу?». Ми лагідні люди, ми один одному все прощаємо, і, головне, прощаємо самим собі. А чи треба прощати собі? І це є скрізь, і в мистецтві, яке є віддзеркаленням усіх суперечностей. Бува, талановитий хлопець, і що? Навіщо він це намалював, зліпив? Хоч яка є форма виразу, вона має під собою морально-етичні норми. Бува, талановито, симпатично, але ніяк або без любові до людини.

— Передусім завжди бути самим собою. Гадаю, навіть життя в мене на це не вистачить. Я розумію свою роль. Розумію свої можливості, здібності неабиякі. Але сповна реалізувати те, що ти в собі цінуєш і за що сам себе любиш, дуже важливо. Бо ти любиш не просто себе, а максимального Сергія Якутовича, розуміючи при цьому, з чого ти створений — з батьків, дружини, сина, друзів. Я перед ними в боргу, бо я їх люблю, я без них не можу, тому що поруч з ними хочу бути щодня ліпшим, ніж я є, — тобто втілювати і виправдовувати Божий задум.

— Має допомогти мені. Завжди треба починати з себе. Я, наприклад, знаю, що маю бути на людях блискучим. І не через те, що я такий є, а тому, що в мене є обов’язки перед людьми. Чим більше людей, блискучих у своїй справі, тим краще. Може, це не сприймається в словах, але глядачі сприймають художника й без слів. Коли за одну ніч люди в селі розібрали мою кінодекорацію до «Молитви за гетьмана Мазепу» на шматки, я подумав: це їм треба, щоб піч топити. А вони кажуть: «Ні, ми вішаємо це по стінах, як красу». А там були намальовані ангели, і люди виламували їх, несли по домівках. Я розумів, що вони мене спотворюють, але не тому, що їм шматок картону потрібен...