Україна олімпійська:1952—2004

— Так уже моє життя склалося, — розводить руками Іван Гаврилович, — на ранню спеціалізацію я безнадійно спізнився... Яке в мене було дитинство? Голодував під час окупації. Коли фашисти втекли, відразу почав працювати в колгоспі разом з жінками й підлітками. А дорослі чоловіки, як і мій батько, воювали. Бувало, з вилами напрацюєшся за день — руки гудуть. А то в кузні величезним молотом нашому старому ковалю підстукував. Усе доводилося робити. То чи до спорту мені було? Та я і слова такого не чув...

Мав я ще один обов’язок, за що в селі мене так і називали: «Заводило». Після того, як вибили фашистів, склав наш коваль три старенькі трактори. Мотори цих машин чи не через щопівгодини чхали і глухнули. А трактористи — за віком такі, як я, тільки маленькі, худі — не могли ручку прокрутити. Отож я, як найздоровіший, і ходив від трактора до трактора, заводив їх ручкою. Заведу один — другий став, заведу цей — до третього треба бігти. Так весь дінь і бігав по полю. А як ми сіяли? Через плече — торбина з зерном, а ще тягнеш на ремені борону... Терпіли... Куди було подітися?..

На строкову військову службу мене призвали в 1948 році. Двадцять мені було. Важив я 93 кілограми. Уже в частині мені медкомісія дала ручний і становий силоміри — ну, поклав стрілки на інший бік, потім підвели до спірометра, кажуть: «Дуй». Дунув. Та штука, що нагору рухається, зовсім вилетіла. Позбігались усі. Прийшов начальник з фізпідготовки дивізії майор Клименко: «Ким хочеш бути — борцем, штангістом, боксером?» А я і слів таких не знав. Віриш, стою, мовчу і думаю: що їм усім від мене треба? Відслужити б швидше і додому, в село. Іноді навіть плакав ночами. У степ хотілося, аж серце стискало...

Майже два роки пресингували мене, щоб спортсменом став, аж поки до начальства не викликали. Привів мене ротний до генерал-майора, командира нашої частини, доповів і відійшов убік. Генерал подивився на мене і запитав: «Що це ви собі дозволяєте, солдате?» — «Нічого, — кажу, — не дозволяю, служу як годиться». — «А чого боротьбою не хочете займатися? — запитує генерал. — Погляньте, який ви здоровий! Чемпіоном будете!» Наш старшина учив солдата відповідати начальству чітко і, головне, голосно. Ну, розумієш, щоб добре чути було... Набрав я повні груди повітря і як гаркнув: «Товаришу генерал, мій батько цего хліба не їв, і я його їсти не хочу!»

Генерал походив мовчки по кабінету, розсміявся і каже: «Ну, добре, не хочеш, то й не хочеш. Спорт у нас справа добровільна, і я не маю права тебе примушувати». Але, може, батько учив тебе поважати старших? От я, немолода людина, прошу тебе тільки одне тренування відвідати. Не сподобається — відмовишся. Згодний?»

Куди мені було подітися — погодився. На першому занятті я з одним хлопцем у партері возився. Мені сподобалося: ніхто рук і ніг мені не відривав, шиї не скручував, я саме цього боявся, думав, відразу покалічать.

Після першого тренування вранці прокидаюся — ні шиєю, ні руками, ні ногами поворухнути не можу. Біль такий, начебто всі кістки полопалися. Я ж бо не знав, що в таких випадках крепатура — звичайна річ.

Сповз якось з ліжка, плазую на колінах біля неї, а стати на прямі ноги не можу. Старшина запитує: «Чого ти там повзаєш, Богдане?» Відповідаю: «Я, мабуть, товаришу старшина, помираю...»

Через два роки Богдан став чемпіоном України, вигравши за балами в екс-чемпіона СРСР Івана Толмачова і поклавши на лопатки кількаразових чемпіонів України Григорія Коптюха та Павла Богданова. Ще через рік він був уже перший на двох чемпіонатах України — з класичної (греко-римської) та вільної боротьби.

Богдан був найлегшим серед здобувачів українських медалей важкоатлетів (107 кг), і фізично його суперники були сильніші за нього. Але вони поступалися йому у швидкості й техніці.

Та ніхто, крім самого Івана, не знає, через які навантаження, через яку пекельну працю він провів себе, зумівши за такий фантастично короткий відрізок часу стати Майстром, одним з найсильніших важкоатлетів Союзу.

У 1958-му він став чемпіоном СРСР, поїхав на чемпіонат світу і скинув з «трону» великого Бертиля Антонссона. Несамовитий швед — багаторазовий чемпіон світу — не зміг нічого вдіяти з цим дебютантом. Богдан боровся розумніше, гостріше і холоднокровніше. А кого ще Богдан засмучував? Олімпійських і світових чемпіонів: угорця Іштвана Козму, німця Вільфріда Дітріха, турка Хаміда Каплана, Анатолія Парфенова, Анатолія Рощина, Миколу Шмакова, та й багато інших відомих майстрів залишали килим переможеними в поєдинках з Іваном Богданом.

Мудрість — дитя досвіду. Іван Богдан прагнув усе знати про своїх учорашніх, сьогоднішніх і майбутніх суперників. Старався нічого не забувати. Наприклад, він зберіг у пам’яті, що сильний і холоднокровний Дітріх з ФРН ставав удвічі сильнішим, коли твердо знав, що може стати чемпіоном. Та коли ситуація складалася так, що його перемога ставала проблематичною, він уже не міг зібратися на черговий двобій...

На килимі Олімпіади в Римі Дітріх був найнебезпечнішим суперником Богдана...

Як розвивалися події? Перший суперник Богдана — турок Азіз Тармак, а в Дітріха — швед Рагнар Свенссон. Українець кладе турка на спину, а Дітріх перемагає за балами. У Богдана немає штрафних, у німця — одне штрафне очко. «Чудово, тепер у зустрічі з Дітріхом мене задовольнить і нічия».

Першу половину двобою Дітріх хіба що тільки не бив суперника, атаку нанизував на атаку. А наприкінці поєдинку німець так втомився, що Богдан міг би, напевно, і виграти у Вільфріда. «Але це не входило в мої плани: з вантажем у чотири штрафних Дітріх довго не протримався б у турнірі, а він мені був ще потрібний. У боротьбі часто таке трапляється: переможений стає союзником переможця. Отож нехай Дітріх виграє в інших суперників і розчищає мені дорогу до фіналу. Одне слово, у нас нічия».

Фінал зі шведом Свенссоном. Рим знемагав: 50-градусна спека! Арена борців розміщувалася у базиліці Масценція. З трьох боків — старі античні стіни і між ними, напевно, ще страшніше пекло. Здавалося, що сонце палило тільки цих двох борців. Один кут килима був у тіні — й суперники, не змовляючися, підштовхували один одного в той куточок. Хоч на хвилинку хотілося сховатися від спеки. Так де там! Судді увесь час тягли їх на середину цієї розпеченої сковорідки.

— За дві хвилини до гонгу вирішую діяти. От, думаю, зробити б крок йому назустріч, штовхнути у груди — впаде, їй-богу, впаде! Та як цей крок зробити? На ногах — гирі. Але вирішено: йду! Стоп! А може, треба нахилитися вперед для атаки? Ні, він може навалитися зверху — він вищий на зріст — і зімне. Виходить, треба груди у груди, обличчя в обличчя!..

І зависла тиша над базилікою Масценція. Здивовані глядачі очам своїм не вірили. Богдан, що насилу рухався і хитався від утоми, раптом різко кинув свої плечі вперед, ударив суперника грудьми і завалив його на спину. Туше!

Іванові Гавриловичу Богданові — першому українському важкоатлету, котрий став олімпійським чемпіоном, був тоді 33-й рік.

Припинивши виступи на килимі, олімпійський і дворазовий світовий чемпіон Іван Богдан вечорами приходив у зал і навчав юних борців усього того, чого він сам навчився у великому спорті. Був серед його підопічних і Алик Колчинський. Олександр Колчинський у Монреалі-76 і Москві-80 став олімпійським чемпіоном.

Дванадцять років Іван Гаврилович Богдан — президент київської Асоціації ветеранів спорту. Допомагає побратимам усім, чим може.

Кожного останнього четверга місяця в Богдана в суворовському манежі збираються борці-ветерани, випивають по чарці і згадують «битви, де разом рубалися вони».