Багатообіцяльна галузь з невизначеною перспективою

Такий успіх підприємств ГМК зумовлений сприятливою зовнішньою кон’юнктурою, стабільністю гривні і падінням долара на європейському ринку, якісними змінами у структурі виробництва, активізацією конкурентної боротьби з боку нових власників і менеджерів тощо. Кожен з цих чинників цікавий сам по собі і потребує грунтовного аналізу. Безперечно лише одне: проти кризового періоду середини дев’яностих років металурги істотно поліпшили якість рядових марок сталі і прокату, заявивши водночас про свій намір позбутися іміджу сировинної та напівфабрикатної галузі-експортера. Це підтверджують показники останніх 12 років, а минулого — й поготів. Найвагоміші якісні зрушення спостерігаються на «Криворіжсталі», ММК імені Ілліча, «Азовсталі», ЕМЗ «Дніпроспецсталь», де вже впроваджено і пройшли сертифікацію системи управління якістю за міжнародною системою ІSO 9000-2000. Але загалом 2003 рік засвідчив те саме, що й попередні: позитивного прикінцевого результату (майже 30 відсотків доходів держбюджету і майже 40 відсотків валютних надходжень) галузь досягає здебільшого завдяки сприятливій зовнішній кон’юнктурі, а не реалізації нових конкурентоспроможних марок продукції. Обсяги виробництва останніх ще не дають підстав говорити про подолання негативної тенденції, закладеної у кризовий для країни період. Однак без економічного зростання, якісних змін у структурі споживання металопродукції на внутрішньому ринку неможливий будь-який технічний прогрес. І ми мали торік достатньо аргументів, щоб у цьому переконатися. Так, наближаючись до свого 70-річного ювілею, «Запоріжсталь» ледь не подвоїла випуск високоякісного прокату для автомобільного, сільськогосподарського, транспортного машинобудування. За підсумками дев’яти місяців у країні експорт металу зріс на 26,8, тоді як виробів з нього — на 81,3 відсотка. А це вже вірна ознака змін на краще. Проте сучасними марками сталей, складним прокатом торгує досі лише купка меткомбінатів з майже двохсот. Стратегія економічного та інноваційного розвитку більшості підприємств ГМК ще не по кишені.

Зате жвава переорієнтація на місцеві ринки збуту продукції (ВАТ «Запоріжсталь», скажімо, половину своєї продукції вже реалізує в Україні, тоді як ще недавно 92 відсотки продавало у країни СОТ) сприяє розвитку базових підгалузей машинобудування вже відчутно. Звісно, здебільшого там, де попит забезпечувався фінансовими ресурсами — приміром, на транспорті, в енергетиці та в інших природних монополіях, у тій-таки металургії. Але і тут аж ніяк не скрізь і всюди. На форумі «Метал-2003» улітку реальними здобутками від кількаступеневої реконструкції на Єнакієвському металургійному заводі поділилися лише АТ «ДАНКО» та СП «Метален», які репрезентують інтереси Донецької фінансово-промислової групи. Промовистий штрих: з огляду на донецьке шефство, мало кого дивує перевантаження портфеля замовлень галузевого інституту «Дондіпровуглемаш». І навпаки: спостерігаючи за браком капіталовкладень в основний капітал на підприємствах, контрольованих дніпропетровською групою «Приват», не видається дивною «голодна пайка» проектного інституту «Укрдіпромез», покликаного рухати технічний прогрес на підприємствах ГМК Криворізького регіону. Капітальний ремонт дев’ятої домни на неприватизованій «Криворіжсталі» — чи не єдина інноваційна фішка року металургів цього регіону.

Попри зношеність основних фондів щонайменше на 70 відсотків, загальний набуток галузі проти попереднього року виявився доволі пристойним. Але, як на мене, легковажно довіряти офіційній статистиці беззастережно. Не слід забувати, що каталізатором підвищення продуктивності праці як завжди була конкурентна боротьба між експортерами металопродукції (внутрігалузевими холдингами та управлінськими компаніями). Вони зазвичай контролюють видобуток і переробку сировини. Вони ж (групи «Приват», «Інтерпайп», УкрСиббанк», «Систем Кепітел Менеджмент» та «Індустріальний Союз Донбасу») упродовж року протистояли одна одній на приватизаційному фронті — не менш важливому для них, ніж поточне виробництво. І, зрозуміло, протистоятимуть доти, доки не завершиться розпродаж активів «Укррудпрому», «Павлоградвугілля», «Криворіжсталі», інших, за словами глави ФДМУ Михайла Чечетова, «еверестів».

Тим часом боротьба на два фронти вже показала державі, що таке «бізнес по-чорному» на меткомбінаті імені Петровського. Там «приватівці» привласнили «під носом» у держави 18 відсотків її акцій, фактично довели завод до банкрутства (за час управління активами підприємства його кредиторська заборгованість зросла з 300 мільйонів до 

1 мільярда гривень) і стали повновладними господарями. Дійшло до того, що в липні глава ФДМУ Михайло Чечетов з цього приводу скаржився в офіційному листі Прем’єр-міністрові Віктору Януковичу. Спеціально створеній урядовій комісії, яка мала розібратися з усим, відкрилося чимало неймовірного. Як металургійний комбінат може заборгувати сотні тисяч гривень футбольному клубові? В який спосіб, сидячи на Кіпрі, можна керувати постачанням сировини з українських гірничо-збагачувальних комбінатів? Такі запитання держава ставила і на Центральному, і на Інгулецькому гірничо-збагачувальних комбінатах, де продукцію обліковували за очі, а відправляли її світ за очі. Тому й прикінцеві показники ГМК загалом сприймаються з недовірою. Скажімо, те, що виробництво феросплавів проти минулого року зросло на 10, залізорудної сировини — на 2—11, коксу — на 12 відсотків.

Зазначу лишень: на ринку феросплавів, як і раніше, не було рівних Нікопольському заводу, який перейшов у власність корпорації «Інтерпайп». Провальне падіння видобутку марганцевої руди за підсумками року на 8 відсотків — результат анархічного управління на гірничо-збагачувальному комбінаті у Марганці. Той факт, що меткомбінат імені Дзержинського фактично відлучили від криворізької залізорудної сировини, «Криворіжсталь» — від коксу, ще когось — від металобрухту, пояснюється не дефіцитом на ринках, а комбінаціями, за висловом Михайла Чечетова, «гросмейстерів приватизації». Коксівного вугілля бракувало і торік, адже чорна металургія потребує щонайменше на 6 мільйонів тонн коксу більше, ніж одержали 2003-го, маючи 12 відсотків його приросту проти позаминулого року. Але дефіцит будь-якої сировини вигідний тим, хто вважає його інструментом штучного банкрутства об’єктів приватизації. Утім, це не означає, що через нестачу зупиниться експорт української сировини. Металобрухт вивозять навіть за драконівського експортного мита і незважаючи на те, що професійне використання однієї тонни підготовленого брухту дає змогу заощаджувати 1800 кілограмів руди, агломерату та котунів, 500 кілограмів коксу, 45 кілограмів флюсів, майже 100 кубічних метрів природного газу. Бо дотепер інколи вигідно!

Повернімося до статистики. Торік виробництво готового прокату зросло на 10 відсотків, сягнувши 29,16 мільйона тонн, сталі — на 8 відсотків (36, 922 мільйона тонн), чавуну — на 7 відсотків (29,574 мільйона тонн), труб — на 41 відсоток (до 2063 тисяч тонн). Гріх було не експортувати, попри дискримінаційні квоти та антидемпінгові обмеження. На ринках далекого зарубіжжя експортерам сприяла девальвація американського долара до євро, на традиційних ринках — девальвація долара до російського рубля і більш помірна інфляція, ніж у Росії. Експортні поставки металопродукції приносили і бажані для платіжного балансу країни валютні надходження, і потрібні для оновлення виробничих фондів прибутки самим експортерам. На комп’ютеризацію та дозиметрію дев’ятої домни, скажімо, меткомбінат «Криворіжсталь» торік виклав майже 800 мільйонів гривень. Експортна фішка була не тільки безпрограшна, а й рятівна, оскільки вона опосередковано компенсувала втрати платіжного балансу країни, спричинені дестабілізацією на продовольчому ринку. Вона була до такої міри вагома, що експортера мало турбувала відверто дискримінаційна квота Євросоюзу на імпорт металопродукції, яку так і не підняли тогоріч навіть до мізерних 355 тисяч тонн через українські обмеження щодо експорту брухту чорних металів і через невідшкодування експортерам ПДВ.

Прикро, але з цією само шпилькою металурги розпочинають і рік нинішній. Мало того, приєднання до Євросоюзу десяти нових членів автоматично перекреслює традиційні ринки збуту їх продукції. Зрозуміло, не для всіх. Минулорічний альянс «Індустріального союзу Донбасу» з міжнародною корпорацією «Duferco» гарантує донеччанам прямий вихід на європейський ринок. Для успішного бізнесу сьогодні не достатньо навіть великого капіталу, ще треба ясно бачити перспективи подальшого розвитку. Інакше наш ринок так і залишиться багатообіцяльним, з невизначеною перспективою.