Микола Герасько у робітничому селищі Просяна товаришував з моїм родичем Сергієм. Там було чимале АТП, де Сергій шоферував, а Герасько столярував. Тож коли поруч, у Маломихайлівці, Сергій ставив собі хату, Герасько допомагав йому. Бо майстер він від Бога. І ось, як дійшло до даху, гукнув Сергій і мене на поміч. Командував Микола Герасько, бо за свій вік покрив він, як сам казав, матом і шифером уже не один дім.
До роботи взялися рано. Була середина липня, і чим вище здіймалося сонце, тим більше ми знімали верхнього одягу. День видався неймовірно спекотним. Під обід ми залишилися в самих трусах. Тут я й угледів, що в Колі Гераська чудернацькі труси. Червоні, бархатні, блискучі, аж переливалися. А спереду навхрест золотом намальовані великі серп і молот.
— Серпастого і молоткастого мені, щоб знали ви, не жа-аль! — співав Микола на йому лиш відомий мотив перекручені з Шевченка і Маяковського слова.
— Звідки? — спитав я про труси, як сіли покурити.
І ось що розповів Микола. Їхнє АТП свого часу дружно ходило на першотравневі й жовтневі демонстрації. З транспарантами, портретами членів Політбюро і прапорами. Їх було десятків п’ять — і просто червоних, і всіх республік СРСР. Все це добро зберігалося у невеликій столярній майстерні, за яку відповідав Микола Герасько. Та ось ходити на демонстрації відпала потреба. А як бути з портретами і прапорами? Не викидати ж на смітник! Довго й не чіпали. Кому вони заважають? Заважали Гераську: треба було десь ховати дефіцитні дошки. То начальник АТП і сказав Миколі, щоб подів те парадне добро куди хоче й голови не морочив.
— То з транспарантів і портретів я курник змайстрував, — підвів риску Микола, — вистачило і на кролятник. А з прапорів жінка мені нашила трусів стільки, що й не зносити. Хочете, вам усім подарую? Є, слово честі, ще неношені...
Посміялися ми тоді досхочу і всмак. Особливо ввечері, коли сіли приливати дах. А оце недавно мені знову пригадалися «революційні» труси Миколи Гераська. Приїхала до нас у гості родичка і подруга дитячих літ моєї дружини Лідія Петрівна — пенсіонерка з великого села Григорівки. Увесь вік працювала вона там бібліотекаркою. А це колись була робота! Бери під козирок усі команди парткому колгоспу й райкому: лекції, політінформації, тематичні вечори, читацькі конференції, зустрічі з кращими людьми, вшанування новаторів, героїв, передовиків. А вибори? О, вибори! «Вибори всі на мені були!» — зітхає Лідія Петрівна.
А як віддячили за все те Лідії Петрівні на старість? Пенсія мізерна, не вистачає й курей прогодувати. І ніби ніяких заслуг, щоб хоч якось тепер гідно ушанувати жінку. «За ту роботу, яку я робила день і ніч, забезпечуючи ідейно-політичне виховання земляків, орденів не давали, — каже Лідія Петрівна. — Зате грамот, простих і почесних, подяк та дипломів — гори. У мене їх назбиралося майже дві сотні. Берегла ж, дурна, як щось святе і дороге...»
І тут Лідія Петрівна посміхнулася, мовляв, недаремно берегла: «Всі ці грамоти-подяки з цупкого паперу, і я зараз роблю з них устілки в чоботи, галоші чи бурки, в яких пораюся у сараї або на городі. Знаєте, хороші, теплі устілки виходять. На тиждень чи й два вистачає...»
Кажуть, сміючись, ми прощаємося з минулим. Мабуть, так і є. Аби лиш минуле не насміхалося з нас, як ото з Лідії Петрівни з її мізерною пенсією...
Дніпропетровськ.
