Про один живучий міф

 

Житомир було визволено від фашистів у ніч під новий, 1944 рік. А на старий новий рік окупантів вигнали з території всієї області

Нашим бійцям, які першими увірвалися в Житомир, особливо запам’яталися накриті столи: німецькі офіцери й гадки не мали, що їм доведеться тікати з міста, не завершивши святкової трапези. Тим стрімким ударом з міста вибили загарбників уже остаточно — вдруге. Бо перший раз вони змушені були залишити Житомир ще 12 листопада — через шість днів після того, як їх вигнали з Києва.

Але потім нашим воїнам довелося відступати. З тою вимушеною здачею обласного центру пов’язаний один міф. Якби він існував тільки в усних переказах, можна було б і не згадувати. Але його підкріпив своїм авторитетом відомий російський письменник Віктор Астаф’єв, який у 1943-му 19-літнім юнаком брав участь у боях за визволення міста. 1995 року в журналі «Дружба народов» було вміщено його спогади про ті події. Суть можна зрозуміти з такої цитати:

«У 1943 році, восени, після взяття нашими військами Києва, німці якось зненацька і загадково залишили Житомир, скоріше навіть покинули, залишивши напризволяще безліч складів, серед яких були і продовольчі, а в них величезна кількість горілки, спирту і всякого іншого зілля... Почалася поголовна пиятика, і раптом — несподіваний удар, відповідно до історії Другої світової війни, «переважаючих сил супротивника» (відверта брехня, після Курської битви в німців уже не було «переважаючих сил»): велику частину сили цієї було виведено з Африки і з ходу кинуто в бій. Як легко залишили німці Житомир, так з ходу, з льоту його легко і взяли назад, бо місто і армія, що його населила, були геть п’яні. Почався мною ще жодного разу не бачений масовий драп Житомирським шосе, що, обійшовши Житомир, німці перерізали. Німецькі танки стояли по обидва боки шосе і, «пропускаючи через коридор» панічно драпаючі війська, впритул розстрілювали колони наших машин, тягачів, коней і танків, суцільно устеливши при цьому трупами наших воїнів старе шосе, викладене булижником. Відступаючі частини проїхали по цих трупах, і фашистські частини, що наступали, теж проїхали по них».

Зовсім по-іншому трактує ті події у своїй книзі спогадів Герой Соціалістичної Праці Степан Бойко: «Як живий, хоч і з вузьким солдатським кругозором, свідок тих трагічних подій повторної здачі ворогові Житомира, не можу промовчати й про таке. Відразу по війні поширювалась байка, яка на повному серйозі стверджувала, що Житомир здали через те нібито, що німці, відступаючи, спеціально залишили на складах багато спиртного, а ласі на нього визволителі перепилися на радощах й не могли через те стримати спеціально підтасований під це контрнаступ ворога. Вірити тій байці — означає нехтувати тим безперечним фактом, що броньованій армаді танкових дивізій ворога, що розгорнулись тоді в контрнаступ, протистояли легкі й рухомі, в основному кавалерійські частини, до того ж добряче пошарпані в наступальних боях під час форсування Дніпра і наступних боях до Житомира. В усякому разі, можу чесно засвідчити, що за всі дні тих пекельних боїв мені не доводилося бачити жодного п’яного — ні серед рядових бійців, ні серед командирів».

С. Бойко, тоді кіннотник першого гвардійського кавалерійського корпусу генерала Баранова, брав безпосередню участь спершу у визволенні Житомира, а потім у кровопролитних боях у місті — з 15 листопада, коли почався контрнаступ німців, і по 19-те, коли кавалеристи проривали кільце й виходили з оточення. Це те, чого не міг бачити боєць 92-ї гаубичної бригади В. Астаф’єв: гаубицям нема чого робити на передовій, тож артилеристи першими одержали цілком слушну команду відійти в тил. Про те, яка насправді була ота «п’янка», коли німці перейшли в контрнаступ, можна судити з такої цитати з грунтовного наукового видання: «Почалася битва, яка за своєю запеклістю нагадувала битву на Курській дузі. Противник щодня вводив у бій свіжі дивізії, кидаючи одночасно в атаку до чотирьохсот танків, підтримуваних з повітря ударами сотень літаків». Нічого дивного: Гітлер вимагав будь-що скинути наші війська в Дніпро. До речі, 15 листопада німці спробували узяти Житомир «у лоб», та нічого з того не вийшло. 17 листопада вони захопили Коростишів — місто на трасі Житомир—Київ, тож наші війська, що продовжували утримувати обласний центр, були позбавлені матеріального забезпечення. Вранці 19 листопада дві кавалерійські дивізії та піхотні частини, які залишалися в Житомирі, прорвали оточення. Все це не в’яжеться з міфом про пропите місто.

До речі, сам Астаф’єв розповів, що діяв наказ розстрілювати на місці, незважаючи на звання, тих, хто нап’ється. Двох зв’язківців з їхньої бригади, які таки нализалися і все намагалися заспівати веселу пісню, «ми завалили в кузов, позатикали їм роти ганчірками». Це єдиний приклад «повальної пиятики» в його спогадах. Тож чи не виник той міф за принципом дитячої гри в зіпсований телефон? За іронією долі, 21 листопада, тобто мало не день у день, але 1917 року, солдати з ешелону, який проїжджав через залізничну станцію Житомир, розбили три цистерни зі спиртом і, напившись, стали громити вагони з цукром. Як писала тоді газета «Волынь», 15 вояків було доставлено до госпіталю, де їх стан було визнано безнадійним. Під час війни залізничники, мабуть, ще добре пам’ятали про той інцидент, не раз згадували як застереження. Бо німці й справді чимало всякого добра не встигли вивезти з Житомира, який був для них центром матеріального забезпечення під час боїв за Київ. Цілком можливо, що події 1917 року (а тоді теж із німцями воювали) за схемою «розповідають» приєдналися до того, що було в 1943-му.

Вимушений відступ дуже зіпсував настрій Сталіну. Він із Тегерана, де проходила відома конференція, зателефонував командувачу Білоруським фронтом Рокоссовському й наказав негайно прибути на 1-й Український фронт, розібратися, чому Ватутін здав Житомир, а в разі потреби взяти командування на себе. Цей авторитетний військовий (після війни він був міністром оборони Польщі, потім заступником міністра оборони СРСР), добре розумів, що вождь шукає «винного», проте не став йому підтакувати і доповів, що Ватутін тримає ситуацію під контролем, але потрібна допомога військами.

За 40 днів гітлерівцям вдалося здолати в напрямку Києва лише 40 кілометрів, хоч випускник Рязанського танкового училища Гудеріан і намагався зламати нас броньованим кулаком. Ні, це вочевидь не схоже на «драп». Насправді це були жорстокі виснажливі бої. Про те, наскільки драматично розгорталися події, можна судити з пам’ятної читачам старшого покоління книжки Л. Брежнєва «Мала земля». Він розповів у ній, як біля села Ставище (це на трасі Житомир—Київ) у ніч з 11-го на 12 грудня йому довелося стріляти з кулемета по гітлерівцях, що прорвалися. Якщо начальник політвідділу армії опиняється на передовій, це свідчить, що ситуація справді серйозна. А неподалік від Ставища — Осівці того самого Брусилівського району. 1994 року, коли відзначалося 50-річчя визволення України, біля цього села відкрито пам’ятник з промовистою назвою «Рубіж мужності». Поряд —братська могила, в якій сплять вічним сном 1269 наших воїнів. І тільки 94 імені викарбувано на гранітних плитах... Такі могили — по всій лінії Овруч—Коростень—Малин—Брусилів—Попільня, яку стали називати Рубежем мужності військ 1-го Українського фронту. Далі окупанти не пройшли.

Тим часом було підтягнуто резерви. 24 грудня 1943 року почалася Житомирсько-Бердичівська наступальна операція. У боях за обласний центр було розгромлено 14 моторизованих і вісім танкових дивізій ворога. 17 з’єднань і частин 1-го Українського фронту одержали найменування «Житомирських». А вже наприкінці січня почалася Рівненсько-Луцька наступальна операція військ цього фронту.

Житомир.