Спокійно, читачу, ця стаття буде коротка. Вона була б довга, якби довелося розповідати про реальні вершини української культури 2003 року. Бо це довелось би говорити про нові книжки Андруховича, Цибулька, Винничука, Галини Пагутяк, Мідянки, про музику Рунчака і Алли Загайкевич, про фільми Муратової, Саніна, Буковського, про вистави «Дядя Ваня» Малахова й «Місяць кохання» Жолдака, про гурт «Океан Ельзи» й виставку Якутовича. Тобто від Андруховича до Якутовича. Від А до Я. А ще про такі явища, як «Мистецьке березілля» Проскурні, Форум видавців у Львові, телепрограму «Всплеск культуры», книжкову серію «Приватна колекція» Габора і «Піраміди», подвиги Малковича й «А-ба-би-га-ла-ма-ги», і всі інші ознаки повноти Культури, за яку нам не соромно перед світом.
Але ми говоримо про Рік Культури, проголошений Державою. А це зовсім різні речі. Так само різні речі: те, що Держава розуміє під Культурою; те, що Держава декларує; і нарешті те, що вона реально робить.
Декларації і реальність
Рік Культури в Україні уряд ознаменував Державною програмою розвитку культури до 2007 року. Крім того, робоча група при Комітеті ВР з питань духовності і культури подала проект Концепції державної політики в галузі культури на 2004—2006 роки. Відбулись парламентські слухання «Духовна криза суспільства і шляхи її подолання». Прийнято чи розглянуто низку законів: про підтримку книговидання, гастрольну діяльність, охорону архітектурної спадщини, загальнодержавну програму використання об’єктів культурної спадщини, охорону культурної спадщини (цьому присвятили і День уряду у ВР).
Рік Культури мав початися введенням у дію закону про підтримку вітчизняного книговидання. Але не почався. І навіть не закінчився — «підтримка» досі гальмується, як і попередні вісім (!) років. Прямий наслідок такої політики: український книжковий ринок заповнено на 90 відсотків російською продукцією. Кошти там крутяться не менші, ніж у Керченській протоці.
У Рік культури наша газета в рубриці «Фасади і задвірки» чимало писала про руйнування історико-архітектурних ландшафтів Києва. Та й по всій Україні вони під загрозою, бо це «нерухомість», а отже ласий шматок. Слава Богу, не вся культура є «нерухомістю», а то б довелося приймати закон про захист симфонічної музики. Втім, законів у сфері культури не так мало. Але досі нема Закону про культуру. Та й концепції культурної політики Держава не має.
Як Держава це розуміє
Здається, в усьому, що не є «нерухомістю», Держава страшенно наївна. Показовим (саме в Рік культури) було втручання Держави в конфлікт у Спілці письменників. Одразу відкинемо гіпотезу, ніби Держава просто зазіхала на особняк (нерухомість) спілки. Ні, це грубо. А раптом Держава справді хотіла навести лад у літературі і поганих літераторів замінити хорошими? Якщо так, то це нагадує відомий діалог з кримінальної комедії: «А бриллиантов там нет! — Как нет?! — А откуда вы знаете, что они там были?» Література — не «там», і якщо Держава всерйоз думає, що «там», то вона просто виставляє себе на посміх. Як і той відомий політик, що недавно подав на розгляд Кодекс законів про культуру, до якої зарахував і перукарське мистецтво. Чим не культурні ідеали одного персонажа, за фахом перукаря, чи цирюльника, пардон, палікмахтєра?
Замкнуте коло
Зрештою, що таке культура? Це комплекс цінностей, які дозволяють нації самоусвідомлювати і поважати себе. На тих цінностях і вибудовується національна ідея. Вище ми подали («від А до Я») список того, чим у нашій культурі можна пишатися. Той список насправді набагато ширший. Та який би він не був, якщо все це відсутнє (або напівприсутнє) в інформаційному просторі —вважайте, що тих вартостей не існує зовсім. Як сучасна нація може самоусвідомлюватися й пишатися тим, чого телевізор їй не показує? І тим, чого ніде не прочитаєш? Прикметно, що з усіх сущих в Україні журналів лише єдиний присвятив повністю цілий номер Рокові культури — це був журнал «Вісник податкової служби»!
А ось річ, гідна Книги Гіннесса: у Києві, столиці європейської держави, нема жодної української книгарні. Точніше, є «Наукова думка» на Європейській площі та дві приватні крамниці Яворського. Але й там є аж ніяк не все, що видається в Україні. В інших книгарнях столиці українські видання становлять у ліпшому разі 25 відсотків. Про провінцію нема й мови.
Відсутність інформації про культуру породжує відсутність попиту на цю культуру. Коло трагічно замкнуте. Нашу велику літературу скоро нікому буде читати.
Цифри і субтитри
Оглядова стаття вимагає цифр. Цифри, приміром, кажуть: у нас є сотні телерадіокомпаній. НТКУ, за ліцензією, зобов’язана 85 відсотків мовлення вести українською мовою, а реально досягнуто 91 відсоток. Майже половина облдержтелерадіокомпаній ведуть мовлення стовідсотково українською мовою. Хороші цифри — саме для Року культури! Але на ділі більше половини цієї телепродукції йде з субтитрами чи закадровим перекладом, часто препоганим. А найгірше, що своя, незапозичена, телепродукція також страждає тим самим субтитровим мисленням. Коли дикторка каналу «1+1» радісно повідомляє тобі, що «рейтинг фпаф», почуваєшся в окупованій країні й хочеш знати точні цифри: якого числа і якого року наше потужне телебачення (справді потужне, бо від нього нікуди не подінешся) остаточно доконає українську мову? А це цілком реальна тенденція. Але її за цифрами ніхто не хоче бачити. Цікаво, що навіть керівництво державного ТБ охоче підтримує думку про те, що наш телепростір окуповано продукцією Росії, й нічого не вдієш, бо рейтинги програм встановлюють замовники реклами. Знову замкнуте коло? Насправді ж винна не російська культура і навіть не замовники реклами, а наше колоніально-субтитрове мислення.
Страх деколонізації
Невже коло справді замкнене? Розумні люди кажуть, що ні. Академік Іван Дзюба не раз заявляв: нам потрібна програма деколонізації української мови і ширше — культури. Страшне слово «деколонізація» не означає заборон на іншу культуру, а лише створення умов для повноцінного існування своєї культури (за повним списком від А до Я, а не лише костюмованим концертам).
У державній риториці чимало звучних понять. Ну, ось: наше законодавство в галузі культури має відповідати євростандартам. Але поняття «деколонізація» там нема. Й зрозуміло, чому. Вище ми говорили, що наша Держава не має концепції культурної політики. Насправді держава має цю концепцію, але мовчить про неї. Бо ця концепція спрямована на закріплення колоніального статусу своєї культури.
Круглі дати
Щоб це зрозуміти, не треба багато зусиль. Рік культури ознаменувався державним відзначенням двох «круглих» дат (Щербицького і ВЛКСМ) — і цілком проігнорованими двома іншими круглими датами (Стуса і Хвильового). І ця політика послідовна: Держава поставила великий пам’ятник колаборанту Грушевському, а не непримиренному Липинському.
Коли кажуть, що бюджет нашої культури фінансується в останні роки на 50 відсотків (за винятком 2003 року), то це означає лиш одне: для підтримки колоніального статусу культури треба зовсім невеликих коштів, саме отих 50 відсотків. Решта покривається культурним продуктом з субтитрами. Здається, Філіп Кіркоров вже народний артист України. Браво!
Факультативне самоусвідомлення
Міносвіти звітує: «створено нове покоління підручників українською мовою, станом на вересень 2003 року забезпеченість підручниками шкіл і класів із українською мовою навчання становить 85 відсотків від необхідної». Тут вражає не цифра, а слова «нове покоління підручників». А от справді «нове покоління» підручників (приміром, з історії України — Наталії Яковенко та Ярослава Грицака) використовують хіба що факультативно. А серія посібників з української літератури «УСЕ для школи» (ідея Олександри Коваль) виявилася цікавою для школярів, але... надто складною для педагогів (читай: для Держави, яка продукує цих педагогів).
Диявол у дрібницях
Чим погана оця факультативність? Інколи найкраща ілюстрація складних проблем — у дрібницях (кажуть, саме в дрібницях ховається диявол). От недавно по ТБ йшов фільм «Європейський ескорт» — про те, як наша міліція зупинила бандитів, яких не зупинила поліція Німеччини й Польщі. Подія реальна, ми нею можемо пишатися. Але! Головного міліцейського персонажа грав російський актор. Грав погано.
Спекуляція на імпорті
Кажуть, у нас 10 мільйонів етнічних росіян, і їм потрібні своя мова, культура, література. Звичайно, потрібні! Але на ділі йдеться про імпортну культуру. І Держава протегує саме такому імпортові. Отже, 10 мільйонів наших росіян не такі повноцінні, як російські росіяни, у яких ми це позичаємо? Уявіть, що американці досі ввозять із Британії Діккенса, бо свій Хемінгуей не такий? А у нас це відбувається. Підозрюю, якби хтось висунув гасло «Хай живе велика російська література, створена в Україні!» — то одразу б нарвався на президентське вето.
Книжка року
Головна книжка року зветься «Україна — не Росія». Тобто, як у нас звично, суть предмета пояснюється через субтитр. Спробуй назвати «Україна — це Україна» — але, виходячи з усього вищесказаного, це був би вже націоналізм! І так сказано аж надто сміливо!
...Рік культури має точну дату завершення. Це сталося 26 грудня рівно о 12.00 — коли судовий виконавець прийшов виселяти книгарню «Мистецтво» з Хрещатика. Книгарня стояла тут 40 літ і була чимось більшим, аніж торговельною точкою. Але приміщення знадобилося Державі — Мінагропрому. Бурхливі оплески.
