Кожному знайомі відчуття, коли стрибаєш у воду. Спочатку ти хочеш цього. І робиш. Потім — перехоплює подих, ти опиняєшся в іншій стихії, де залежиш від течії, від хвиль. А далі одні поспішають скоріше вибратися на сушу, другі роблять це після короткого запливу, а треті довго розкошують, відчуваючи гармонію з водою.
Новорічної ночі кожен, хто опинився в центрі Києва, відчув це знову, занурившись у галасливо-святкову людську ріку, на яку перетворився Хрещатик. Кожний став частиною цієї стихії — що вирувала, вибухала сміхом, шампанським, феєрверками. Приймала до себе геть усіх. Знайомо перехоплює подих. І далі ти вже маєш визначитися сам: бігти звідси якнайдалі, трохи побути тут і ретируватися, а чи гуляти собі на втіху цілісіньку ніч, якщо ти вже сюди потрапив. До речі, Хрещатик був просто безрозмірний — він вмістив у себе більш як 400 тисяч людей! Для порівняння — це трохи менше за населення Таллінна.
Вибух. Бризки.Вигуки «Ура!»
До ялинки пробратися годі й думати. Там місця «забивали» задовго до бою годинника. Та головне — ми її бачимо. Шум і товкотнеча підвищують тонус — тут не можна залишатися спокійним, мовчазним і тверезомислячим. Не зрозуміють і затопчуть. Тому активно пробираємося всередину юрби. Запитання «Навіщо?» у даний момент не виникає. Просто стан такий: треба. Ось компашка просить, якщо побачимо хлопця у смугастій кепці, направити його до них. Уже за тридцять секунд я не змогла б показати, де саме та компашка.
Очманілі від галасу й петард, зупиняємося. За п’ять хвилин дванадцята. Ледве встигаємо провести старий рік. Неподалік у когось з-під куртки вислизає пляшка шампанського. Вибух. Бризки. Вигуки «Ура!». Поруч репетують «З новим щастям!» за дві хвилини до дванадцятої. Інші підхоплюють. Летять корки від шампанського. У нашому секторі Новий рік настав.
Нарешті починає бити годинник. Мить, на яку чекали всі. Стоїш у натовпі, спиною до спини із зовсім незнайомими людьми, відчуваєш, як б’ється серце, чуєш (хоч як це дивно) шипіння шампанського, вдихаєш холодне святкове повітря і дивишся на небо, котре спеціально для тебе розпускається вогняними квітами.
...Цю атмосферу вуличного свята треба відчути, зануритися у вир облич, вогнів, голосів, безтурботно кричати «Ура!» і вітання тим, хто поряд, хоча вони скоріше вгадують твої слова, що розчиняються в загальному веселому гомоні, який теплою хвилею котиться Хрещатиком.
«Сюди хочеться приїхати знову»
Дуже багато приїжджих. От компанія із Сумської області прибула до Києва спеціально зустріти Новий рік:
— Ми заздалегідь збиралися. Хотілося у столиці відсвяткувати. Дуже задоволені. Весело, народу стільки! Адже в нас життя тихе, на такому глобальному святі вперше. Нафотографувалися, буде тепер про що згадати, що друзям розповісти.
Сімейка з Карпат, з Івано-Франківської області, приїхала майже тиждень тому ялинки продавати:
— В останній момент вирішили тут залишитися на Новий рік. Адже в Києві рідко буваємо, і то по роботі. Жодного разу навіть на Хрещатику не були. На базарі допізна, втомлюємося. Добре ще, чоловікова сестра тут живе, є де зупинитися, а земляки наші де попало ночують — хто в комірчині в охоронця автостоянки, а хто взагалі в машині. Тож нам дуже свята хотілося! Тісненько, звичайно, але весело.
Перелякано-радісні хлопець із дівчиною з Вінниці обережно просуваються, притискаючись до будівлі Головпоштамту:
— Ми щойно одружилися, от і вирішили таку маленьку подорож здійснити. Відзначили тут у кафе, а тепер хотіли прогулятися, та трохи страшно — вулиця просто плине потоком людей. З приміщення спостерігати спокійніше. Але все одно гарно.
Не встигла зітхнути з полегшенням, опинившись край юрби, котра після урочистого моменту почала рухатися в різних напрямках, як почула потік лайки. На узбіччі сиділа добре напідпитку дівуля із закривавленою рукою і крила аж гай гуде хлопця, що стояв поруч, усіх його друзів і Богу духа винне, на перший погляд, дерево, під яким сиділа. З’ясувалося, вона невдало підірвала петарду, а завадили їй зробити це вдало всі названі вище особи і дерево, котре стояло у найневідповіднішому місці.
Двоє респектабельних молодиків із Москви залишили нічний клуб (де зустрічали Новий рік), щоб оглянути святковий Хрещатик:
— У вас тут так круто, ми й не сподівалися. Ми в Києві вперше. Раніше думали, що це таке собі велике село, а приїхали — отетеріли. Цивілізація! Сюди хочеться приїхати знову. Люди веселіші. У нас усі кудись поспішають, чимось стурбовані. А у вас свято — таки свято!
Опісля
Зате пізнього вечора першого січня Хрещатик був тихий і спокійний, наче і не лускав учора вночі від навали людей. Тільки відповідні служби ще закінчували збирати сміття та маленькі групки тих, хто не наважився прийти вчора, мирно відзначали сьогодні.
Лише якийсь «п’яний мачо», що сидів у скорботній позі на сходинках під символом незалежності, розпитував усіх перехожих про місцеперебування своєї коханої Оксани. Довідавшись, де я працюю, він просто-таки зажадав, щоб газета допомогла знайти згубу. З’ясувалося, він приїхав з Чернігова зустрічати Новий рік і отут, саме тут, де зараз сидить, познайомився з дівчиною своєї мрії. Але на світанні в метушні і тисняві вона загубилася (а може, він?). І от тепер він сидітиме тут до останку в чеканні, бо не знає, як її знайти.
Нічого особливого в цій історії не було б — свято, зустрічі, розлуки, а може, і взагалі п’яна маячня — але наступного вечора він знову був там. Уже менш п’яний і більш спокійний. А 3 січня на тому ж таки місці (!) він зустрів кохану! Вона, й гадки ні про що не маючи, гуляла собі майданом Незалежності, але, вгледівши виснаженого «мачо», сама в пориві радості збила з ніг хлопця, котрий не встиг іще помітити свою Оксану. Добре, що обійшлося без серйозних травм. Новий рік усе-таки!
З новим щастям!
