Для них воля була понад усе. Втікаючи від покріпачення, вони шукали її в таврійських степах. Неподалік зруйнованої Запорозької Січі долали на своєму шляху невелику річку, за якою вже почувалися вільними. Дух волелюбства був найбільшим скарбом втікачів, принесеним на береги тієї річки. Тому й назвали її Вільнянкою. Полиневі степи, що стугоніли колись під копитами орд, чули свистіння хижих стріл та дзенькіт шабель, ніколи не знали плуга, але це не лякало переселенців. Так народжувалося місто Вільнянськ...
Із гордістю про його історію розповідали мені вільнянці, з якими я зустрівся після їхнього звернення до нашої редакції. Проте вони аж ніяк не хотіли визнавати його містом вільних людей. Скаржилися на неправомірні дії органів місцевої влади, звинувачуючи її у своїх бідах та негараздах.
Час від часу виселяють із комунальної квартири Людмилу Яковлеву, яка проживає в ній уже 15 років. Упродовж кількох років добивається свого поновлення на роботі в школі-інтернаті Майя Никонова. Ніяк не може завершити справу із розподілом квартири Федір Садовський, який розлучився з дружиною. Тетяна Самоткан не згодна, що її корова хвора на лейкоз: якби це було так, «вже давно від неї залишилися б роги і копита». Володимира Соху не прописують у власному будинку, де проживає його сім’я...
Це лише кілька історій, у хитросплетіннях яких розібратися під силу хіба що спеціальній комісії із відповідними повноваженнями. Пригадалися слова міського голови Вільнянська Валерія Стефаненка, з яким ми колись обговорювали проблеми місцевого самоврядування: «Ніхто не прийде наводити нам порядок. Самим це треба робити. Громадою...».
На жаль, того дня Валерій Михайлович був у від’їзді. Власне, усі скарги, з якими звернулися до редакції вільнянці, мають вирішуватися у судовому порядку. Проте скаржники заявили, що їхні позови в суді не розглядаються роками, а якщо і розглядаються, позивач іноді про це навіть не здогадується. До того ж, наголошували вільнянці, після цього оскаржити рішення місцевого суду не так уже і легко.
Із цими питаннями я і прийшов до голови місцевого суду Олександра Войновського, сподіваючись, що він розставить усі крапки над «і». Пославшись на зайнятість, Олександр Леонідович сказав, що відповість на мої запитання письмово. Проте довгоочікуваного листа від нього так і не надійшло. Таке можливо — в один голос попереджали мене скаржники. Наступного дня після мого повернення із Вільнянська до корпункту редакції завітав ветеран війни, інвалід другої групи Костянтин Сушко. До Запоріжжя він приїхав із... Вільнянська.
— Із дружиною Ганною Федорівною ми живемо у власному будиночку на дві пенсії, — повідав свою історію Костянтин Іванович. — Щоправда, одну з них доводиться витрачати на ліки... Виживаємо, бо маємо пільги. А тепер Вільнянський РЕМ відмовляє нам у цих пільгах. Кажуть: «У вас два електролічильники, а треба, щоб був один...». Коли ми будували літню кухню, світло туди без лічильника не підключали, і тепер у нас справді їх два — у будинку та літній кухні.
Згодом я зателефонував Костянтину Івановичу. Слухавку взяла Ганна Федорівна. З’ясувалося, подружжя за електроенергію, спожиту в літній кухні, вже сплатило сповна (без пільг). Довелося заплатити ще й електрикам. Тепер у пенсіонерів один електролічильник. І одна образа, яку вони ще довго пам’ятатимуть.
...Фасад будинку Вільнянської міськради прикрашає герб міста (на знімку). На гербі зображено вершника на білому коні. Той вершник у леті долає блакитну стрічку річки Вільнянки, за якою — бажані воля й незалежність, обумовлені верховенством закону. Хочеться вірити, що вільнянський вершник врешті-решт досягне протилежного берега.
Запорізька область.
