Україна олімпійська:1952—2004

Обидві — стовідсоткові кандидатки до збірної олімпійської команди. А все впиралося в одне: хто сидітиме в одиночці, а кому виступати в парі з харків’янкою Катериною Куришко (до речі, вона також стала чемпіонкою). Здавалося б, новачку, а Рябчинська вперше потрапила до олімпійської команди, змагатися в двійці простіше і надійніше, тим паче що тут радянський екіпаж вважався явним фаворитом. Пінаєва і психологічно була, на думку тренерів, надійніша, чого не скажеш про Юлю. У Рябчинської зриви, як вважали тренери збірної, траплялися нерідко, хоча Антоніна Середіна, що взялася опікувати українку, твердила інше. «Та справа просто в характері Юлі, і програє вона не від браку майстерності, а просто від божевільного бажання перемагати!».

Рябчинська прийшла у спорт пізно, у 17 років. Жила вона у Вінниці, неподалік Південного Бугу, де влітку можна було зустріти півміста. Але, хоч як дивно, вода не дуже приваблювала дівчину, і навіть слава землячки Марії Гавриш, яка ще 1952-го стала першою радянською плавчихою, призером Ігор, не надто хвилювала. Але одного разу Юля спробувала сісти в байдарку — вертляве, норовисте суденце — і відчула якесь незвідане відчуття польоту-не польоту, а начебто плину над водою.

Через кілька років Рябчинська стала чемпіонкою СРСР серед молодих веслярів. Її примітили, почали викликати на збори. Намагалися посадити у двійку, але українка затято відмовлялася, чим нажила собі недоброзичливців серед московського начальства, яке не дуже любило «самостійників». Її кумиром була Пінаєва, яку мріяла обіграти. А тут ще й її техніка просто дратувала керівників збірної. «Я хочу гребти дуже швидко, а моя техніка нікому не подобається. Ну чому?» — не раз і не два запитувала вона тренера.

Середіна торопіла, їй самій інколи ставало гірко, що в техніці Юлі не було й натяку на ультрасучасні віяння. І хтозна, чи вдалося б Рябчинській зберегти свою самобутність, а отже, і стати чемпіонкою Олімпійських ігор, якби вона не була така вперта та тверда...

Дуель двох спортсменок напередодні Мюнхена вилилися в суперництво, яке вимагало від них цілковитої самовіддачі. Нерозумно, вважали багато хто, так викладатися, сили потрібно берегти до головних стартів. У Румунії на озері Снагов Рябчинська випереджає Пінаєву, в Угорщині вона розправляється з однією із претенденток на медалі — з Пфефер, а потім на міжнародних змаганнях у Данії ставить остаточну крапку в їхній суперечці з ленінградкою. Тренерська рада віддає Рябчинській одиночку.

Те, що побачила в Мюнхені, вразило її в саме серце, і вона зрозуміла: все, зроблене нею до Олімпійських ігор — тренування і старти, поразки і перемоги, — тільки бліда подоба того, що потрібно було здійснити на каналі Фельдмохінг. Вона зустрічала знайомих спортсменок, але це були вони і не вони. В їхніх поводженні, манері тримати себе, у тім, як вони виносили човни, як брали в руки весла, як гребли, було щось, що сповнило їх новим, небаченим досі змістом. Юля зрозуміла: Олімпійські ігри — найвищий іспит духу, котрий лише може випасти на долю спортсмена, який багато років, а часом і десятиліть іде до мети. (Слава Богу, тоді дух корисливості і допінги ще не перемогли чесну і безкомромісну боротьбу, котру заповідав П’єр де Кубертен).

До старту залишалися лічені хвилини. В елінгу № 19, відданому в розпорядження команди, було порожньо — всі побігли вболівати за Сашка Шапоренка, що також виступав на байдарці-одиночці. Антоніна Середіна, тренер молодий, сама олімпійська чемпіонка, не могла знайти слів для напутньої поради. Так і сиділи мовчки доти, доки здалеку не долинули гучні крики глядачів. І за хвилину вже знали — Шапоренко здійснив свою мрію і переміг в одиночці. (Якщо пам’ятаєте, в Мехіко Олександр програв — недобре пожартувало високогір’я.)

Середіна так і не сказала слів, котрі мали заспокоїти і надихнути ученицю — просто не знайшла їх. Рябчинська, непевно ступаючи, немов хиткою, готовою от-от провалитися, доріжкою, пішла слідом за тренером. Сіла у човен і, заспокоюючися, відчула, як м’яко подалася вода, осіла, й одразу підхопила байдарку. Весло здалося пушинкою.

Рябчинська не зірвала старт, хоча і рвонула так, немов хотіла випередити звук зашумілої води, що полетів уперед. Вона майже нічого не бачила крізь іскристу стіну, потоки заливали обличчя. Українка вирвалася вперед, і трибуни шалено підтримували її, захоплені її сміливістю, красою рухів. Юля не бачила своїх суперниць — виходить, вона перша, лідер! Це відкриття додало сил і водночас ніби заколисувало, заспокоюючи перенапружені м’язи. Через галас, вигуки, свистання і гуркіт труб вона не одразу почула удари чужого весла. А Середіна кричала: «Юля-я!». Та тут і єрихонську трубу не почуєш! Фініш був поруч, але поруч з’явилася і голландка Мієке Яапіс, яка швидко скорочувала розрив. Ці останні метри були такі довгі, що, згадуючи їх пізніше, Юля так і не могла точно сказати Середіній, як вона ПРИБОРКАЛА їх. Але в цьому і є квінтесенція спортивної боротьби, коли в людини немов відкривається джерело невичерпної сили, заради якого і варто роками випробовувати себе і мучити тренуваннями і стартами...

Єдине, що Юля сказала — запитала Антоніну Середіну, коли вони відірвалися одна від одної: «Що ж тепер я буду робити? Перемогла... Як же тепер? Адже буде важче, чемпіонка...».

Через чотири місяці, 13 (!) січня 1973 року, починаючи новий сезон, олімпійська чемпіонка Юлія Рябчинська загинула. Ніхто не бачив, як це сталося, а гірська річка, що летить до моря, назавжди сховала свою таємницю...