У кінці жовтня група народних депутатів, у тому числі і я, грали в теніс. До того ж не розважалися, а виборювали призи національної федерації. Змагання відбувалися відразу після парламентських протистоянь, що сягали часом критичної межі. До спорткомплексу «Наука» прийшли, зрозуміло, вчорашні політичні опоненти. Були і представники більшості, зокрема, фракцій «Регіони України» та «Народовладдя», і опозиція — «Нашої України», блоку Юлії Тимошенко. І хоча зовні всі були спокійні, у спілкуванні відчувалися напруженість і холодок. Особливо відчутно стало це на кортах. Назустріч летіли, наче кулі, тенісні м’ячі, а на думці — потрощений мікрофон, штовханина біля трибуни. Внутрішній неспокій долався важче, ніж натиск суперника...
Та поступово ситуація змінювалася. В запалі змагань забувалася сесійна зала. Хто прагнув стати чемпіоном, хто — призером, а кому, окрім насолоди, нічого не було треба. В декого з депутатів і вболівальники неабиякі — дружина, діти. Хвилюються, зрозуміло. Замість політики запанували звичайні людські стосунки. На вирішальні зустрічі прийшли побачити «живих» депутатів працівники спорткомплексу. Тепер уболівав уже цілий натовп. І робив це дружно, гучно. Не гірше, ніж на Уїмблдоні чи кортах Австралії.
Перше місце здобули Анатолій Матвієнко (БЮТ) і Сергій Кіроянц (позафракційний). Це — серйозні тенісисти. Другі — Вадим Трофименко та Ігор Осташ (обидва з «Нашої України»). Ваш покірний слуга («Регіони України») і Сергій Іванов («Народовладдя») — треті. Переможців привітали, вручили їм призи. А потім —гарячий душ, запашний чай. Справжня розкіш після напруженої боротьби!
Скажу відверто: настрій у мене був піднесений. Моїм колегам — 43, 45 років. Найстарший наближається до 50-ти. Мені — значно більше. Та попри це був на рівні з усіма, не підвів ні напарника, ні себе. Та ще й —призер. Це приємно. І тішила дружня атмосфера, товариська прихильність, що запанували після змагань. Своїм виглядом, поведінкою ми засвідчували: добре провели час. І, як зазвичай у таких випадках, говорили — треба частіше зустрічатися. Хоч раз на півроку. Думалося і про те, щоб піти далі, не обмежуватися тенісом.
Я знаю, що Віктор Ющенко у визначені дні, з восьмої до десятої, — на волейбольному майданчику. Крім того, що любить волейбол, ще й гравець чудовий. Думаю, він не один такий серед депутатів. То чому б у нас, у парламенті, не грати у волейбол?! Хай не міжфракційний, а такий, звичайний. І якби, скажімо, команда Верховної Ради — капітан Віктор Андрійович — поїхала до Донецька та зіграла з депутатами обласної чи міської ради, переконаний: незалежно від того, хто переміг би, наших проводжали б із квітами. Вирощеними в Донецьку! Віктора Януковича часто бачать з ракеткою на відпочинку в Криму. Прем’єр-міністрові, щоправда, нині не до спорту. І все ж у Кабміні є тенісисти, з яких можна організувати команду. Зустрічі Верховна Рада — Кабінет Міністрів принесли б користь. Можливо, уряд відмовився б згодом і від запровадженої посади Міністра у зв’язках з парламентом...
Гадаю, народні депутати просто не можуть не займатися фізкультурою. Якщо не всі, то більшість. Чому б, скажімо, не започаткувати осінні парламентські забіги? Бігові доріжки можна замінити парковими алеями. Вони в Києві дивовижні, особливо погожого дня. І хай кожен обирає свою дистанцію. Хто — кілометр, хто — два, чи, може, більше або менше. Суть не в цьому. Важливо, щоб усі були разом. Щоб з’явилося найвище керівництво, знані політики. Скажімо, непримиренний радикал Степан Ількович Хмара, лідер колишньої Народної ради в парламенті, академік Ігор Рафаїлович Юхновський, відомий учений, академік Костянтин Меркурійович Ситник і багато інших. Упевнений, парламентські забіги збиратимуть тисячі прихильників. Це була б подія для Києва. І неабияка пропаганда фізичної культури! Та й самі ставатимемо здоровішими, а головне — ближчими, згуртованішими.
Найпоширеніша, доступна для всіх — гра в шахи. Особливо захоплюються нею інтелектуали. Добре знаю, як любить посидіти за шахівницею Олександр Олександрович Мороз. Кажуть, він непогано грає. Леонід Макарович Кравчук — відомий шахіст. І обидва змагаються з комп’ютером. Напевно, це цікаво. Та, як на мене, комп’ютер — попри всі його достоїнства — все ж мертвий ящик. Цікавіший і корисніший турнір живих людей. Серед депутатів знайдеться, щойнайменше, півтора-два десятки добрих шахістів. Цілком достатньо для змагань. Передусім у нас, у холах третього поверху. А ще краще створити шаховий клуб. І хай сідають політики за шахівницю, хай тут перемагають, а не у штовханині біля трибуни...
У 1992—1995 роках, коли панував романтизм і всі були сповнені надії, сподівань, народні депутати створили парламентську футбольну команду. Завод «Арсенал» надав нам свій стадіон. Депутати не тільки ганяли м’яча для власного задоволення, а й змагалися. За кордоном! Колег із Молдови розгромили — рахунок 4:1. У Грузії теж виграли. З російською Держдумою — особливий рахунок. У Києві програли, в Москві — нічия. Пам’ятний гол, якого забив Роман Безсмертний. Національний демократ. Молодий, красивий. А опікувався командою колишній футболіст-професіонал — депутат-комуніст Євген Тодоров. Він і тренував колег, і сам грав. Пишу про футбольні подробиці тому, що був причетний до них. Ми тоді із заступником Голови ВР Олегом Олексійовичем Дьоміним були представниками команди. Він — від Верховної Ради, я — як чиновник, керуючий справами. Ця обставина дає мені можливість робити деякі висновки. У Москві за грою спостерігав Борис Єльцин. Сидів неподалік, його добре було чути. Президент Росії тоді жах як «любив» свою Держдуму. Її несприйняття проявлялося в нього досить виразно. Борис Миколайович постійно вигукував: «Ну давайте, українці! Забийте їм, недотепам!» Коли відбувалася зустріч у Києві, її учасників вітав Президент Леонід Кучма. На трибунах сиділи урядовці. Це було щось нове, і люди йшли на стадіон. Після коментували подію вдома, на роботі. Цікавість підігрівало телебачення. Той час відзначався незлагодою, непорозумінням колишніх союзних республік. Депутатські зустрічі якоюсь мірою допомагали, зближували новостворені держави. Коли лунав Гімн України — всі вставали в запалі патріотичних почуттів. Це те, чого багатьом бракувало тоді і не вистачає нині.
Парламентським футболом України зацікавилися депутати Австрії, німецький бундестаг, телефонували з Франції. Намічалися обопільні зустрічі. Та наблизилися чергові вибори — все кинули. Не до футболу! Не повернулися до нього і дотепер, хоч у сесійній залі й сьогодні сидять гравці тієї команди, зокрема, Роман Безсмертний, Ігор Осташ, Микола Карнаух та інші. Думаю, є немало і тих, хто ще не встиг проявити себе. Я бачив, які голи забивав Володимир Литвин, коли працював в адміністрації Президента: поставили б його у нападі «Динамо» — «Локомотиву» не програли б, принаймні була б нічия. Але у Верховній Раді Володимир Михайлович не заявляє про це своє захоплення. Не хочу ні картати сьогоднішню футбольну ситуацію, ні схвалювати. Переконаний в одному: над цим варто замислитися.
Для конкретних дій і роботи потрібне організаційне починання. Головна роль тут має бути у глави парламенту. Є ще профільний комітет і Катерина Самойлик, яка очолює його. Могло б допомогти управління справами. Одне слово, візьмемося за справу — діло буде. Як представник бюджетного комітету, не можу не сказати про фінанси. Витрати, звичайно, будуть. Але незначні. До речі, в минулому футболістів споряджали за допомогою Григорія Суркіса. Нашою формою милувалися скрізь — сучасна, національно означена. А тоді люди навіть не знали, що таке спонсорство, слова такого не вживали. Нині можна розраховувати на більше. Благодійники, думаю, знайдуться безпосередньо серед депутатів. Мої опоненти можуть запитати: де ти перебуваєш — в законодавчому органі чи спортклубі? Та й ситуація в державі така, що, як то кажуть, не до жиру. Відповідь на це проста. По-перше, фізична культура корисна за будь-якої життєвої погоди і вона ще нікому не зашкодила. По-друге, сьогоднішня напруженість у парламенті не може далі тривати. Потрібна розрядка, і для цього треба використовувати все можливе. В тому числі і згадані заходи.
Я свідомий того, що ні теніс, ні футбол не змінять політичних поглядів. Непримиренний представник правих — Степан Хмара ніколи ні за які пряники не цілуватиметься з лідером комуністів Петром Симоненком. Разом з тим очевидне й інше: ті, хто був разом у спортивному поєдинку, хто з тобою пліч-о-пліч, під час зустрічі питатимуть: «Як справи?», тиснутимуть руку, а не хапатимуть один одного за петельки. У відомих гаслах стосовно того, що спорт — це дружба, це — мир, багато патетики, але є і правда.
З такими пропозиціями маю намір звернутися із депутатським запитом до Голови Верховної Ради. Чи письмово, чи з парламентської трибуни, але обов’язково звернуся. Водночас хочеться, щоб сенс проблеми зрозуміли народні депутати. Нині багато говорять про політичні зміни в Росії. Наяву, мовляв, керована демократія. І картають Президента, новообрану Думу. Як воно там, краще знають росіяни. Щоправда, диму без вогню не буває. Але і Володимир Путін, і російський парламент — попри все! — дбають про Росію. До того ж роблять це дедалі дружніше, успішніше. А про що дбаємо ми, народні депутати України?! Час уже над цим замислитися. Всім і кожному.
Григорій БОНДАРЕНКО,голова підкомітету Комітету з питань бюджету, фракція «Регіони України».
