Мені розповіли про випадок у початковій школі. Другий клас. Тема заняття: «Про хліб». Підсумовуючи урок, учитель запитує: «Діти, кому люди вклоняються? Кого шанують?» Здійнялися з десяток рук, але викладач підіймає пасивного учня. Повторює запитання і чує впевнене: «Моєму татові, бо він великий начальник і його люди бояться».
Сучасні школи та інші навчальні заклади прагнуть досягти міжнародних стандартів, напихаючи дитину знаннями, які та просто не в змозі опанувати. І не тому, що дурна, а тому, що відсутня достатня наочна та матеріальна база. Ми рідко згадуємо видатного педагога Василя Сухомлинського, який стверджував: до дитини треба підходити як до особистості. А цим принципом, до речі, користується весь світ, тільки не ми.
Низька оплата праці педагогів спонукає до хабарництва та інших порушень, а погляньте, скільки «обов’язкової» методичної літератури і для учнів, і для вчителів, де світила педагогічної науки зацікавлені не в якості навчального процесу, а у розмірі тиражу і, відповідно, гонорару. Сумно та соромно.
Відсутність чіткої лінії виховання дітей у майбутньому може створити серйозні проблеми. Адже підростаюче ідеологічно-аморфне молоде покоління є тією «глиною-сирицею» для сильнішого ідеологічного угруповання — і внутрішнього, і зовнішнього.
Не секрет, що історичні факультети вищих навчальних закладів були основним кадровим резервом ідеологічної машини комунізму. Червона ідея твердо стояла і досі тримається на матеріальних доказах класового розподілу від первіснообщинного ладу до капіталізму. Ідея, підкріплена історичними фактами, дала можливість невеликій групі людей зробити переворот у імперії, яка займала одну шосту суходолу планети. Знання, а також незнання історії — потужний ідеологічний важіль у будь-якій політичній машині.
Можливо, через десяток років ми будемо членами НАТО. Тоді у нас «порядки» наведуть. І повірте — туго затягнуть корсет із німецької педантичності, одягнуть мантію американського юриста і, щоб нас зовсім не було видно, вкриють рядном англійського спокою...
Невже так буде? Змінимося ми та зміниться ставлення до нас як до держави. Невже ми когось боїмося? Адже основні відкриття історії України зроблені не нами, а зарубіжними вченими, які тикають нас носом у ці самі відкриття. Можливо, ми боїмося самих себе? Боїмося взяти на себе тягар власної історії? У такому разі наша держава — це просто гра. Зачекаємо, можливо, з часом набридне.
Мала Виска
Кіровоградської області.
