Баскетбол. Ще кілька років тому в національному чемпіонаті серед жіночих клубів спостерігалася інтрига. Її створювала непримиренна конкуренція запорізької «Козачки-ЗАлК» і столичного ТІМ-СКУФу. Київські студентки двічі поспіль вигравали національне «золото». Тепер «Козачка» — незаперечний лідер. А киянки задовольняються другою позицією.
Чому так сталося, який загалом стан жіночого баскетболу в Україні, які в нього проблеми й перспективи, ми спробували з’ясувати в розмові із суперзіркою світового й українського баскетболу, олімпійською чемпіонкою 1992 року, чемпіонкою колишнього Союзу, України та Європи, а нині головним тренером команди ТІМ-СКУФ Мариною ТКАЧЕНКО.
— Марино Іванівно, кажуть, що оце нещодавно, під час календарних ігор вашого колективу, в Одесі ви виходили на майданчик як гравець?
— Таке справді було. Життя змусило мене вийти і допомогти команді. У першій зустрічі я вийшла в третьому і четвертому періодах, а в другій —довелося вступити у гру вже з другої чверті. В обох поєдинках ми здобули перемоги.
— У національному чемпіонаті попереду йде «Козачка». Чи не набридла вам з підопічними така ситуація? Либонь, не збираєтеся одвічно перебувати на другій позиції? Чи не час ТІМ-СКУФу знову підніматися на Олімп?
— Треба дивитися правді в очі — наше нинішнє друге місце цілком справедливе і відповідає справжньому співвідношенню сил. Та й збірна України складається перважно з гравчинь «Козачки». Але моя команда молода, дівчатам по 19—20 років. Вони здобуватимуть досвід (нікуди не дінуться), прогресуватимуть. Тоді й повернемося до питання про підвищення в ранзі.
— Свого часу ваш чоловік і партнер — Ігор Анатолійович — створив кілька команд дівчат. Яка доля цих колективів?
— Вони є, але, на жаль, перебувають у скрутному матеріальному становищі. Наші школярки помітно подорослішали. Окремі з них грають у команді майстрів. Молодші виступають у турнірі дитячої ліги. Звичайно, я роблю все, щоб вони і на якихось поважних турнірах виступали. Однак я не можу тягти на собі весь жіночий баскетбол. На перший погляд все зосталось, як і раніше. Але тепер наші дівчата вже не грають своєю командою у першій лізі. Шкода, бо то була чудова школа майстерності.
— Ваш син, либонь, мріє повторити мамин шлях у баскетболі?
— Ігореві пішов п’ятнадцятий рік, він навчається у Київському спортивному ліцеї. Не приховую, мені дуже хочеться, щоб син показував добрі результати. Як на мене, тепер він грає непогано. Надалі багато залежатиме і від нього самого, і від його тренерів. Гадаю, тому, що дитячі тренери — особливе плем’я. Вони — ті підвалини, на яких тримається великий спорт.
— Гаразд, повернімося знову до жіночого баскетболу. Що потрібно для того, щоб він в Україні вийшов хоча б на рівень середини дев’яностих років?
— На жаль, цього не станеться отак раптом, одного чарівного ранку. Проблема ця болюча і потребує ретельного й копіткого лікування, терпіння. А поки що триває неприємна тенденція до погіршення ситуації. Держкомспорту потрібно хоч трохи турбуватися про жіночий баскетбол. До речі, в міжнародному рейтингу він посідає, якщо не помиляюся, одинадцяту позицію. А от чоловічий — помітно поступається нам. Ми маємо доволі пристойний потенціал для того, щоб виступати ліпше. Та, на жаль, національна федерація нам зовсім не допомагає. Жіночий баскетбол її функціонерів, бачите, зовсім не цікавить. За останні два роки на іграх нашого чемпіонату я жодного разу не бачила представників федерації. Коментарі, сподіваюся, тут недоречні.
— А яка нині ситуація з національною збірною України?
— На жаль, на останньому чемпіонаті Європи, де розігрувалися путівки на чемпіонат світу, ми посіли лише одинадцяте місце. Отож опинилися за бортом світового форуму. Але збірна — вершина справи. Без добре відлагодженого господарства — дитячий баскетбол, клуби — нема чого й думати про звитяги національного колективу.
