Але життя все-таки вдалося
Новий рік — чудове свято. Доля й так щедра на сюрпризи готує в цей час свої особливі подарунки. Дванадцять років тому ми, курсанти першого курсу військового училища, готувалися, щоб заступити на варту в новорічну ніч.
У моєму взводі вчився Віталик, хлопець з Молдавії на прізвисько Мавпа. У його зовнішності справді було щось дуже зворушливо схоже з приматами, і він напевно знав про це. Недарма в його висловлюваннях завжди фігурувала саме мавпа, нехай і віртуальна («Хлопці, ну чого ви автомати поставили біля огорожі в ряд? Зараз якась мавпа бігтиме мимо, хвостом зачепить, і одинадцять автоматів — до бісової матері...»). Заступаючи на варту, ми розважалися: оце то так, Мавпа зустріне на посту рік Мавпи! Але коли зачитали, хто в яку зміну і на який пост заступає, почалася істерика. Річ у тім, що Віталика до того ж призначили на другий пост. А це був склад зброї посеред училища. Будинок літерою «П» утворював три стіни поста, а четвертою були металеві ґрати з дверцятами. Через ці ґрати другий пост у курсантів усіх курсів мав одну назву: МАВПЯТНИК...
У переддень Нового року нас, трьох друзів-курсантів, доля розділила. Ми із Сашком, нині вже майором, військовим журналістом, були призначені в нічний патруль по училищу. А третього нашого товариша Андрія, на прізвисько Арчі (пізніше його відрахували з училища за недисциплінованість, і тепер він — дуже відомий український музичний критик), відпустили як місцевого жителя у звільнення до ранку. Мене і Сашка, коли блукали в новорічну ніч навколо засніжених казарм і навчальних корпусів, природно, давила неабияка жаба за однієї думки про те, що Арчі зараз у теплі і затишку давиться шампанським. Ми ковтали слину і, проклинаючи життя, що не вдалося, і долю-лиходійку, брели далі.
За півгодини після півночі нас зупинив тихий свист. Ми озирнулися і побачили Арчі. В одній його руці була затиснута пляшка шампанського, а в другій — пляшка горілки. Ось що значить друг! Полізли обійматися, поздоровляти Андрія зі святом, як раптом на дорозі з боку штабу почули гучні кроки офіцерських чобіт. Це міг бути тільки черговий — перевіряв, як ми несемо службу. Арчі шмигнув убік, а ми набули вигляду вартових собак, що перебувають напоготові. Підійшовши, черговий, худорлявий полковник, суворо запитав: «З ким це ви розмовляєте?». Ми здивовано знизали плечима. Він нас про всяк випадок обнюхав (добре, що випити не встигли!). І, заспокоївшися, повернувся в бік казарми, де світили ліхтарі. «Це що за чортівня?» — почули його здивований голос. Ми подивилися і мало не пирснули зі сміху. За ріденькою ялинкою у світлі ліхтаря дуже чітко вимальовувалася завмерла фігура Арчі. За обрисом його неможливо було відрізнити від вирізаної з чорного картону фігурки фашиста, що стискає в руках, як гранати, дві пляшки! Арчі витягли з-за ялинки; після недовгого, але дуже напруженого допиту він показав військовий квиток і був відпущений додому. А пляшки безжально знищив на місці безкомпромісний полковник.
Після повернення до казарми днювальний нам сказав: «Зайдіть до каптерки, там вас чекають». У каптерці сидів... Арчі з іншими двома пляшками! Життя вдалося.
