«Загублені у світі» — так називався матеріал, в якому «ГУ» розповідав про службу розшуку Товариства Червоного Хреста України. Після тієї публікації роботи у розшуковців побільшало. Довідавшися, що розлучені війною люди знаходять одне одного через багато десятків літ, дехто з наших читачів також вирішив розшукати своїх рідних і друзів. І хоч від моменту виходу статті минуло не так вже й багато часу, три справи вже вважаються закритими — долю людей з’ясовано. Пропонуємо вам розповідь про долю жінки, яка з допомогою «ГУ» знайшла своїх товаришок — колишніх бранок фашистського рейху.
Літо гриміло грозами, сипало зорепадами. Випускникам Устивицької десятирічки таким воно і запам’яталося... Вийдуть на берег Псла і видивляються, як у вечірньому небі народжуються зорі. Кожний шукає свою... «Нумо, Насте, заспівуй!» — озивається котрась із дівчат. І над тихим плесом лине «Ой, зійди-зійди, місяченьку...» Гарно співали дівчата й про ту, що на городі, вербу рясну; козаченька, який «копав-копав криниченьку», або популярні тоді серед молоді «Катюшу» і «Над Амуром хмари ходять хмуро». Настя Колодяжна була серед ровесників на перших ролях. Це тепер будинок культури в Устивиці «реформували» в шинок. А тоді добра слава про сільських самодіяльних митців линула по всій Полтавщині. Голосиста і наділена непересічним артистичним хистом Настя ще школяркою виходила на сцену в ролі Оксани з п’єси Марка Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю». Мрії-крила виносили дівчину на широкі життєві шляхи...
Страшне й до кінця не зрозуміле вчорашнім школярам слово «війна» перекреслило всі плани та задуми. Хоч вони за звичкою ще співали: «Якщо завтра війна, якщо завтра в похід — ми хоч зараз до бою готові...», та німецькі зайди вже топтали Україну. Перевертні-поліцаї як навіжені ганялися за молоддю. Жертвою однієї з облав стала і Настя. До районної поліції у Велику Багачку дівчат везли на підводах під конвоєм поліцаїв. А слідом ішли заплакані матері. Сумне, страшне видовище!
У сусідньому Миргороді на дівчат уже чекали товарні вагони. Невільників напихали в них, як оселедці в бочку. Огледілася аж у Франкфурті-на-Одері. Через тамтешній залізничний вузол удень і вночі гуркотіли потяги на Східний фронт і, звісно, у зворотному напрямку. Паровози працювали на кам’яному вугіллі. Його підвозили цілодобово. Остарбайтери розвантажували вугілля спочатку з вагонів, потім завантажували його в тендери паровозів. Робота пекельна.
— Як ставилися до невільників наглядачі? — перепитує Настя Іванівна. В її очах зблиснула сльоза. — Знесилених тяжкою працею та баландою з брукви дівчат жорстоко карали не тільки за найменшу провину, а й просто так, щоб залякати. Гестапівці, мов круки, накидалися навіть на німецьких залізничників за будь-який вияв співчуття.
Годі про ті жахи й згадувати. Вони й так їй ввижаються ночами...
Сьогодні ми не завжди знаємо справжню ціну душевного добра. А в умовах каторги на чужині навіть крапля людського співчуття була дорожча за гроші. Ось лише один, може, комусь здасться, і буденний, але для Насті Іванівни пам’ятний, приклад з її каторжного життя.
Фронт наближався до кордонів Німеччини. Фашисти шаленіли від злоби. У ніч перед Різдвом довелося працювати на вугільному складі. Сумні думки роїлися в голові. Несподівано їй принесли... посилку — невелику фанерну коробочку. «Звідки б це?» — стривожилася. Звісток з Устивиці не одержувала вже давно. Здогадувалася, що рідний край уже звільнено від окупантів. І ось раптом посилка! Дивина та й годі!.. У ній було всього-на-всього дві четвертини сала. З рожевим м’ясним прошарком та обсмаленою соломою шкуркою. Ну точнісінько, як домашнє. Такі ласощі невільницям і не снилися. По шматочку, бодай губи помастити, того делікатесу дісталося й подругам з барака. Але від кого посилка, так і не зрозуміла...
Затим були відомі з воєнної історії пекельні бої на Одері, хвилююча, зі сльозами на очах, зустріч визволителів. Бундючні хазяйчики з переляку позабігали світ за очі. Колишніх невільниць залучили до збирання урожаю на покинутих полях. Настя трохи «шпрехала» по-німецьки, й тому її призначали старшою жіночого господарського загону. В неї був навіть персональний виїзд на трофейній одноколці з кульгавим підстаркуватим кучером, який запопадливо називав її незвичним словом «пані»!
Додому добиралася попутними поїздами аж у січні 1946 року. З найближчого до Устивиці Матяшівського роз’їзду довелося брести по коліна у снігу. Гуляла хурделиця. Вітер жбурляв у лице колючі мокрі пасма. Німецькі, до того ж чоловічі, черевики на її нозі виявилися погано пристосованими для такого ходіння. Не без труднощів дісталася до названої Підлукою околиці села, де жила тітка Тетяна. Перевзулася в чоботи. І швидше до рідної хати. «Дочко!» — зойкнула мати і на мить знепритомніла! У Насті й самої якийсь невидимий клубок застряг у горлі...
Того різдвяного вечора за столом зібралася вся рідня. Тьмяно блимав каганець. До куті з узваром, скупих, переважно картопляно-капустяних, селянських ласощів розчулена мати подала шматок сала. Настя задивилася на нього і ніяк не могла відвести погляду. «Ти що? — заклопоталася ненька. — Мабуть, забула, яке домашнє сало й на смак?» А в Насті сльози з очей капають... І вона почала розповідати схожу на легенду бувальщину, як у неволі, на Різдво, сама не знає, від кого, одержала посилочку з точнісінько таким само, як лежало на святковому столі, салом.
«Е-е! Сестро! — не втрималася старша сестра Ольга, яка також була невільницею, але геть зовсім в іншому кінці Німеччини. — Та сама історія трапилася й зі мною». І тут втрутилася в розмову схвильована мати. Згадала, як після Курсько-Орловського побоїща в Устивиці отаборилися зализувати рани недобитки якоїсь німецької військової частини. Один з німців зупинився на постій в їхній хаті. Хоч-не-хоч, а довелося готувати вечерю непроханому гостю. Хазяйка дістала з липівки шматок сала. Поки смажила картоплю, німець роздивлявся розвішані на стіні під вишитим рушником сімейні фотокартки. Задивився на гарних дівчат у національному вбранні. «Хто то є?» — запитав. Тамуючи душевний біль, мати розповіла, що то її дочки, яких насильно «завербували» в Німеччину. І що їм, бідолашним, вона зиркнула на сало, про такі харчі годі й думати.
...Показала листівки від дочок із Німеччини. Німець записав зворотні адреси. Наказав загорнути сало у чистий рушник і поклав до свого ранця. Хто був той вояка і як він дістався до своєї Німеччини, ніхто не знає, але факт: кожна із сестер тоді одержала посилкою свою частину того шматка сала. Отож за різдвяним столом і згадували, що світ не без добрих людей.
— Саме такою односельці й знають Настю Іванівну, — розповідає про неї секретар Устивицької сільської ради Галина Скуйбіда. — Вона з тих, про кого поет сказав, що «не панського роду, вміє шити-прясти і носити воду». Працювала в колгоспі. Вийшла заміж за одного з кращих у селі механізаторів, фронтовика Федора Пилипенка. Виростили гарну доньку Любу, тепер, звісно, уже Федорівну. Милуються успіхами внуків. Настя Іванівна закінчила будівельний технікум — зводила житло, школи, лікарні, клуби, магазини, тваринницькі ферми...
— Якось, — згадує вона, — вечірньої пори дивилися з дідусем популярну телепередачу «Жди меня». Під враженням згадалися подруги по неволі у фашистській Німеччині. «Чи живі?» — закралась думка.
Кращої порадниці, ніж газета «Голос України», під рукою не було. Звідти й дізналася про службу розшуку Товариства Червоного Хреста України. «ГУ» і Червоний Хрест допомогли їй аж у Кривому Розі розшукати Марію Башинську, Катерину Коваленко та Валентину Мосьпан, з якими в неволі ділили порівну горе і... шматочок різдвяного сала. Уже встигла обмінятися з подругами листами.
— З нетерпінням чекаю тепла, щоб поїхати на побачення «до дівчат». А як символ добра, — каже Настя Іванівна, — повезу подругам смачного полтавського сала...
