Україна олімпійська: 1952—2004

А в тому, що Україна, чиє спортивне досьє зберігає зведення про переможців практично у всіх олімпійських видах спорту, усе ще залишається в потенційних — саме потенційних — лідерах, у нас у країні мало хто сумнівається. І невдачі бачаться тимчасовими, часом — навіть випадковими, котрі, звісна річ, переборні, треба тільки додати грошей, підремонтувати старі бази й екіпірувати спортсменів, а заодно — вкотре змінити керівництво Держкомспорту, і справа зрушиться з мертвої точки.

Якби все було так просто!

Сьогодні великий спорт, і особливо — олімпійський, це не тільки наймогутніший економічний пласт з багатомільярдними доходами, багато важливіший його політичний аспект, престиж держави у світовому товаристві, значущість якого особливо зросла після закінчення холодної війни. Мало хто у світі цікавиться, як живе народ, скажімо, Суринаму чи Бурунді, але коли представник такої країни раптом стає олімпійським чемпіоном, увесь світ дізнається про існування держави з таким ім’ям. З другого боку, це досягнення стає і величезним моральним чинником для жителів нехай маленької, але незалежної держави.

Після Сіднея-2000 в Україні тільки ледачий не говорив про несподівані поразки «зірок», з якими пов’язували наші олімпійські надії, про приниження національної гідності, про погане керівництво спортом вищих досягнень, про потребу докорінних змін у галузі тощо. Слів було багато, справ — значно менше. А тут ще й зимові Ігри накотилися, враз відсунувши афінські турботи на другий план: знову спортсмени пропускали важливі міжнародні старти, знову постав фінансовий дефіцит, нерідко просто не було належного спорядження. Але провал у Солт-Лейк-Сіті у 2002 році загострив проблеми й Афін. На жаль, як і раніше, насамперед зробили оргвисновки, і в Держкомспорті з’явилися нові старі люди. Ще один відрізок олімпійського часу було втрачено на кадрові перестановки, що не могло не позначитися на тренуваннях і виступах кандидатів до збірної команди.

Рішучість, з якою новий президент НОК України В. Янукович узявся піднімати спорт вищих досягнень, заслуговує усілякого схвалення: нарешті з’явилася людина, котра впряглася у спортивний «віз» з державним розмахом. Поліпшилося фінансування (але, скажемо прямо, аж ніяк не в тих масштабах, яких потребує український спорт), звернули увагу на самих спортсменів і тренерів (президентські стипендії), з’явилося нове обладнання у спортивних залах тощо. Але несподіваний багатомісячний конфлікт(!) нового керівництва Держкомспорту з Національним університетом фізвиховання і спорту негативно позначився на науковому й медико-біологічному забезпеченні підготовки спортсменів, про негативні наслідки якого треба вже бити на сполох. Легковажне ставлення до наукового обґрунтування тренувальних процесів (у всьому світі це запорука успіху!), що склалося в Україні останніми роками, може надовго відкинути наш спорт вищих досягнень від олімпійських медалей.

На початку статті я казав про те, що майбутні Олімпійські ігри не можна розглядати як чергові, бо після Афін проляже вододіл між минулим і майбутнім. Ми остаточно розпрощаємося з вихованцями радянської спортивної школи й у подальшому вправі розраховувати лише на тих, кого виховали вже за роки незалежності. І йтиметься не тільки про спортсменів, а й про тренерські кадри (якщо вони ще не розбіжаться по закордонних квартирах), про створення повнокровної програми підготовки спортсменів високого класу, починаючи з ДЮСШ і закінчуючи дво-триразовим олімпійським резервом.

Мені одразу можуть заперечити спортивні функціонери: мовляв, ми й сьогодні маємо більш як тисячу потенційних кандидатів до збірних команд країни. Але такою цифрою можна здивувати лише непрофесіонала: з цієї нібито величезної кількості спортсменів вищих досягнень ми зможемо вибрати не більш як 50—60 кандидатів на завоювання місць у олімпійському рейтингу не нижче восьмого місця (саме стільки спортсменів називає призерами Олімпійська хартія).

Гігантизм, що виражається в неправомірному збільшенні кількості кандидатів, а отже, потребує і відповідного фінансового забезпечення, дістався нам від СРСР. Сьогодні Україна не може собі дозволити розкіш утримувати спортсменів, котрі ніколи не зможуть вийти в лідери. До речі, одна з причин, що стримують ріст і реальних олімпійців, —недостатнє фінансування через розпилення коштів за принципом «кожній сиротині по свитині». Концепцію підготовки до Афін було затверджено ще 2000 року, й вона чітко зафіксувала кількість кандидатів до олімпійської команди — вже у 2003 році лише 200 спортсменів могли розраховувати на державне забезпечення, в олімпійський рік ця кількість має скоротитися до 120 найсильніших (крім ігровиків). А в затвердженому НОК на початку нинішнього року списку було майже 600 кандидатів. Найчисленніший «загін», як водиться, — легкоатлети, близько 70. Хоча згідно з рейтингом Міжнародної федерації після чемпіонату світу жоден представник України не ввійшов до десятки кращих (Ж. Пінтусевич, спринт — 28-ма, І. Бабакова, стрибки у висоту — 48-ма, В. Павлиш, ядро — 97-ма, не краще становище й у чоловіків). Але це — основні номери збірної...

Продовжуючи розмову про конкретні досягнення передолімпійського року, скажу, що в більшості видів спорту, де традиційно українці були серед лідерів, позиції здано. Золота медаль Наталі Скакун (вагова категорія до 63 кг) на чемпіонаті світу у Ванкувері була радістю «зі сльозами на очах», бо прославлені лідери Д. Готфрід та І. Разорьонов знову стали жертвами травм. Це насторожує ще й тому, що обидва наші чемпіони зовсім не юнацького віку... І лише бронза 18-літньої Ольги Коробко та срібло Артема Удачина дають надію, що у важкій атлетиці за відповідної уваги можуть бути медалі й афінської якості. Відверто слабко виступали в цьому році веслярі, борці, представники ігрових видів (поздоровити можна лише жіночу гандбольну команду, котра виборола путівку до Афін). Приємним винятком стали фехтувальники, потужно заявивши про себе на чемпіонаті світу в Гавані. І це тоді як стан справ у «мушкетерів» можна назвати «згасанням»: закриваються ДЮСШ, їдуть за кордон спортсмени (держстипендія в Україні — 200—300 грн.) і тренери (тільки у збірній США п’ять українців готують олімпійців).

Єдиний вид спорту, що нарощує свої досягнення, — плавання. Яна Клочкова, О. Лисогор, А. Сердинов, І. Червінський, І. Амшенникова та багато інших молодих спортсменів здатні й на Іграх-2004 заявити про себе. Щоправда, плавці, як і представники практично всіх інших олімпійських видів спорту (15—16), у яких Україна має намір виставити свої кандидатури на призові місця, не мають у країні сучасних тренувальних баз. Сотні тисяч доларів щорічно доводиться віддавати для процвітання закордонних стадіонів, басейнів, стрільбищ, на яких змушені тренуватися наші спортсмени. Але ж іще 2000 року ця тема була мало не головною у плані підготовки до Афін!

То чи є в Україні спортсмени, здатні завоювати 3—6 золотих і 22—25 медалей загалом (цифри голови Держкомспорту М. Костенка)? Я був би поганим спортсменом і псевдопатріотом, якби стверджував протилежне, адже знаю, що таке солоний піт багаторічних тренувань, розчарування, яке просто розриває тебе, коли ти не можеш реалізувати свою мрію. Для багатьох реальних претендентів на високі місця в Афінах перешкодою на шляху до досягнення мети може стати наше звичне «якось воно буде». Без належного фінансування і створення ідеальних умов для тренувань та виступів провідної групи олімпійців у місяці, що залишилися до Олімпіади, наш старт в Афінах стане стартом несправджених надій і розчарувань цілого народу. Українського народу...