Київські вболівальники продовжують жваво обговорювати події нещодавнього міжнародного турніру національних збірних «Єврочелендж». Особливо приємно, що наші дві команди в підсумку залишили позаду себе національні збірні Латвії і Данії.
А головне, що українські хокеїсти мали добрий тренінг на шляху до чергового чемпіонату світу. Наставник збірної України Олександр Сеуканд, дуже скупий на похвалу підопічних, цього разу з особливою теплотою висловився про Олександра Савицького.
— Сашко, як на мене, був найкращим оборонцем на київському льоду, — сказав Олександр Юрійович. — Давно він не грав так здорово. Якщо не збавлятиме темпу, то місце йому в складі збірної на чемпіонаті світу-2004 (відбудеться в Остраві, Чехія) забезпечене...
Як і тисячі київських хлопчиків, він мріяв про хокей, який у 70—80-ті роки минулого століття впевнено конкурував у столиці з футболом. Хоча до школи на «Крижинці» потрапив не одразу. Досвідчений тренер Едуард Дьяков сказав батькові хлопчика Валерієві Івановичу — старшому викладачеві КПІ, що син його ще маленький. І нехай навчиться кататися у школі фігурного катання.
Так і зробили. А через рік знову завітали до хокейної ДЮСШ. І все закінчилося, на радість Сашка, успішно. Тренер Юрій Сапетний прийняв його і привів нашого героя та його друзів до першої в їхньому житті перемоги — на республіканському турнірі «Золотої шайби».
Потім найкращі вихованці «Крижинки» перейшли до новоствореної школи «Сокола». І тут Олександр потрапив до надійних рук талановитого наставника В’ячеслава Соколова. Він і привів його у великий хокей. Спочатку грав за рідний «Сокіл». Потім виступав у зарубіжних клубах. У складі казанського «Ак Барса», за який українець провів чотири сезони, став чемпіоном Росії-1998. Допоміг московському ЦСКА Віктора Тихонова повернутися до російської Суперліги.
Далі на шляху киянина були словацький «Зволен», чеський «Інтер» (Плзень), німецький «Вайсвассер», данський «Ольборг». І тепер його бажають бачити у своїх складах кілька данських та шведських клубів. Поки що він тренується в «Соколі». І якби в Україні були прийнятні умови для хокею, нікуди не поїхав би. Але тепер він сам — глава родини, яку треба годувати. Разом із дружиною Наталкою виховують двох синів-орлів — Микиту (чотири з половиною роки) та піврічного Тимофія.
До речі, родичі — найпалкіші вболівальники Олександра. Про батька годі й казати. Валерій Іванович, окрім викладацької справи, свого часу опанував фах хокейного арбітра. Не відстає від чоловіка Олександрова мама — Людмила Іванівна. Втім, найтемпераментніша прихильниця Сашка Савицького — молодша сестра Ганна, чудова танцівниця, солістка ансамблю пісні й танцю Збройних Сил України.
Наш герой, якому минуло тридцять два, провів 99(!) матчів у складі національної збірної України. Але торік на чемпіонаті світу не виступав. Хоча добре відомо, що потрапити на світовий форум — заповітна мрія кожного спортсмена. Савицький тут не виняток. Схоже, цього разу йому пощастить. Хоча ліпше помовчімо, щоб не наврочити...
