Цей непримітний ззовні заклад, як, либонь, жоден інший у місті, всередині нагадує справжнє жіноче царство. Через кожен близько з тридцяти кабінетів, розташованих у цій триповерховій будівлі, щодня проходить по кілька десятків тендітних, вродливих, привабливих — очей не відірвати — джульєтт, дульсіней, саскій... Утім, в очах жодної представниці кращої половини людства, що відвідують цю установу, ніколи не зблисне лукавинка, на обличчі не промайне зваблива посмішка, грайливо не виб’ється з-під капелюшка золотавий локон. Це — не лікарня, однак і не санаторій, а тим паче не престижний дамський салон чи дорогий бутік...
Ми в Сумському міському центрі зайнятості населення, по-народному — біржі праці, де викинуті на узбіччя життя безжальними обставинами, часом, а нерідко —людською пожадливістю заради власного збагачення й доведені до відчаю люди продають свій талант, досвід, знання, а нерідко й власні душі, але за нижчими розцінками, своїм недавнім роботодавцям, які ще вчора виставили їх за ворота приватизованих установ, фірм, заводів, фабрик. І найбільше серед відторгнених і принижених сьогоднішніми реаліями — матерів, дружин, коханих. Тому, як і півтора століття тому, у прадавні некрасовські часи, їм знову доводиться виявляти героїзм, яким донині захоплюється весь цивілізований світ: на повному скаку коня зупиняти та в палаючу хату заходити. Не з власної забаганки. Щоб відчути себе не просто жінкою, а повноправним членом суспільства, переважна більшість з них ладна гори звернути. І кількість «жінок-скелелазок», готових до подвигу, на Сумщині не те що з кожним роком, з кожним місяцем більшає. Якщо у січні серед безробітних жінки становили 65,6 відсотка, то на кінець року цей показник наблизився до значно катастрофічнішої позначки — 70 відсотків.
І, схоже, цьому обвалу під назвою «жіноче безробіття» — ні кінця, ні краю. Так, у форпості економічного «благополуччя» — обласному центрі, де «зайвих» людей упродовж останнього року набралося майже на три римських легіони, — питома вага жінок у загальній чисельності безробітних перевищує 75(!) відсотків. Однак це аніскільки не турбує роботодавців. У гонитві за надприбутками більшість з них, ніби нічого й не сталося, продовжує «зачистку» і приватизованих, і «прихватизованих» підприємств. Це стосується, зокрема, відкритих акціонерних товариств «Сумський завод гумотехнічних виробів», «Селмі», «Хімпром», «Насосенергомаш»... Не краща ситуація також загалом по області, передусім, на жіночих виробництвах — текстильних і швейних підприємствах. У Сумах, наприклад, уже давно стали легендою колишні оплоти жіноцтва — камвольно-прядильна, суконна і взуттєва фабрики, які свого часу забезпечували працею більш як п’ять тисяч осіб. Тепер, схоже, дійшла черга й до останнього з них — швейної фабрики «Спецодяг», де зовсім недавно налічувалося близько п’ятисот висококваліфікованих швачок. Ось уже кілька місяців містом повзуть тривожні чутки: нові хазяї збираються виставити цей заклад на банкрутство.
Ще одна мінорна нота в трагічних акордах на ринку праці Сумщини — безробіття серед інтелігенції, яке становить майже 40 відсотків у загальній кількості покинутих державою напризволяще жінок. Серед цього «контингенту» відторгнених реформаторами-демократами «першість» утримує гордість і надія нації — вчителі й медики, без кого неможлива подальша духовна, культурна й фізична еволюція будь-якого суспільства. Соціальною «реструктуризацією» освіти області, спровокованою демографічною катастрофою, нині повсюдно охоплені всі класи загальноосвітніх шкіл, медицини (завдячуючи принципу остаточного фінансування) — всі без винятку лікарні. За попередніми даними, 30 мільйонів гривень з невеликим гаком, на які «розщедрився» міський бюджет обласного центру на охорону здоров’я у наступному році, вистачить на мізерну зарплату медперсоналу, сплату комунальних податків та на щоденне утримання одного хворого, включаючи харчування і медикаменти, у розмірі неповних п’яти (!) гривень. У районних центрах ситуація значно катастрофічніша. Для повноти картини зазначу: попелюшкою на «святі» українських «реформ» і «демократії» відчуває себе й молоде покоління, насамперед, випускниці шкіл, профтехучилищ, середніх та вищих навчальних закладів, кількість яких на ринку праці і в Сумах, і в області нинішнього року вже перевищила 33 відсотки. На жаль, відповідальність за зупинку вже фактично некерованої снігової лавини безробіття, що змітає на своєму шляху всі моральні цінності, а в недалекому майбутньому загрожує нашому суспільству повною деградацією, у кожному регіоні за великим рахунком покладено лише на центри зайнятості.
— Чи не важко самотужки протистояти натиску, який фактично набув розмірів катастрофи? — запитую директора Сумського міського центру зайнятості населення Миколи Кухтика.
— Ще три роки тому і обласній, і регіональним службам зайнятості справді було непереливки, бо вони залишалися чи не єдиним форпостом на шляху безробіття, — зауважує співрозмовник. — Та відтоді ситуація помітно розпогодилася. Сьогодні у боротьбі зі страшною каналією під назвою «безробіття» ми аж ніяк не самітні. Нині в авангарді наступу на цього монстра йде влада — від сільських і селищних органів самоврядування до районних і обласної держадміністрацій. Саме завдяки їхній підтримці нам певною мірою вдалося стабілізувати ринок праці.
Потрібно віддати належне, владні структури області в останні роки дійсно звалили на свої плечі досить солідний тягар проблем, пов’язаних з безробіттям. За їхньої ініціативи Сумщина першою в Україні стала на шлях комплексного подолання питань бідності та зайнятості населення. Завдяки цій програмі, сформованій на основі районних і міських відповідників, в області було створено й поновлено майже 140 тисяч робочих місць, а загальна кількість безробітних скоротилася на 30 відсотків. Але якщо в цілому зрушення, досягнуті за цей період на ринку праці, гідні подиву й заслуговують на повагу, то жіночий ринок праці, як зазначалося вище, й надалі перебуває у жалюгідному стані. Якщо загалом попит на робочу силу на ньому перевищує пропозицію у шість разів, то серед жінок це співвідношення втричі більше. А в Сумах відповідно у чотири рази. У цій сумній статистиці ваш кореспондент переконався особисто. Під час розробки теми заради цікавості взявся працевлаштувати 23-річну сусідську доньку —»комсомолку, відмінницю», на руках у якої два дипломи: один — випускниці бухгалтерського відділення коледжу, другий — університетського економіста. Допомогти протеже вдалося лише з двадцятого заходу після безперервних чотиримісячних походеньок і телефонних дзвінків. Та й то не за фахом і на зарплату, значно нижчу прожиткового мінімуму.
— На жаль, жіноче безробіття й досі залишається нашою ахіллесовою п’ятою, — невесело мовив Микола Кухтик. — З наявних сьогодні в місті двох тисяч вакансій по-справжньому жіночих ледве набереться чверть. Траплялися випадки, коли люди блукали у пошуках роботи півтора року.
— У чому, на вашу думку, корінь зла?
— Причин багато. Як і раніше, на діючих виробництвах триває повсюдне скорочення робочих місць. Цього року, наприклад, на «вільні хліба» сумські підприємці, за найскромнішими підрахунками, відправили понад дві тисячі осіб. Переважно жінок, зрозуміло. З чоловіками клопоту менше: ні тобі малих дітей, ні лікарняних, коли ті захворіють. А більшість нинішніх роботодавців — спритники: пальця в рот не клади, а подай на блюдечку дармову силу. Дискримінація — ще один фактор, який провокує подальший розвиток хвороби.
Третій корінь-паразит — соціальна незахищеність представниць кращої половини людства. Умови праці на ринках, у сфері торгівлі й побуту не набагато кращі за тюремні: ні відпусток, ні лікарняних, ні достойної зарплатні. А настав час оформляти пенсію — лемент, плач, розпач. Тим часом потяг уже за горизонтом. Влада, податківці спільними зусиллям намагаються покінчити з цими рабовласницькими замашками новоспечених меценатів. Та з роботодавців, як з гуски вода. 85 гривень штрафу за відсутність трудового договору — кожному з них, що слону дробина: однією рукою сплачує, другою крутить дулю в кишені, а завтра знову експлуатує наймичок ще з більшим «ентузіазмом». Тому чимало безправних українських ізаур змушені покірно зносити зневагу, зверхність і знущання. Однак є надія, що багатьом «котам» невдовзі минеться масляна.
— Допоможе справитися з ними вищезгадана обласна комплексна програма, розрахована на десять років, —переконаний Микола Григорович. — І хоча її поділено на п’ять етапів, у кожному з них наріжним каменем залишаються три моменти: створення на промислових підприємствах кожного регіону якомога більшої кількості дотаційних робочих місць, ширше залучення до підприємництва безробітних, розширення оплачуваних громадських робіт.
— Але програми, після їхньої розробки, нерідко «функціонують» лише в шухлядах авторів і з’являються на білий світ за потреби замилити очі високому начальству.
— У нас невдовзі розпочнеться початкова фаза третього етапу, — категорично відкидає моє припущення директор міського центру зайнятості.
— Ви задоволені результатами двох попередніх?
— Безперечно. Саме завдяки їхньому впровадженню з початку року за сприяння міського центру зайнятості на виробництво повернулося майже 600 жінок, ще більш як двісті було працевлаштовано завдяки створенню на низці сумських виробництв дотаційних робочих місць, на які держава витратила майже 600 тисяч гривень.
— Роботодавців вибирали на око?
— Такий підхід був би занадто спрощений і авантюрний. Перевагу віддавали тим партнерам, у яких були впевнені стовідсотково, хто насправді працює з акцентом на жіночі руки, хто, до того ж, гарантує соціальний захист своїм робітницям. Експеримент не залишився непоміченим багатьма їхніми конкурентами. Принаймні, вже сьогодні кількість підприємців, готових співпрацювати з нами у цьому напрямі наступного року, подвоїлася. Це, я вам скажу, перший дзвіночок для тих ринкових і торговельних ошуканців, які «у поті чола» наживаються на найманих працівниках. Нехай не сьогодні, не завтра, але не за горами час, коли всім роботодавцям без винятку, хочеш—не хочеш, а доведеться переглянути свою здирницьку політику відносно робітників.
Прогнозуючи такий розвиток подій, Микола Кухтик влучив у самісіньке яблучко. За попередні одинадцять місяців Сумському міському центру зайнятості вдалося узаконити трудові стосунки з роботодавцями майже трьомстам своїм колишнім клієнткам. Хоча перша ластівка погоди й не робить, але все-таки вона є першою провісницею наближення справжньої весни.
До активу працівників Центру без жодних вагань можна зарахувати також зростаючу зацікавленість безробітних сумчанок підприємницькою діяльністю. Як результат — цього року в бурхливі хвилі власного бізнесу пустилося майже 50 найвідчайдушніших сумських «амазонок». Однією з перших на цей крок зважилася колишній інженер ВАТ «Сумське науково-виробниче об’єднання імені Фрунзе» Ольга Бєлікова, яка, пройшовши в Центрі курси цільового призначення для підприємців-початківців, відкрила приватну комп’ютерну фірму. Її недавні подруги по нещастю інженери Антоніна Сіроштан (нині керівник бухгалтерської фірми) та Ірина Бабич (господар фірми з електронної обробки звітної інформації).
Значно розширила горизонти подолання проблеми безробіття презентація професій, які знову ж таки першими в Україні запровадили колективи Центрів зайнятості Сумщини. Стартували вони саме там, де жінок заохочують до самозайнятості. Загалом у ярмарках вакансій, де презентувалося майже півтори сотні різноманітних професій, взяли участь сто з лишком сумських підприємств різних форм власності. Результат перевершив найсміливіші сподівання: майже 500 сумчанок були працевлаштовані, як мовиться, не відходячи від каси.
Попри певні успіхи на ринку праці, досягнуті нинішнього року, Микола Кухтик, щоденно спостерігаючи за чергами безробітних під кабінетами підлеглих, розуміє: у боротьбі з безробіттям, особливо жіночим, досягнуто лише локального успіху. А як хочеться, щоб він був масштабним. Та не все залежить від служби, в якій сьогодні в області зайнято кілька сотень спеціалістів.
Взяти хоча б молодь. Здавалося б, кому, як не їй — майбутньому нації — держава першочергово має надавати «зелену вулицю». На практиці ситуація цілком протилежна: з кожним роком все більше молодих залишаються осторонь державотворчих процесів. Причому людей з вищою освітою. І це в той час, коли влада з усіх сил декларує омолодження кадрового потенціалу. Воістину ліва рука не знає, чого чекати від правої.
Запитань, на які важко знайти відповідь, чимало. Але Микола Кухтик вірить, що більшість з них можна розв’язати. Якщо, звісно, всі серйозно візьмуться за вирішення цього життєво важливого для України завдання.
Суми.
