У нього немає жодного ордена чи високого державного звання. Однак сільський учитель, котрий від закінчення Другої світової війни і до сьогодні навчає малих українців бути розумними, добрими, самодостатніми людьми, належить до когорти національної еліти.
Під розлогим горіхом
Київські науковці, Щириці з Боровиці, щоліта приїжджають до свого рідного села над Дніпром. У їхньому родинному колі мені пощастило познайомитися з унікальною людиною, старійшиною освітян області, Микитою Микитовичем Токовенком. Академік екології Олекса Степанович Щириця емоційно розповідав про свого друга: «Патріархом учительства Чигиринщини Микита Микитович став давно. А визнання приходить до нього тепер. Він довгий час був «незручним» для запопадливого чиновництва».
Стримана Лідія Дмитрівна Щириця, «золота» випускниця школи, додала: «Якщо Микита Микитович ставив своєму учневі четвірку з математики чи фізики, це означало, що його вихованець складав іспит у київському політехнічному чи в іншому вузі тільки на п’ятірку...»
У жовтні цього року Учитель відсвяткував вісімдесят. Привітати ювіляра, котрий і сьогодні щоранку переступає поріг класу, прийшли родичі, друзі, учні. Колеги підрахували, що за 55 років служіння школі Микита Микитович вивчив і виховав більш як дві тисячі дітей. «Совістю учительства» назвали скромного і мудрого педагога односельці. Зичили добра і здоров’я улюбленому Учителеві випускники 1954 року. Люди з посрібленим сивиною волоссям дякували за знання, за щедрість душі, щирість, людяність.
...Після урочистого вечора ми домовилися з Микитою Микитовичем ще раз зустрітися і поговорити «про велике і вічне». Та невдовзі через свого учня Учитель передав мені акуратно згорнутий пакет. На обкладинці тоненького зошита, який лежав у ньому, каліграфічним почерком було виведено:
«Токовенко М. М., с. Боровиця. Основні віхи життєвого шляху. 1923—2003 рр.».
Прочитаймо їх разом. Хоча б декілька аркушів. Вони — дзеркало життя української сільської інтелігенції. Частинка історії України.
Душа щемить донині
Дитинство і шкільні роки — це, мабуть, найпам’ятніші віхи у моєму житті. Ще з першого класу ми з батьком відкрили на нашому кутку лікнеп, у якому допомагали неписьменним оволодіти грамотністю. Навчання поєднувалося з працею на городі і в полі. Здавалося, що вони органічно зв’язані між собою.
А потім розпочалася страшна зима тридцять третього. Помер батько. Нас залишилося у матері четверо. Я й досі пам’ятаю виклики матері у наповнену димом кімнату для примусу записатися у колгосп. Як вона витримувала!..
Біля нашого двору лежали сусіди, які віддали Богові душу кілька днів тому. Їх точили мухи. Але черга на те, щоб вивезти грабаркою у спільну могилу до них не дійшла. Вимирали цілими сім’ями. Пам’ятаю, коли я йшов до сусіднього села Мудрівки, то мені радили минати хату громадянина Б., бо з неї ніхто з людей не вертався.
Глибоко вразила мене і колективізація. Хоч тоді я, дев’ятилітній, за дорученням вчителя носив перші стіннівки-блискавки у польову бригаду, де мене пригощали галушками з ячменю.
А душа щемить... Щемить від того, що у 1932 році за відмову від вступу до колгоспу виселили з хати сім’ю діда, дядька Федора з трьома дітьми, родину дядька Пилипа. Залишили просто неба, все розорили. Як репресували дядьків, то й сьогодні невідомо, де лежать їхні кістки. А що залишалося робити дідові? Зібрався ранньою весною до Дніпра, попросився у рибалки, щоб завіз на острів. Через два дні його тіло знайшли вимитим хвилею на берег...
А як же ми з матір’ю? Похоронили найменшого брата, Василя. Дуже пухлі були сестри, та голод витримали. Вижила і корова, якою згодом мати колгоспну землю орала...
Дорогами війни
У 1941 році у Боровицькій середній школі було два випускних класи. Війна перекреслила всі наші мрії, забрала молодість. Фронт швидко наблизився до Боровиці і ми опинилися під окупацією. Згодом — на каторжних роботах у Німеччині. Я потрапив на шахту поблизу Дортмунда. Разом із земляком спробував втекти. Та замість волі — концтабір. Щоранку колона невільників, оточена з обох боків автоматниками та ордою вівчарок, вистукувала дерев’яними колодками по бруківці кілометрів зо два. Чимало знесилених в’язнів не долали цей шлях... У кар’єрі ми підривали кам’яну гору, укладали каміння у вагонетки і переміщали їх на високу греблю. Тяжка праця забирала останні сили з виснаженого голодом тіла. Ми б, очевидно, всі загинули у кар’єрі, та серед полонених почався тиф. Хто міг рухатися, того направили пішки на Дортмунд. Я знову потрапив на шахти.
...У квітні 1945 року нас звільнили американські та англійські війська. Колишніх невільників поселили у табір для репатріантів. Потім нас передали радянським частинам. Восени 1945 року мене, 22-річного, призвали до лав армії. Навесні 1947 року я демобілізувався і повернувся до рідної Боровиці, якої не бачив чотири роки...
Добридень, діти!
Село зустріло запахом голоду. У материній хаті побачив картину: молодший брат Володя тягне з печі великого казана, в якому «борщ» із буряка, але безсилий це зробити. Сестри через голод виїхали на Кубань.
Мені запропонували роботу у школі. Я викладав математику у 5—7 класах і навчався в педінституті. Нестатки змушували декого з моїх учнів залишати школу і їхати на заробітки до радгоспів. Так сталося і з Галею Семенякою. Не один вечір оббивав я пороги хати її батьків, щоб умовити їх повернути дочку до навчання. І таки добився свого. Галя успішно закінчила школу, згодом — інститут. Так само довелося боротися і за другу Галю, Шевченко, за багатьох інших дітей.
Пам’ятаю свій перший випуск. Дуже пишався тим, що більшість моїх учнів чудово опанували курс математики, фізики і вступили переважно до технічних вузів. Мене обрали керівником районного об’єднання математиків, а згодом і фізиків. А мої вихованці ніколи не підводили. «Марка» Боровицької школи була відома у найпрестижніших навчальних закладах країни. Наші юні «лобачевські» перемагали на олімпіадах у районі, області, столиці.
Довгими зимовими вечорами не згасав вогник у кабінеті фізики. Захоплені дослідами діти часто засиджувалися до ночі. Тоді розводив учнів гуртка попід хатами.
...Як стрімко пролетів час! Здавалося, зовсім недавно, переступив поріг школи, а вже мої учні мають онуків...
Ще рано ставити крапку
Чому я після 60-річчя не вийшов на пенсію? Скажу відверто: любов до школи і дітей не дозволила цього зробити. Ще звечора, пам’ятаю, роздумував, зважував, а настав ранок і вже рвався до класу, щоб пояснити закон Ома...
Непомітно промайнуло ще двадцять літ. Тепер мої перші учні радіють правнукам. І я навчаю їх, малих моїх козачат. Вони, очевидно, і тримають мене на світі. Нічого не сказав про своїх дітей. Разом з дружиною, Килиною Павлівною, виростили сина і доньку. Олексій із Світланою закінчили на «відмінно» Боровицьку школу і Київський держуніверситет. Тепер два наших онуки гризуть у Києві граніт науки.
Можна на цьому у «віхах» і крапку поставити. Але скільки ще попереду задумів і нездійснених справ! Як хочеться побачити Україну щасливою. Ось з’явився нарешті у нашій школі комп’ютерний клас. Багато хлопчаків, як і раніше, тягнуться до кабінету фізики. Молоді колеги йдуть на пораду... То, виходить, помирати ще рано. Як і ставити крапку в основних віхах життєвого шляху.
...Про це й просили на ювілейному вечорі у школі всі боровичани. І зичили щиро: «Гетьманського здоров’я вам, дорогий Учителю!..»
Творчих здобутків вам, Микито Микитовичу!
Черкаська область.
