Проблема, яку ми розглядаємо сьогодні, — не вузьколокальна, хоча має, без сумніву, свою специфіку і до неї прилучаються суто українські чинники, ті, що цю духовну кризу суспільства роблять не лише національною, а й істотно поглибленою на тлі загальносвітової духовної кризи.
Ще в 1995 році в 11-й енцикліці Папа Римський Іоанн Павло ІІ зазначив, що «держави Західного світу зрадили своїм демократичним принципам і рухаються вбік тоталітаризму, а демократія стала всього лише міфом та прикриттям аморальності». У своєму слові я змушений не лише вдаватися до гострих інвектив на адресу панівного режиму в Україні, що спричинив катастрофічний духовний стан суспільства, а й торкатися ідеології нового часу, ціннісних його установок та парадигм. Усі ми є свідками фатальної кризи цивілізаційної моделі та вичерпаності історичного часу.
Зникли з обрію химерні марева щастя для людства, мрії про «суспільство загального благополуччя та духовного піднесення». Новий світогляд поступово окреслюється не як оптимістична схема майбутнього, а як своєрідна «ідея фікс», в якій дедалі менше безпеки, соціальної справедливості, свободи і рівних можливостей... Демократичні принципи, що їх оголошували панацеєю від усіх суспільних проблем, спричинили появу різнопоясових політичних химер, таких, як керована демократія або авторитарна демократія, що, переростаючи в квазідемократію акціонерного товариства закритого типу, яка фактично функціонує останнє десятиріччя в Україні, або в «ліберальну імперськість», що поступово набирає сили в сусідній Росії, дедалі ширше контролюючи суспільні процеси. Якщо духовна криза сучасної цивілізації є наслідком дехристиянізації та дедалі глибшої прагматизації суспільної свідомості, то в Україні культурне підгрунтя зазнає руйнувань через дедалі відчутнішу денаціоналізацію всіх сфер національного буття, через що втрачається історична перспектива нації, звужується її звичний ландшафт.
Держава, а відтак і все суспільство, стають безперспективними, якщо втрачаються цементувальні начала: мова, культура, історія, релігійні інституції...
Не прийшовши до тями після тривалого шоку від комідеології, український національний організм зазнав чергового удару —- від процесу прагматизації, утилітарності та вестернізації, що дедалі поширюється. На зміну християнським цінностям, які, однак, ферментували суспільство і за радянської доби, прийшов сурогат масової культури — рекламні ролики, трилери, бойовики, попса, дешеве чтиво, порнуха, чорнуха тощо...
Антиприродний статус цивілізації неодмінно передбачає відсутність історичної пам’яті. «Кум» і «селітра» покликані разом із кавунами, кіньми і дороговказом змінити напрям вашого мислення: «Е-е-е, я знаю, куди по селітру». Історична категорія існує у вигляді своєрідної травестійної стилістики: пиво «Сармат», як і будь-яке інше, скажімо, «Чернігівське», разом із братами Кличками, котрі опанували європейські мови, але не свою, батьківську, стають фішками щастя, що досяжне вже нині, — відкоркуй лише пляшку...
Духом святковості наповнені не лише 365 днів, а й кожна година: вмикай будь-який телеканал — і ти матимеш свято зустрічі з тампаксами, діролом, шампунем, пральним порошком, зубною пастою, милом, товаром місяця, з людьми року, політиком тижня і відчуттям «вічного» щастя, що тобі випало жити саме в цій країні, з цією владою... То неважливо, що за межами України вже близько семи мільйонів найздібніших, найспритніших, найвимогливіших і... безперспективних — тут, де немає роботи, немає надії придбати житло, сподівання, що можна вивчити та працевлаштувати своїх дітей. То неважливо, що близько півмільйона нашого найкращого цвіту — майбутніх матерів — розпродано по європейських борделях, що кількість наркоманів збільшується щогодини, а кількість дітей-безбатченків і безпритульних перевищує всі післявоєнні наслідки... І ми вже не здригаємося, коли «Магнолія» розповідає нам про тих підлітків, які заповнили всі мегаполісні шпарини...
— «Камо грядеші?» — питали ми раніше... А тепер народ запитує: «Доки?»
Римський клуб рекомендував демографічний оптимум для України в 25 мільйонів... Отже, є ще ресурс: 47 мінус 25... Двадцять два мільйони... А це значить, що чи не кожен другий у нашій Україні зайвий... Доки? Доки терпіти всю цю вакханалію, всі ці забави — «державотворення» і «демократичні процеси» та реформи: політичні, економічні, адміністративні, конституційні?!
Щовечора хліборобська Україна занурюється в темряву, сільські клуби зруйновано, амбулаторій, лікарень немає, востаннє до сільських та шкільних бібліотек були книжкові надходження десять років тому. Проводове радіо давно перетрухло, телебачення стає розкішшю. Доки люди заливатимуться самогонкою, отруюватимуться різними артемідівськими сурогатами та «благими» напоями? Хто відверне цю катастрофу, що валом котиться по нашій багатій землі?
У містах, великих та малих, де найбільше сконцентровано знедоленого люду, де можуть убити заради п’яти гривень, де смітники перефільтровують людиноподібні істоти, телеканали безперестанку насичують пенсіонерів «достатком», комфортом італійських меблів, гарантують захист, живлять їх безпроблемним оптимізмом разом із ваннами «джакузі» та масажними кріслами... До того ж у віртуальному світі ступінь зубожіння немовби не впливає на духовний стан людини: твоя знедоленість — звичайна соціальна норма, яку виправдовують перехідним періодом: від партноменклатурності до капіталістичного статусу ділової, успішної ясновельможності...
Релігія безпроблемного оптимізму вимагає своєї щоденної літургії успіху та благополуччя. Для цього ж існують нічні клуби, салони краси, казино, свої закриті відпочинкові зони, свої ордени, свої розпізнавальні знаки, скажімо, ліцей «п’ять зірок», свої звання на кшталт призабутого вже «шевальє»... Тонка соціальна тканина може ось-ось розірватися — це відчувають і розуміють ті, хто збудував життя для вузького кола «своїх», тому і переганяють кошти на рахунки євробанків в офшорних зонах, а дітей відправляють на навчання до Оксфордів і залишають там. Вони, володарі, відчувають крихкість цього світоладу, тому і вдаються до агресивного наголосу: самі винні —самі заробляйте, ви — історично безперспективні. Одне слово, — «ізгої» у власній батьківщині...
Може, доречно пригадати, як господарі північноамериканських земель опинилися в резервації? Або як у них відбирали мову, культуру, а потім —землю, з усіма родовищами? Тому розмова, зініційована мною, — про духовну кризу, в мене особисто поєднується з українською перспективою в добу глобалізації, що, як ми пересвідчилися, утверджує свій власний історичний соціально-культурний ландшафт, де національне виносять за дужки історичного контексту, а встановлена соціально-правова ієрархія, що визначилася протягом згаданого десятиріччя, загрожує узаконитися навіки, як за часів Давньої Греції чи Давнього Риму, де паралельно існували два світи: патриціїв та рабів... Ця еклектична, неврівноважена і почасти космополітична конструкція прагне утвердитися назавжди, прикувавши суспільну увагу до трьох театральних сцен (конів): президентської, урядової та парламентської, тоді як за її лаштунками веде свою виставу анонімна економічна влада...
Українська культура і її моральні засади формувалися протягом тривалих віків, синкретизм її полягає в неподільності Істини, Краси і Добра, тобто тих категорій, які нині активно виносять за дужки, офірують постіндустріальному споживацькому суспільству, якому послідовно нав’язують новий критерій успіху...
Руйнівна сила антикультури, антитрадицій, антидуховності може стати згодом незворотною, якщо ми не відновимо моральні фільтри, котрі відокремлюють Боже від сатанинського. Чи спроможна ще українська культура, як така, що чи не єдино забезпечує духовний ресурс, удруге, після 20-х років минулого сторіччя, зробити прорив тоді, коли стартові матеріальні та духовні умови погіршилися, а критерії відбору розмито?
Ми знаємо з історії, що з дна відчаю та невігластва піднімалися на поверхню цілі материки світла, які опромінювали згодом людей, а не заганяли їх у пацючі нори звиродніння. Ми успадкували великі духовні набутки, котрі потрібно актуалізувати. Потрібна загальнонаціональна робота з відродження національних ідеалів, відновлення суверенітету морального клімату в суспільстві. А це можливо лише за умови зміни наявної влади, що і сформувала на всьому просторі України атмосферу безпросвітності та приреченості на існування, а не повноцінного життя.
Україні потрібно якнайшвидше розлучитися з тоталітаризмом та технократизмом — як зворотним боком однієї і вже вчорашньої медалі. Технократична домінанта перетворила державу на одне суцільне підприємство, суцільний «Південмаш», що керується принципом жорсткого «єдиноначалія», підтвердженням чого є останнє звільнення Генпрокурора. Політичний монологізм влади, успадкований від радянщини, не визнає будь-якої опозиційності, а це — дорога до самосуду, суспільних потрясінь та дедалі більшої духовної деградації.
Попри всі зусилля власників національного капіталу та, відповідно, ЗМІ, національна свідомість, усупереч титанічним зусиллям «корчмаринських» та «джандурових», останніми роками трохи зміцніла, активізувалася, про що свідчать вибори 2002 року. Політична верхівка влади, що в переважній більшості вийшла із «совкової» дрімучості, була відчужена і залишається відчуженою від національної культури, гуманістичного життєтворення, високої моралі, яка єдино спроможна трансформувати національні цінності в політичну волю.
Українська культура спроможна стати істотним корелянтом суспільно-політичних процесів. Недовіра, зневага до власної національної культури є ознакою відчуженості влади від української нації, її перспективи, мало того, вона, влада, прагне змінити український культурний генотип, вилучаючи з нього саме національну складову, прищеплюючи йому етику «безчуттєвої корисності» та соціального автоматизму. «Гроші не пахнуть»... Тому можна співати і чужих пісень, можна без угаву кпити з національних традицій, національних героїв, національного пантеону, з усього комплексу вітчизняних культурних заповітів, атакуючи маскультом юні душі, витравлюючи з них джерела морального наснаження.
Вітчизняна освіта також через чуже слово намагається «охолодити», остудити ціннісно ангажовану особистість, вилущити з неї моральний кристал, що може спричинити до загальносуспільного вибуху асоціальних стихій. Духовна анемія і зниження моральної температури можуть спричинити лише духовне здичавіння, всеруйнівний цинізм. Культурно-ціннісне роззброєння українців, що триває досі, створює культурний вакуум, з якого може постати лише перманентна «кримінальна революція» з супутнім варварством, що мало місце у вітчизняній історії.
Масована деформація ціннісних орієнтирів, зниження рівня національних авторитетів, ослаблення культурних генотипів — шлях до потрясінь... Культура не може бути служкою одного лише типу свідомості: корисливого, цинічного і чужого загалу. Так само не можна зводити культуру до моралі успіху, вона передбачає присутність інших, альтернативних, кодів, практик, напрямів, як і політика... Якщо цей свавільний, антинаціональний, грабіжницький шок скінчиться скоро, почнеться стрімке долання духовної кризи, і українська свічка не згасне на європейських протягах, навпаки, — горітиме рівно та всеочисно.
Попри відкриття нових церков, храмів релігійна свідомість згасає набагато інтенсивніше, аніж за радянщини, що є також наслідком великого економічного, політичного та маскультівського терору, який триває вже стільки років. Тому питання «доки» не знімається з порядку денного ані перед старшим, ані перед новим поколінням, яке, переконаний, активніше, ніж ми, шукатиме відповіді...
Зрозуміло, що без альтернативного прочитання майбутнього з наявним станом речей погодитися неможливо. Нехтуючи ці проблеми, можна лише перетворити феноменологію протесту на згущену політичну силу, яка розірве державний організм. І це не просто застереження, це насамперед розуміння того, що «культура смерті, яку накидають суспільству, може породити лише страх, що є підгрунтям будь-якого тоталітаризму. Абсолютизуючи лише матеріальне, перетворюючи культуру на прислужницю бізнес-еліти, ми ніколи не здолаємо духовного здичавіння суспільства. Закони ринку слугують лише вузькому колу людей, котрі зацікавлені і в безробітті, бо можна застосовувати виборчі технології (один голос — один долар), і в бездуховності — депресивне суспільство найкерованіше... Безробіття стає стимулом керованості і збивання хвилі протестності, а мрія про виграш у лото — стає для людини найзаповітнішою...
Комуністичний лад замінено грошовим, за якого пачка морозива або кіло гречки під час довиборів опускають принижену людину до абсолютної безнадії... Якщо ще донедавна в нас домінували духовні цінності, то нині стають домінуючими інтереси. В довготривалій християнській цивілізації, до якої належить і Україна, існувала тріада: людина — світ — Бог... У маскультурі, яку накинуто нам, дві останні категорії знімаються... Зміщуються часи, втрачається потяг до великого змісту буття і пошуків його сенсу. І вже кліпмейкери формують відповідну, кліпову, свідомість як самостійну універсальність... І вже дооформлюють альтернативу християнській цивілізації, де відсутні і співчуття, і порядність, і сумлінність, і любов до сім’ї, батьків, свого роду-племені, своєї землі, своєї Батьківщини...
І знову постають питання: доки? До яких меж? Чи можна зберегти особистість за умов тотального панування зла, в хаосі пристрастей, ситуації політичної роз’єднаності? Чи знову настають часи катакомбного порятунку духу?
Павло МОВЧАН, народний депутат України.
