38-річний київський художник Сергій Поярков настільки популярний, що дехто аж замислюється, мовляв, чи сумісні талант і мода? Залишимо це запитання, глянемо на справу просто: художник затребуваний — і слава Богу! Його картини прикрашають обкладинки видань різних країн, його альбом «Баланс протиріч» з успіхом розійшовся в США, а в Україні він готує вже друге видання своєї книжки «Бездоганна Недосконалість». Він довічний член журі конкурсу Л. Рона Габбарда «Ілюстратори майбутнього». Поярков — оптиміст, він просто не чує запитань про занепад культури! Втім, реалії бачить добре. Багато хто пам’ятає його календар «Мапа ненашої України-2002». Смішна «мапа»: замість Лос-Анджелеса — «Майданчик возз’єднання Тайсона з Лазаренком», замість Москви — Старшобратськ, а ще там є дамба від Тамані до Керчі, вона називається «Лужковська смердюча стежина заклятого братерства». Це намальовано за два роки до Тузли! Нині Поярков готує «Мапу ненашої України-2004». А ми вирішили поговорити з ним. Він почав перший:

— Художник або письменник — це в чистому вигляді дармоїд! А от уже журналіст не дармоїд.

— Я дармоїд, бо про художника пишу!

— Нічого, завтра напишеш про хліб, цеглу, ліки тощо, без чого жити не можна. А без картин, книг і без музики, особливо симфонічної, жити можна. Запросто! Тут усе вирішує природний відбір. Бо вузька спина українського Болівара: він може вивезти десять художників, десять письменників, трьох композиторів — і все. І якщо раптом у нас випустять тисячу балерин, то танцюватимуть п’ятеро, а іншим доведеться укладати асфальт.

— А якщо справжніх балерин буде шість, а не п’ять? Шостій доведеться коткувати асфальт?

— Ну добре, я хороший, я згоден навіть на вісім! Але коли мені кажуть, що я жорстокий, відповідаю: «Як саме життя!» А життя жорстоке так само, як і справедливе, і природний відбір визначає, скільки злиденній країні треба балерин. Ну чому в нас художників удесятеро більше, ніж у Швейцарії, а покупців мистецтва в десять разів менше?

— Менше в нас не тих, хто купує, а тих, хто розуміє. Тому й купувати нікому.

— Ні, «розуміючих» якраз занадто багато. Найперші у світі за розмовами «про духовність» — це араби. Сидять на нафті й про духовність ведуть балачки. На другому місці негри з Гарлема, на третьому — росіяни, а на почесному четвертому місці — ми!

— По-твоєму, художнику все одно, в якій країні жити, навіть у бідній і невільній?

— Професіонал виживе в будь-якій системі. Така от він скотинка. А свобода — це свобода виграти і свобода програти. Є навички, є завзятість — скористайся волею виграти. Але якщо художник чекає допомоги і нічого не робить — вибач!..

— А якщо він — мімоза, талановитий, але непробивний?

— Я не бачив злиденних професіоналів. Їх не буває. Якщо ти гіперпрофесіонал, можеш бути хоч сто разів мімозою, не голодуватимеш, будеш затребуваний.

— А Ван Гог?

— Шикарний приклад! Його полюбляють усі наші злиденні художники, мовляв, Ван Гог бідний, як ми! Але Ван Гог міг собі дозволити жити бідним художником, тому що в нього був спонсор, його брат Тео. Отож, мене, успішного художника, з неуспішними ріднить єдине: я не маю багатого брата. Я сам собі багатий брат! А люди, виховані творчими спілками (письменників, художників, композиторів) мислять інакше. Але спілки створювали для обслуговування радянської влади і нічого іншого не вміли. Влада їм платила за сервіс, а не за мистецтво. Голлівуд настільки успішний — тому що його ніколи не підтримувала держава. І Тараса Шевченка не підтримувала. Взагалі, єдиний, хто знає, що таке культура і кого в ній підтримувати — це приватний спонсор. Щоб він віддав зароблені гроші на книгу чи картину, його потрібно захопити ідеєю. Так чинили всі художники і письменники. І жодна цілком здорова культура світу не виросла на державній цицьці! Отже — спонсор, іншого шляху немає!

— Але закону про спонсорство-меценатство в нас нема, спонсором бути невигідно.

— Та ну! Мені дають гроші не тому, що «вигідно», а тому, що цікаво. Я приходжу до людини, котра ці гроші заробила, і тепер її справа — відповідати «ні!», тому що в неї просять щодня! І якщо я запалю його своєю ідеєю, і він відповість «так!», виходить, я такий само художник, як 95 відсотків тих, що висять у музеях, вони ж бо всі чинили саме так.

— Однак, спонсорів у нас вочевидь менше, ніж художників.

— Ніщо на світі не розподілено так справедливо, як успіх і гроші: бракує всім! Не можна неправедно заробити гроші чи успіх, це матерія, що відразу витікає з рук недостойних. Гроші є у тих, хто їх заслуговує. І можна прийти і взяти тільки своє.

— Це ти про Україну кажеш?

— Так-так-так. І стверджую: в Україні практично немає людей, які хочуть заробляти гроші. Але всі хочуть їх мати! Багато хто звично чекає грошей від держави. Але не можна, злочинно «давати» гроші художнику чи письменнику, тому що це дуже прибуткові професії, якщо ти, звичайно, професіонал. А гроші треба давати в дитбудинки на кашу — її там бракує.

— Побратими тебе не зрозуміють.

— Знаєш, мене раз на рік запрошують до США, розповідати американським художникам, як стати успішним. І ще є моя книга, про яку в США пишуть: «Книга, надрукована в Україні, є зразком художнього альбому як об’єкта прекрасного»! Це там-то, на американському ринку, українську книгу визнано конкурентним інтелектуальним продуктом. Але в нас це оцінять і зрозуміють Іван Малкович чи Андрій Курков, а не наші спілки професійних жебраків. Художник — той, хто може вижити за рахунок своєї творчості. А якщо він гордо очленоспілився, а родину прогодувати не може, нехай змінить фах!

— З такими думками — як ти жив за радянської влади?

— Шикарно! Я крутився, працював на чотири журнали, одну газету і два видавництва, заробляв тисячу на місяць. Думав, це я такий розумний, але, потрапивши до США, зрозумів: там усі такі. А нині живу ще краще. Я не один такий, багато хто заробили грошей і набули досвіду за кордоном, повернулися, і тепер це наша країна.

— Ти гордий, не любиш наші «творчі спілки», але якщо уявити собі таку собі спілку художників для душі — знайшлося хоча б 15 осіб?

— Та більше б знайшлося! Нормальний професіонал завжди знайде, у кого можна повчитися. Мені є чому вчитися в Олега Пінчука. От Слава Брейш — я перед ним знімаю капелюха, і Женька Ржанов, і Слава Єрко, геніальний ілюстратор світового рівня, я кращого не знаю. Є кого назвати в нас. Але їх об’єктивно завжди замало.

— Повторюся: спонсорів ще менше, і не тільки тому, що вони не мають грошей, вони не мають смаку.

—Усе змінюється. У мене тут велика клієнтура, і той образ «нового українця» — дебіла з розтопиреними пальцями — він давно в минулому. Мій клієнт зазвичай людина, обтяжена вищою освітою і ученим ступенем, він читає книжки, він заробив гроші головою, а не завдяки номенклатурному дядьку. Так, є й такі, але їх дедалі менше, вони нині гроші втрачають. За останні років п’ять відбувся великий перерозподіл грошей. Адже тут теж свій природний відбір: когось конкуренти застрелили, когось доконали законодавчі маразми, залишилося відсотків десять із тих, хто починав сколочувати капітал наприкінці перебудови. Куди-куди, а на цю вершину можна потрапити лише по праву. Що мене ріднить із цими людьми, так це здорове розуміння ситуації.

— Ситуація або тобі подобається, або ти просто миришся з нею?

—Художник може мінімізувати ступінь своєї несвободи. Я свідомо заробляю менше, зате мало залежу від обставин. Продати роботу не проблема. Телефонують із солідної фірми: є ідея, ви її виконаєте, ми платимо. Я кажу: є люди, що це зроблять дешевше, а я не працюю на замовлення і роблю лише те, що вважаю за потрібне. Я маю фінансову можливість відмовитися від їхніх грошей.

— Як ти знайшов цю можливість?

— Я отримав грін-кард від США за екстраординарні здібності в галузі мистецтва. Тому, якщо пацан із розчепіреними пальцями скаже: намалюй мені отут троянду, хрест і серце, я чемно відповім: йди до тих, хто називає себе некомерційними художниками. Вони намалюють те, що тобі потрібно. Бо в нас некомерційними називають себе ті, хто і хотів би щось продати, а не виходить. А зробити краще — лінується. А оголосити себе некомерційним художником — виправдання цим лінощам.

— Ван Гогу за життя не платили, але ледачим він не був!

— Правильно, він готовий був здохнути заради мистецтва! А хто не готовий був здохнути, а лишень тріпався про це, так ми про них нічого й не знаємо! Хочеш жити як Ван Гог — працюй стільки, скільки він, і не патякай на тих, хто чогось досяг. А то чомусь усі хочуть бути славними, як Ван Гог, а жити багато, як Пікассо! Але до Пікассо приходив дилер і казав: «Пабло, до ранку треба розписати тридцять тарілок!» І Пабло розписував. Він був «комерційним» — і не соромився цього.

Так, було, успіх спізнювався до художника, але 90 відсотків за життя досягли успіху. А в нас дуже полюбляють поєднувати талант із бідністю. Але назви великих бідних художників — вистачить пальців однієї руки, щоб їх порахувати! Інші були багаті, це норма!

Чи ще улюблена наша тема: натхнення. А це лише професіоналізм. Гарний сторожовий собака кусається 24 години на добу, а не коли приходить натхнення.

— Все-таки є різниця — бути художником у багатій чи бідній країні?

— Мені в Нью-Йорку добре, і в Лос-Анджелесі шикарно, у Москві класно, і тут чудово. Я американський платник податків: живу і там, і тут, але в Україні я, так би мовити, нерезидент.

— Чому?

— Художник сам у себе працює за наймом, йому легко ухилитися від податків. Але оскільки ці, самі в себе за наймом, — найпродуктивніша частина населення, то їм в усьому світі створюють такі умови, щоб було максимально зручно сплачувати податки. Їх найпростіше сплачувати в США. А Україні мої податки не потрібні, її податкове законодавство — жах. Утім, мені це неважливо.

— Але це важливо для твоїх тутешніх меценатів!

— Тож нехай вони це змінюють, нехай справою займаються, а не суперечками, а то здається, що гарні закони потрібні тільки бабусям у в’язаних беретиках, що пікетують Верховну Раду!..

Записав Віталій ЖЕЖЕРА.