У свої п’ятнадцять вихованець Полтавської школи-інтернату Артур Хобот сповна отримав життєвих уроків: ніколи не бачив батька, поневірявся закордонами з матір’ю, а згодом втратив її. Полишений напризволяще, три роки бомжував у місті, і його домівкою стали комп’ютерні клуби: тут він днював і ночував, мріючи про школу й страшенно боячись інтернату...
Уроки дитинства
Історію свого народження він знає зі слів покійної матері. Майже двадцять років тому вона приїхала до Полтави з Лебедина здобувати вищу освіту. Шкільна медалістка з відзнакою закінчила місцевий інженерно-будівельний інститут і... народила сина від одруженого чоловіка. Спочатку батько хоч якось допомагав другій сім’ї, і згодом облишив їх зовсім. Жінка стала їздити до Туреччини за товаром, беручи з собою і чотирирічного сина. Одного разу там і залишилася: багатий турок зняв їм номер у готелі. Мати працювала ночами й додому поверталася під ранок дедалі частіше п’яна. Так тривало майже чотири роки: Артур пішов у перший клас і опановував шкільну науку турецькою мовою. Потім у матері виникли серйозні неприємності й вона опинилась на вулиці без документів і засобів до існування. Їх депортували з чужої країни, і життя молодої жінки стрімко покотилося вниз...
Уроки вулиці
Повернулися в маленький дерев’яний бабусин будинок, де з меблів були лише ліжко, на якому втрьох і спали, плитка та дерев’яний ящик, що слугував і обіднім, і письмовим столом.
— У Лебедині я пішов у п’ятий клас, — розповідає Артур. — Мама пила дедалі більше й одного разу, після розмови з міліціонером, сказала мені, що тут нам більше залишатися не можна. І ми поїхали до моєї хрещеної в Полтаву....
Людмила, так звали матір, збирала пляшки, але грошей не вистачало. Переїхала до знайомого, в якого постійно збирались якісь непевні люди: пили, лихословили, билися. Артур хотів до школи, та мати сказала, що піде наступного року. В хлопця з’явилось безліч вільного часу.
Тиняючися містом, забрів якось до комп’ютерного клубу. За іграми час спливав швидко, і коли інші діти йшли по домівках, йому поспішати було нікуди. Хоча й нудьгувати теж не доводилося, бо мав таких само бездоглядних друзів. Швидко опанував комп’ютер, познайомився з адміністраторами, які теж запримітили розторопного хлопчика і почали його використовувати. Наприклад, прибрати приміщення, поміняти диски, збігати вночі комусь за пивом... Став своїм і тут, і в інших клубах. Коли сил вже геть не було, йшов до підсобки, спав кілька годин і знову повертався до залу, де гра тривала практично цілодобово — це схоже було на наркотичне сп’яніння. Якось, пригадує Артур, грав практично без перерви вісімнадцять годин поспіль! Так тривало цілих три роки!
— Може, і не повірите, але, сидячи перед монітором, я мріяв про... школу...
Та минуло одне перше вересня. Друге. Третє... До школи його ніхто так і не повів... А з комп’ютерним клубом немов зріднився. Тут заприятелював і з Святославом Маслаком — таким само завзятим гравцем, як і сам.
Уроки людяності
Батьки Святослава — Віра та Сергій, — на собі пізнавши уроки сучасної ринкової економіки, днювали й ночували у власному бізнесі (тримали кав’ярню), бо треба було якось виживати. І діти нерідко залишалися самі. Якось повернувшись після опівночі, не застали сина вдома. Кинулись шукати. Друзі-приятелі розповіли, що бачили його в комп’ютерному клубі... Через два місяці все повторилося. А згодом — ще. Родинне табу на захоплення, а швидше хворобу, 11-річного сина нічого не дало... Одного разу в гості до Святослава прийшов Артур, щоб з’ясувати, чому той «випав» з компанії. Засиділися. Вирішили, що незваний гість заночує.
Коли хлопчик роздягнувся, господиня мало не втратила свідомість. Бо все його тіло, від пальців ніг до самої шиї, було вкрите коростою. Аптекарка попередила, що така хвороба лікується щонайменше тиждень... Так і почали жити всі разом. Не обговорюючи цю проблему, хоча проблем з Артуром справді було багато. Не маючи жодних документів, він нікому не був потрібний. Крім... нової сім’ї.
На порі стояв серпень, і Артур укотре попросився до школи. «Мама» Віра, яка ставилася до нього, як до сина (а може, навіть і краще), пішла по інстанціях, щоб улаштувати на навчання і відновити «загублену» біографію... Лише директор 38-ї школи уважно вислухав і прийняв хлопчика до шостого, замість дев’ятого, класу, аргументуючи тим, що не зустрічав ще людей, щоб за чужу дитину так просили. На разі відгукнулись і співробітники Київського райвиконкому Полтави. Вони зробили запити в Лебедин, і Артур Анатолійович Хобот став повноправним громадянином, отримавши нове свідоцтво про народження. Вчителі новим учнем не могли нахвалитись — оцінок нижче дев’яти балів він не отримував. Згаяне надолужував швидко.
Майже рік повноцінного життя в сім’ї змінив свідомість дитини, котра ніколи не знала, якою буває справжня родина. Він відчув не лише комфорт, а й відповідальність перед близькими. Зрозумів, чого треба прагнути в житті й чого можна досягти, маючи освіту. Спочатку й слухати не хотів про інтернат, та коли дізнався, що має реальну можливість піти там одразу в дев’ятий клас, а після закінчення діти-сироти мають пільги під час вступу та навчання у вузах, прийняв нелегке для себе рішення — перейти до школи-інтернату. Можливо на такий рішучий крок підштовхнуло й те, що на той час сім’я Маслаків втратила роботу, і він не захотів бути для них додатковим тягарем. Сам пішов до директора, зібрав необхідні документи, все влаштував.
Директор Полтавської школи-інтернату для дітей-сиріт і дітей, котрі залишилися без батьківського піклування, Алевтина Ключинська також хвалить нового учня:
— Артур вже захищав честь школи на міському турнірі з програмування. Точні науки даються йому легко. Сподіваюся, він отримає направлення на навчання у вузі.
А сам Артур вважає, що його комп’ютерна грамотність — на рівні хорошого системного оператора. Шкода, що в інтернаті лише один комп’ютер на кілька десятків учнів. Утім, у нього тепер чимало й інших цікавих занять.
Уроки на завтра
Дорослі Маслаки, а також їхні діти Святослав та Яринка — найрідніші й найдорожчі для Артура люди. Вони часто провідують його, а на канікулах він гостює в них. До речі, Святослав вже «перехворів» комп’ютером, і тепер у нього нові захоплення. Тож можна сподіватися, що їхня подальша доля складеться благополучно.
Тим часом «комп’ютерна наркоманія» дедалі більше засмоктує дітей. Начальник кримінальної міліції у справах неповнолітніх Октябрського РВВС Полтави Валерій Батирєв, коментуючи ситуацію, зазначив, що нині кожного третього із зниклих дітей знаходять у комп’ютерних клубах. Особливо непокоїть той факт, що під час нічних рейдів там досить часто виявляють людей, котрі мають при собі наркотики. І взагалі, схоже, ця індустрія розваг спрямована лише на наживу. Байдуже яким шляхом і якою ціною. Хай навіть дитячими долями і здоров’ям. Наших дітей...
Полтавська область.
